Над Чорним морем (1891)/VIII — Вікіджерела

Над Чорним морем
Іван Левицький
VIII
Львів: Товариство ім. Шевченка, 1891
VIII.

Другого дня вранці Навроцькі встали пізненько і пили чай в нумері з дочками. З почти принесли два листи: один був адресований до Навроцького, другий до Навроцькоі.

Навроцька роздерла коверту. В коротенькому листі було написано: „Глядіть добре свою старшу дочку; вона блукає по Одесі з недобрими людьми, водить ся з поганою компанією. До біди недалеко з іі модними ідейками та утопійками. Час небезпечний, стережіться!!“

Тