Хроніка Гречок/V — Вікіджерела

Хроніка Гречок
Володимир Леонтович
V. Максим Гречка, лихо та смерть пана Андрія
Львів: «Червона калина», 1931
 
V.
МАКСИМ ГРЕЧКА, ЛИХО ТА СМЕРТЬ ПАНА АНДРІЯ.

Пан Андрій мав чотирох синів. Найстарший, Левко, удався, нівроку, ледаченький, книжок то й багато читав, але на університет їхати не схотів. Скінчивши ґімназію, господарює тепер, тобто батькові помагає. Та, як звичайно, більше час переводить. Це таки трохи муляє пана Андрія, бо хоч не так і треба того університету, однаково Левкові не служити, але перед людьми трохи ніяково, — не довчився.

Другий син, Максим, і в ґімназії добре вчився й на університет поїхав, та чогось начальство його не полюбляло. Непривітний із начальством, похмурий, у батька вдався, тільки стриманіший. Бувало і скипить увесь, як присок, очі світять, а змовчить, — не загризеться з учителем, тільки той чує, що його ненавидить, а часом і на батька бувало своїм оком світить…

— Чисто тобі Гречка, Гречка й є! — сміється бувало нишком, чухаючи потилицю, пан Андрій.

Максима зпоміж дітей він найдужче любив, бо мов себе пізнавав у ньому. Менчі-ж двоє ще малі були, крутилися перед очами, а щоб помічати в них щось, так не було ще чого помічати, хто і зна, що ще з них буде.

Ще як Максим в останніх двох клясах ґімназії був, почало начальство на нього батькові жалітися та перестерігати. Певного нічого не казали, а таке: „З недобрими хлопцями водиться, котрі в начальства на прикметі, гуртки там у них якісь, демократствує, на начальство лихом дише, глядіть щоб він у вас на революціонера не вийшов!…”

Недуже вважав на те пан Андрій, начальства й сам він не полюбляв, як коли може й сам щось для нього неприємне при дітях бризнув, може що з того Максимові в вуха впало… То що?! Знав же пан Андрій, що одно — думки, а інше — життя: люби рай, а жити на землі треба, начальство лихе, хвалити нема за віщо, а скинь його, з лихом не розминешся, рівність — добре, а рівняй усіх, то всі старцями поробляться. Отже й Максим не дурний, мусить те зрозуміти…

Були вже сімдесяті роки минулого сторічча, коли Максим покінчив ґімназію. В російській державі саме починав розжеврюватися той рух, що призвів до сьогоднішнього кінця. Несвідомо й не по клясових інтересах поширювалися тоді соціялістичні настрої й захоплювали часто й тих, кому відповідно до клясового інтересу випадало-б скоріше йти насупроти того руху. Російська інтелліґенція віддавна, без успіху, допоминаючись участи в державних справах, рада була за всяку ціну досягти цієї своєї мети та підтримувала кожну опозицію проти уряду. До революції ішло багато молоді з заможних верстов та і зпоміж шляхоцтва. Соціялістичні настрої захоплювали та затягали до руху цю молодь ріжними несвідомими шляхами. Максима-ж надто нахиляло в цей бік, бо з дитинства наслухався він гострої батькової критики сучасного ладу, бо честь його зачіпало, коли часом по дрібних рисах поводження сусідів відчував він, що старе панство звисока ставиться до їхнього роду, бо Гречки, дарма що дуже заможні, жили по старосвітськи та попросту, і чогось дратувало Максима, коли він бачив великі розкоші, коли, наприклад, йому, що йшов пішки, перетинала дорогу та ще обсипала курявою, чи обляпувала грязею чиясь пишна карета.

Як покінчив Максим ґімназію, батько з ним по сусідах з візитою їздив. З себе гарний, дуже стриманий та чемний, Максим усім подобався. А він було все, чи на господарях, чи на їхніх гостях щось помітить і як ввечорі до дому з батьком повертаються, то й обізветься про кожного гострим словом. Пан Андрій і сам не від того, сміється з сином: „Еге, — каже, ти таки справді у наш рід удався”.

Поїхав в осени Максим до університету, рік минув, усе мов гаразд було. На літо Максим до батьків приїхав, їздив із батьком по маєтках і знов по гостях, а тільки чогось задуманий зробився. Часто замислюється, мовчить та наче на щось задивляється, а то з Левком змагається…

Нераз і перед батьком не криючись, вихвачувався Максим із соціялістичними думками, а Левка, здавалося завзявсь розпропагандувати. Та Левко з природи розважний та несхильний до мріяння, твердо тримався поступових поглядів, але до соціялізму не схилявся і з суто-українським уподобанням власности не тільки не вважав соціялістичний лад можливим, але й не чув у собі до нього жадного уподобання. На цьому грунті виникали між братами завзяті суперечки, а пан Андрій, прислухуючись до тих розмов, нишком з них посміхувався, як із молодих, ще нерозважних і несталих думок, не дожидаючи з того жадного лиха.

— Треба-жк — казав він, — молодим людям усе те розгадати, треба їм і вигавкатися.

Якось проходячи повз синів, саме під час одної з таких суперечок, пан Андрій спинився на хвилину, послухати.

— Не лякай мене тим визискуванням — казав посміхаючись Левко, мабуть у відповідь якійсь думці, перед тим висловленній Максимом — Ти мене ним не злякаєш, бо я знаю, що в житті хіба зрідка буває так, як ви кажете, бо й на визискування є багато коректив.

— Які б то наприклад?…

— Наприклад у одних обережність та страх, у инших совість…

— Може ще скажеш Бог?

— Де в кого напевне й Бог, власне реліґія. Ти-ж знаєш, для мене віра не є доказом нерозуму, як для тебе…

— Я знаю, ти належиш до тих, що тямлять ті хитрощі: сполучати науку з вірою та з лабораторії ходять просто до церкви — кпив Максим.

— Облиш! Це насамперед не твоє, а Спенсера, а по друге краще вернімось до теми…

— Гаразд. З мене досить і совісти. Совість то теж річ непевна. Визискувати дужче, визискувати менше, скільки дозволено, скільки ні, хіба є така міра? Хто визнає собі право визискувати, не матиме для чого спинятися. Воно смакує, в людини розпалюється хижацтво й вона вже себе не спинить…

Пан Андрій не був атеїстом та відповідно його подвоєній вдачі, на нього находили часом сумніви і що до віри. Та він сам лякався в собі тих думок і не тільки ніколи не зважився-б їх висловити, а ще додержував пости і взагалі виконував усе, чого вимагали традиція та церква. Проте йому подобалося, що його Максим має сміливість казати і проти Бога. І йому схотілося, як часом траплялося з ним, сховати своє справжнє відношення за жартом.

— Отже, підморгнув він Левкові — певно Максим чує в собі лютість, що так каже…

— А тож — гостро глянувши на батька, відрубав Максим. — Я не кращий від інших і, якби дав раз собі волю, то знаю зробитися-б чортом… Я тільки розумію це, а не так як інші…

— Знов таки зовсім невірно — не дав скінчити йому Левко, — те, що ви кажете, ніби кожен прибуток підприємця є вже визискуванням, як не правда й те, начеб то всі вартости витворюються тільки працею робітників. А що могли-б зробити робітники, якби вчений не винайшов способу здобуття та перерібки?

— От тільки шкода, що саме вченим найчастіш не впадається користувати з того прибутку.

— Я маю на оці всяку розумову працю, не самі винаходи, а таксамо працю засвоєння чужих винаходів, переведення їх у життя і т. д., бо і без них продукція значно поменшала б. Та власне нащо заходити в так складні питання, досить запитати себе, чи-ж ти міг би сам жити в тому соціялістичному ладі, який ви хочете накинути усім? Я певен, що ні.

— Через те й не можна покладатися на волю окремої людини, а треба усіх примусити…

— Але щож то за життя буде? — скрикнув Левко.

— Отже таки ти дивна людина, сам на себе батіжка виплести хочеш, — додав пан Андрій.

— Нарешті також не вірно, — казав далі Левко — наче б усе, що дістає підприємець, і пожива тільки він. І громадські погляди, і переконання, і пиха, і т. д. примушують його витрачати значну частину свого прибутку не на себе.

Цим разом прийшла черга на Левка.

— Бач, якже ти хочеш, Максиме, — завважив пан Андрій, — щоб Левкові не було обидно, що ти збираєшся в нього добро відібрати. Чи ж не бачиш, що гроші йому потрібні на те, щоб дешевенько потрапити у святці… Матиме грошей багато, ткне туди, ткне сюди, тай готовий святий…

Мовивши так пан Андрій пішов, лишивши синів, а вони ще довго змагалися та, як звичайно, залишилися кожен при своїй думці.

В осени зарані, скоро після Спаса подався Максим до Київа. Каже — треба: поки знайду помешкання, поки наладнаюсь, то лекції почнуться. Думка така може й справді, а може дома занудився, хай, їде. Коли це, як через місяць, ніхто й не сподівався, і не писав, і коней не посилали, сусіль у хату. Чого та як одразу не появля, як питають одказує, що трохи не гаразд себе почуває та приїхав на кільки день одпочити, а другого дня вранці пішов до батька в кабінет, двері щільно причинив і знялася незабаром між ними не розмова, а буча.

— Я до вас, батьку, в важливій справі, — почав Максим. — Треба вам знати, що я пристав до революційного гурту. Завдання наші: знесення монархії, панства, поділ землі. Слухаючи ваші розмови, думаю, що й ви, як не в усьому, так багато де-в-чому, повинні нам співчувати. Тепер наспів час справдити слово ділом: треба грошей і не багато, усіх пять тисяч карбованців, та їх немає, і мені доручено їх зробити, — давайте!

— А чи тямиш ти, що за такі діла бути може? Схаменися, Максиме. А грошей я не дам, бо не хочу, щоб ти в такі діла устрявав, це одно. Тай не дурень же я, щоб допомогати вам мою землю в мене для когось видирати, це два! — разом і сердячись і знепокоєнний умовляв пан Андрій сина.

— Що для мене це небезпечно, то вас те не обходить?…

— Як то не обходить?…

— А так, що це моя справа. Та, коли ви подумаєте, батьку, то й самі скажете, що не годиться за-ради страху не робити того, чого обовязок вимагає. А що не хочете ви, щоб у вас землю відібрали, це мені дивно. Хтож як не ви завжди казали, що „люде рівні”, а рівні, той рівняти треба. Се-ж для тих в кого землі немає її братимуть… Це-ж справедливо…

— А думав ти своєю головою, чи з того який толк буде?

— То вже не наша печаль. Ми зробім, що повинні.

— Тай яка ж у тім правда, що ви людей чуже грабувати вивчите? Чи з їх святі після такої науки поробляться? Не бійсь, вони ж свого й поганого зламка дурно не дадуть, а на чуже зазіхати від вас вивчаться…

— А як ми уважаємо, що то не чуже, а від них таки пограбоване.

— То і в мене грабоване? — гостро спитав пан Андрій.

— А хіба ж ви самі не згадували, як голодного року хліб продавали, аж вам лячно робилося, коли люди гроші зносили. То хібаж ні?

— Ти тямиш, що кажеш?!…

Слово по слові сварка розжеврювалася, розмова робилася гострішою.

— Чуєте, батьку, мені ніколи часу на балачки гаяти, я мушу сьогодня їхати. Ну, я вас прохаю, дайте, хоч для мене дайте! дасте?…

— Не дам!

— І вам не сором?…

— Ти мене соромити будеш?

— А чому б і ні? Як думаєте, так і робити повинні, а одно думати, а друге робити — це нещирість, якої поважати не можна…

— То й не поважай, не злякаєш.

— Та й не поважаю…

— А не поважаєш, то чого до мене прийшов? — скипів пан Андрій.

— Сидіти мені тут таки й нема чого. А прийшов, бо не за такого вас уважав, батьку…

— За дурнішого?…

— Ні, за совіснішого!…

— Геть! — раптом вигукнув пан Андрій гнівно. — Геть, коли не тямиш балакати з батьком, блазню!

— Додайте ще, що спадщини мене позбавите, — глузливо мовив Максим. — Так не злякаєте. Мені, щоб ви знали, вашого нічого не треба, вертаю вам усе ваше! Ось годинник, ваш, нате, — зірвав він його з себе та кинув на стіл. — Ось гроші, ваші, — кинув він гаманця. — Чемодан ваш, я його залишаю і, не попрощавшись, Максим вибіг із хати, нашвидку натяг пальто й шапку, вхопив ціпок і подався через леваду у степ, не згадавши попрощатися ні з матірю, ні з братами ні сестрами.

Було тепло та надзвичайно тихо. Темна, синя аж до обрію скрізь одноколірна хмара оповила небо темною габою і хмарне небо ледве сіяло обрідну та дрібну мрячку. Низом слався туман, і товсті намоклі стовбурі дерев на леваді вилискувалися, як поляковані. Між рясним темнозеленим листом виблискували подекуди золоті бляшки, з намоклої обважнілої шапки дерев, коли-не-коли, назбиравшись, скочувалися, мов тихі сльози, здорові краплини і, коли вони падали, на застиглому дереві тремтіли поодинокі листки й гілячки. Золоті бляшки блищали подекуди й на мокрій осінній траві. Максим відходив швидкою ходою, широко ступаючи, та не обертаючись. Пан Андрій глянув йому вслід у вікно й важко, мов просунувшись, опустивсь на ослонця та довго-довго дивився поперед себе.

— Нехай! — вихопилося нарешті в нього.

Тільки по голосі було чути, що навсправжки не було йому байдуже те, що сталося. Сварка з Максимом зачепила його ще значно тяжче, ніж сварка з дочкою.

З того часу пан Андрій зробився ще суворіший та дражливіший. Щоправда, він часто закликав до себе знайомих, з якими звик чаркуватися й напивавсь. Але й випивши, не мякшав, а робився ще похмурніший та більш сердитий. Обох менших синів надумавсь він забрати з ґімназії та післати в Москву до ліцею Каткова, а як діти прохали, щоб лишив їх у ґімназії, бо вони до неї звикли, насварив і таки вирядив до ліцею. Якось здалося панові Андрієві, що одна з дочок висловила якусь думку, яка видавалась йому соціялістичною. Він грізно стукнув кулаком по столі і з роздражненням крикнув:

— Коваль коня кує, а жаба свою лапу дає!…

А проте тільки через місяць приневолив себе пан Андрій переписати заповіт, щоб позбавити Максима спадщини і тільки ще через тиждень закликав до себе пана Карковського, попереду самого, щоб його вислухав та підписав, думаючи, що через його краще та неосудніше розійдеться між громадянством чутка про новий родинний нелад у Гречок.

Прочитавши Карковському заповіт, пан Андрій, силкуючись удавати, ніби бере все те на глум, але насправжки з болючим зусиллям, несподівано зробив таку примітку:

— А Максим сказав мені, що я подлець і довів, таки довів!…

Після того, як Карковський вже підписав, пан Андрій післав ще до двох свідків-сусідів та почав крутити з ними такого веремія, що непитущий Карковський мусів чим скоріш забиратися до дому.

* * *

Минуло ще з пів року. В Москві стався замах на високу особу. Вичитавши про те з часопису, пан Андрій зразу не звернув був на те особливої уваги. Та днів за три перегодом, перечитуючи нові числа, він переляканими очами побачив серед імен тих, кого притягали за той замах, і імя студента Максима Гречки. Він не хотів йняти віри своїм очам, перечитав, хотів упевнити себе, що то може однофамилець, іменник з його сином і зразу-ж із досадою відкинув цю потішаючу гадку. Він схилився на стіл і дві пекучі сльозини видавилися йому з очей.

З годину сидів пан Андрій похилений, у тяжкій задумі і враз устав, вирішивши їхати до Петербурга, щоб попробувати врятувати сина. Надії на те, щоб дійсно зміг щось зарадити в нього не було. Не така справа, тай на себе не покладався, бо бачив, що не тямить, що тут треба робити. Але якже було не поїхати?! Коли вперше ся думка виникла в нього, він аж ізжахнувся. Їхати, це ж лазити по начальству, кланятися, поневірятися, йому, що ніколи за ціле життя ні перед ким не хилився. Але покинути Максима самого серед лиха й не побачитися навіть — це ж неможливо.

Після сварки пан Андрій переконував себе, що зрікся, зненавидів Максима, і враз тепер лютість на нього десь поділала без найменшого сліду. Пан Андрій тяжко побивався за сином, винуватив за його недолю себе, кляв свою ненавистну пиху, що привела посваритися з ним. Замісць щоб вислухати, щоб довести йому, він за-ради проклятого гонору покинув нещасного хлопця-дитину, саму без поради… Що докоряв він батькові може й гостро, може осудив, так може той батько й винен, а хоч і ні, він же щиро так думав…

Пан Андрій відчував, як ніби щось хруснуло та поломилося йому в душі. Десь зникла впевненість, рішучість, завзяття. Замісць міцного, як криця, чоловіка зробився він враз знесиленим, знеохоченим до всього, нездатним ні до якого діла…

— „Оце поїду, через силу поїду, а там буде вже з мене” — промайнула панові Андрієві думка. — „Ой, Максиме, Максиме, до чого ти бідний і себе призвів і куди батька втовпав?” — застогнав він.

Трохи перемігши себе, наказав він лагодити себе в дорогу та покликати Корнія Онофрієвича. Після заведення нових судів, Корній Онофрієвич покинув урядову службу та переписався в „частні повірені” і, будучи в М. одиноким адвокатом, завжди провадив усі правні справи і пана Андрія. Тепер надумав пан Андрій, взяти його з собою для поради та помочі. Жінці-ж, як вона не прохала, почувши про лихо, щоб і її взяв, звелів залишатися дома, доглядати інших дітей.

— Хиба в тебе він один? Он ще який кущ дітей маєш, треба ж і їх доглядати, а там ти нічого не поможеш.

— Та може я виплакала б?

— В таких виплачеш… там хіба гроші поможуть, а ні, то… — і пан Андрій загикнувся.

Корній Онофрієвич, почувши, чого його кликано, перелякався й почав рішуче відмовлятися. Справа була політична, а тоді люди, особливо старшого віку, боялися і здалеку за ці справи зачіпатися. А Корній Онофрієвич завжди був людиною обережною. Він аж руками замахав на пана Андрія, аж божився, запевнюючи, що в цих справах є чистим дурнем, хоч у всіх інших мав і звичай інший та завжди вихвалявся, що вони в нього всі на долоні, що, слава Богу, ніхто крім нього їх не тямить, бо він усе наскрізь бачить.

Але й пан Андрій намігся.

— Ти не бійся, ми знайдемо столичного адвоката, той і клопотатиме скрізь, а ти тільки збоку для поради моєї будеш. Ти-ж краще розпитаєшся, до кого з адвокатів звернутися, краще побачиш, чи так він робить, як треба, до якого уряду податися, кому скільки дати, кого напоїти, хто з урядовців чого вартий… і на тебе я звірюся, а той столичний, чужий для мене…

— Та-же Бога бійтеся, Андрію Івановичу, — аж застогнав Корній Онофрієвич, — куди ж це ви мене втаскати хочете?

— Бога бійся вже ти, Корнію Онофрієвичу, — суворо дивлячись, докоряв із притиском пан Андрій. — Хіба ж не розумієш, чому тебе прохаю і яке це діло для мене? То вже віковічним ворогом буде той для мене, хто мені в цім помогти не схоче… А втаскувати тебе я нікуди не втаскую. Кажу-ж: інший усе робитиме, а ти з боку, біля мене будеш. Подякую-ж я тобі так, як сам і не здумав би заправити. Усі видатки в дорозі мої, а тобі за те, що тільки до Петербурга поїдеш — десять тисячів. Ну?… і пан Андрій пік Корнія Онофрієвича очами.

Той відразу зрозумів, що пан Андрій не жартує, а і що зробитися йому віковічним ворогом, живучи в М., не варто, десять тисячів теж справляли могутнє вражіння, нарешті не зле смакували в уяві й ті напитки та наїдки, які можна буде поживати підчас цілої подорожі, коштом пана Андрія. І Корній Онофрієвич, як сидів на ослоні, розчепіривши ноги, так і вгруз межи них своїм череватим тулубом, наче осів. Але за хвилю щось заблищало йому в очах і він вже розчинив рота, щоб заправити пятьнацять тисячів, та і сам злякався свого наміру, загикнувсь, аж потяг в себе повітря, і зітхнувши промовив:

— Для вас уже поїду…

— От і спасибі! То лагодься в дорогу, позавтра їдемо.

Усю дорогу до Петербурга пан Андрій був тяжко пригніченний. Жахлива туга оповила його, як хмара верховину гори. Він не міг дурити себе, гаразд знав до якої кари можуть присудити Максима й від тих думок зникала в нього остання надія.

„Боже, Боже! що то буде?” — питав він і зараз же, з жахом відбиваючись від відповіді, яку вже передчував, починав часто та завзято проказувати шопотом: „Господи помилуй, рятуй Боже правий!“ Силкувався словами молитви відігнати відповідь на своє запитання.

До того ж у пана Андрія все настирливо вставала думка, що ніхто, як він, у всьому винний. Мов вогнем, пекла вона його, поки, змучивши вкрай, немов потопала в імлі несвідомости, що на час обгортала його. Та, давши йому кілька хвилин відпочинку, виринала вона знов, отруйна та гостра і часом Корнієві Онофрієвичові вчувалося щось, ніби придушений стогін з того кутка, де сидів пан Андрій. За кілька день він наче постарівся, чи заслаб. Обличча схудло та потяглося, очі зробилися великі, а рухи важкі, старечі та знесилені. Пан Андрій сливе не обзивався, хіба вряди-годи надумається щось про клопоти за Максима та спитає поради, а з їжою мав із ним Корній Онофрієвич просто клопіт. До неї пан Андрій ставився зовсім байдуже, сам майже не їв і, забуваючи і про обід і про вечерю, проминав великі стації. Не вибирав, як бувало колись, таких страв, яких у М. не завжди можна дістати, про питво й зовсім не згадував. Отже, не диво, що Корній Онофрієвич не міг бути з того вдоволений, бо, ще виряжаючись у дорогу, тішився думкою, поласувати, як завжди велося, коштом клієнта, та ще такого… Та з цим він знайшов собі раду, бо того вже було для його забагато, що встав од обіду не вконтентований і на вечерю він замовив уже сам що надумав, не питаючи пана Андрія, хоч давніше ніколи б на те не зважився. Але пан Андрій якось знесилів та помякшав і, почувши те, тільки мовив:

— От і добре, спасибі тобі, замовляй, Корнію Онофрієвичу сам собі, що тобі до вподоби…

У Петербурзі звернулися насамперед до відомого адвоката й Корній Онофрієвич зразу побачив, яким він був дурнем, що посоромився заправити з пана Андрія якихсь там пятнацять тисячів, їдучи аж з України. Петербургський адвокат у себе дома зажадав аж трицять тисячів, та ще з виплатою наперед, та ще не моргнувши й оком, наче б ті гроші були якоюсь дрібницею. А в додачу й не потішив нічим пана Андрія, бо вимовляв собі гонорар незалежно від того, чим скінчиться справа.

— Ви ж знаєте, казав він, що справа вашого сина така, що тяжко сподіватися на щасливий кінець. Ми мусимо тільки пошукати якихсь звязків, якихсь впливів, за якими, може, можна буде полегшити його становище. І, якщо в цьому напрямі можливо буде чогось досягти, то я маю до того деякі шанси, може, більші, як інші… Якщо-ж це неможливо, то надія хіба на Бога… Певно ви розумієте, що якби прийшлося до того, щоб нахилити ті впливи на нашу користь, це вимагатиме чималих коштів…

Пан Андрій тільки глянув пильно на адвоката і, відповівши: „Гроші я привіз…” — почав одлічувати йому його гонорар.

І розмова з адвокатом і те, як поводилися з ним по урядових інституціях, куди він почав удаватися з другого дня по приїзді, не потішали пана Андрія ні найменшою надією, навпаки, ще дужче доводили, що з усіх його заходів не буде нічого. Проте він уперто ходив та довгі часи висиджував і в міністерстві, і в „третьому отдєлєнії”, і по чекальнях впливових осіб. Засилав, куди йому радили, Корнія Онофрієвича з хабарями, сам прохав, кланявся та їздив до тих своїх земляків, що служили в Петербурзі й мали там силу, прохаючи і в їх допомоги та протекції. Та й земляки здебільшого жахалися його та відмовлялися або тим, що не мають сили, або й небезпечністю клопотати в такій справі. Коли-ж один із сусідів по маєтку, дуже впливова людина, що був може чуліший від інших, а таки дужче завинувачений панові Андрієві, і обіцяв перебалакати з міністром, то довго відволікав цю розмову, посилаючись на те, що, приступивши до міністра невчасно, можна тільки пошкодити справі, а треба діждати відповідної хвилини…

Панові Андрієві не давали навіть дозволу ні побачитися з сином, ні щось передати йому з харчів чи одягу, бо Максима увязнено у Петропавловській фортеці, під особливо суворою вартою.

Так минув тиждень, і другий, і третій і де далі все дужче охоплювала пана Андрія безнадійність, а туга, хоча здавалося йому самому, і затупіла та зробилася постійною, пішла у глибінь. Захопила цілу його істоту, всі думки, всі почуття, кожне слово, кожен рух. Про що коли не думав би, не казав він, поруч із тими думками та словами своїми, чув потаємний та дужчий від них голос свого жалю за сином. Разом він помітно занепадав на здоровлю, худшав, старівся, шкура на виду та на шиї позвисала, обличча пожовкло, рухи обважніли ще дужче, серце боліло, дихати було важко й підвестися або й перейти кілька кроків стало для його вже важкою роботою.

Аж на четвертому тижні сусід, що обіцяв перебалакати з міністром, повідомив пана Андрія, що міністр згодився приняти його другого дня. Та ця авдієнція завдала йому ще нового жалю. Міністр не дав йому й говорити:

— У вашій справі прохав мене пан Н., та я дивуюся йому, певно він не знає її, що згодився ставати в оборону вашого сина. Дивуюсь навіть і вам. Це чисто наша словянська вдача: аби зробити добре своєму, то байдуже до всього. Якби ви були вірним сином „отечества”, ви відкинулись би від такого сина, а не клопотали би за нього. Певно, ви й самі винні, що виховали такого…

Стримуючись через силу пан Андрій попрохав хоч дозволити побачитися з сином, та міністр відмовив так само гостро:

— Це неможливо! Такі злочинці, як він, не можуть мати зносин ні з ким.

Та пан Андрій не дослухав. Слово „злочинець” мов опекло його, його поривало вилаятись, наговорити міністрові прикростей і тільки, щоб не пошкодити Максимові, він здушив у собі ті бажання, але враз повернувся і не попростившись вийшов.

— Годі кланятися! Однаково я не врятую його, тиснула йому голову тяжка думка. — Бідний, любий мій Максиме!…

Не памятав як і доїхав до гостинниці, а зайшовши в кімнату, впав на ліжко й заслаб. Прибите серце ледве колотилося та часом починало раптом тіпатися, як не розірветься. Тільки третього дня йому трохи полекшало. Тоді, кликнувши Корнія Онофрієвича, він попрохав його тихим знесиленим голосом:

— Скоро поїдемо додому… вмирати, а то ще вмру оттут на чужині, а зробити, таки не зроблю нічого… Прохаю в тебе останньої послуги. Піди, розпитайся між студентами, або, де сам здумаєш, чи немає тут якого приятеля, чи знаємця Максимового? Ти боїшся?… не бійся, я сам з ними балакатиму, ти тільки знайди, бо я ж нездужаю, а за це я тобі окремо подякую… Ти й не винен, та це ж із тебе тільки й буде користи…

За кілька день Корній Онофрієвич повідомив пана Андрія, що знайшов одну панночку, яка знала Максима.

— Мабуть теж і з тих революціонерів — пошепки, нахилившись аж над саме вухо, казав панові Андрієві Корній Онофрієвич. — Довго ніхто не признавався, ледво найшов. Оце вам та адреса, де вона вас дожидатиме сьогодня в семій годині вечором, десь аж на Василівському… Це ще не її хата, — додав він з підкреслюванням, мов казав щось особливої ваги… Тільки їдьте вже до неї самі… Я не поїду й так за вашим ділом страху набрався…

В означену годину пан Андрій був у величезному стародавньої будови домі, в якому на чотирох поверхах містилися якісь мебльовані кімнати. Довгі поплутані коридори з силою дверей обіруч розходилися на всі боки по цілому будинку. Андрій Іванович тяжко задихався, поки знайшов на четвертому поверсі потрібне йому число.

Коли він постукав до дверей, з хати обізвався, як здалося йому, трохи різкий жіночий голос.

На столі світилася одна невеличка лямпа під абажуром, а по хаті слалася сутінь. Назустріч панові Андрієві підвелася сухорлява, білява панночка з тим сіруватим, без блиску, коліром волосся й лиця, який часом трапляється в русявих жінок. Сухе, мов виснажене, обличча її виглядало суворо та непривітно, гострі, пронизуваті сірі очі вдивлялися в пана Андрія вивіряюче та недовірливо.

Старечий та прибитий вигляд його здавалося трохи заспокоїв панночку.

— Ви будете батько товариша Максима Гречки?

— Я…

Панночка зразу не дала говорити панові Андрієві. Вона зробила ще кілька запитань, якими помітно хотіла вивірити, чи дійсно він батько Максима, та знає за нього те, що мусів би знати батько й ледви чи міг би знати чужий. Коли цей іспит задовольнив її, вона ніби помякшала і, запрохавши пана Андрія сідати, сказала:

— Ми власне не повинні були б бачитися з вами, не гаразд знаючи, що ви дійсно Максимів батько, бо того ж ще не досить, що так казав та показав мені вас на вулиці ваш кумедний повірений… Нам не можна ризикувати без потреби, але нам було шкода вас, а найголовніше, може цього побачення вимагають інтереси товариша Максима? Через те на нараді ми погодилися на побачення з вами. Це доручене мені. Здається ви дійсно Максимів батько, то що саме ви хочете?

Як часто буває з людьми молодого віку, коли вони переняті важливістю своєї справи й хочуть справити поважне вражіння, панночка стереглася виявити чулість та співчуття й балакала занадто сухо та по діловому.

— Я хотів розпитати за сина… Чи є хоч якась надія?

— Не хочу манити вас. Надії нема ніякої… Товариш Максим занадто помітна людина в нашій партії, щоб уряд не схотів його збутися, а тут ще це діло, в якому участь Максима не можна стаїти… На жаль надії немає…

Та, коли наприкінці своєї мови панночка глянула на пана Андрія й побачила тяжкий біль і жах на його обличчі, в неї стислося серце й по хвилі вагання вона додала таємничо:

— Єдине, хиба пощастить утікти…

І наче сама злякавшись того, що сказала, поспішилася додати:

— Але це сливе неможливо… Ви ж розумієте…

Власне партія лагодилася впорядити Максимову втечу, та про це не можна було казати нікому, хоч би й батькові. Часом у панночки прокидалася думка, що в батька є гроші, що він охоче їх дав би, а для втечі вони потрібні, що нарешті старий Гречка справляє вражіння людини розумної, але без згоди партії похвалитися про її заміри панночка не важилася тай як його було звіритися такому незвичному до конспірації і все ж таки „провінціональному тюленеві”?

Пан Андрій сидів хвилину, похилившись.

— Вам нічого не казав син за мене? — спитав він, наче отямившись.

— Ні, не доводилося.

— Останній час ми посварилися з ним, — мов віддираючи з болем слова, казав пан Андрій. — Це гризе мене… Чи не має хто з ваших змоги бачитися або переказувати щось Максимові?… Мене не пустили, з ним побачитися, — додав він голосом, наче перехопленим у горлі.

Трохи подумавши, панночка відповіла тихо: Може…

— То перекажіть йому, Бога ради: Я не серджусь на нього… Я переймаю усю вину на себе, я тільки сам винен… Попросіть його, хай простить мені… Скажіть: я приїздив сюди, я клопотав, я не те грошей, я себе не жалував: я прохав, я кланявся і… дурно. Будь вони прокляті! Щось наче стогін вихопився в пана Андрія. Скажіть йому я їду додому, бо побачитися з ним у останнє… не дали, а дожидати тут, щоб побачити своє лихо, не моя сила. Скажіть йому: я не жити їду додому… а вмирати, побачимося з ним, може, там…

Помітно й сама зворушившись, паночка відповіла стиха:

— Будьте певні, ми перекажемо…

Пан Андрій похиливсь та замовк.

Та панночка вважала це побачення небезпечним і не хотіла затягати його над потребу, або ж мусіла кудись поспішати. За хвилину вона глянула на годинник і спитала:

— Ще що маєте сказати, Андрію Івановичу?

Пан Андрій, наче прокинувся з задуми, та підвів голову.

— То час уже йти, — вам, мабуть, ніколи?… Так ось я хотів ще прохати вас: лишилося в мене тут щось грошей, вони мені непотрібні, брав їх із собою, щоб ратувати Максима… не помогло… візьміть їх ви… може допоможете Максимові втікти… а ні, дасте іншим з ваших, кому треба буде…

І пан Андрій поклав на стіл товстий пакунок на кілька десятків тисячів.

Через день пан Андрій із Корнієм Онофрієвичом вирушили додому. Пан Андрій усе наганяв їхати швидше. Залишатися надалі в Петербурзі було йому нестерпно та й почував він себе недобре. У вагоні, як ліг, відвернувся лицем до стінки, так і лежав мовчки, тільки іноді ворушився та часом стогнав. Знати було, що де далі йому робилося все гірше. Він танув як свічка, їсти не хотів, а коли доводилося вставати, ледве човгав ногами. А проте, якби хтось зміг заглянути йому в душу, то побачив би, що слова панночки про можливість Максимової втечі, здіймали часом у пана Андрія яскряві надії, що сяли йому в такі хвилі чарівною радістю. Та ці мрії набігали тільки на мент, дійсно як хвилі, і знову зникали кудись у темну пітьму. Захоплений ними пан Андрій втишувався, як приспана дитина, та лежав непорушно й тихо, мов зачарованний.

— Боже ж мій, хочби довезти! — хрестився нишком під полою піджака Корній Онофрієвич. — „Спаси Господи та помилуй, що я робитиму, як не дай Боже?!… Погано сердешному, ой погано!…”

Додому повернувся пан Андрій зовсім слабий, журний, аж темний. Відразу зліг і балакати ні до кого не хотів, відмагався, як питали свої, одним, двома словами: „Лихо”, „Покарав Господь”. Чужих нікого не хотів бачити й лікаря заборонив кликати. Тільки в ті дні, коли надходила почта, нервово чекав часописів і з надією та страхом перечитував їх, шукаючи, чи нема звістки про втечу Максима. Та дні минали, такої звістки не було й кожного разу, переглянувши часописи, пан Андрій тяжко смутився та занепадав духом.

Так як через місяць прочитав він повідомлення, що суд вже почався, при тому нагадувалася подія, наіменовувалися обвинувачені, зазначалося, в чому обвинувачують кожного та переказувалося перше судове засідання. Про Максима писалося, як про одного з найголовніших винуватців, якого приведено на суд у кайданах. Очивидячки втечу впорядити не пощастило і сподіватися на неї далі було б уже безнадійно. Не було сумніву, що Максима засудять до кари на горло…

Пан Андрій сидів сам у своїй кімнаті за щільно зачиненими дверями. Останнім часом він пильно наказував, щоби часописи з почти несли йому просто до рук, не показуючи нікому. В хаті зависла якась сторожка тиша, від якої на душу закрадався неспокій. Промінь, продираючись у завішене вікно, поблискував на полякованних меблях та на чистій, свіжо пофарбованій долівці. Ще прочитавши перші слова про суд, пан Андрій затремтів і якийсь час сидів непорушно, не зважуючись далі читати, та цупко вхопившись за поручча крісла, мов боявся впасти з його. Коли ж, приневоливши себе читати далі, дочитавсь до того, як приведено Максима в кайданах, у очах йому зробилося темно, голова завернулася, він сперся на спинку, тремтячи, немов у пропасниці. Якийсь дикий стогін вихопився в нього. Хотів скрикнути й не міг, хотів підвестися, і не здолав, напнувшись пробував устати вдруге і впав на долівку. Хтось почув, що в хаті в пана Андрія діється щось непевного, наважився заглянути крізь щілину, зняв лемент, збіглася сімя, слуги і поклали пана Андрія на ліжко.

Після цього він уже не ставав і не видужав. З дня на день йому гіршало, йому відібрало мову, відняло руку, ногу й мабуть свідомість, хоч він усе чогось шукав неспокійно очами та чогось допоминався, мабуть часописів. Часописи йому давали, а що не міг сам читати, то читали йому. Бог знає, чи він розумів їх, але певне, що слухати довго не міг і, якщо й розумів, так не все. Часом він хотів щось сказати. Зрозуміти, що каже, було неможливо, він силувався вимовити, напинався й не здолав, сердячись чи на всіх, що не розуміють, чи на себе, що не може сказати. Часом сльози йому набігали на очі… може з досади, може з журби… За тиждень вдарив його другий параліж, ще перегодом і третій і пан Андрій упокоївся. Жінка та діти плакали, але всім зробилося лекше, бо дуже мордувався. Незабаром, як його поховали, прийшов часопис із вісткою, що Максима засуджено до шибениці і присуд виконано. Хтось замітливий з М-ців долічився, що пан Андрій помер саме того дня, коли скарано сина. — Хто зна, може й того самого часу, завважив він, переказуючи своє спостереження приятелям. Слідом за ним усі в М. так і переказували далі один одному, як щось зовсім певного. І саме це справляло на М-ців найбільше вражіння: — Дивіться, як старий Гречка угадав умерти!…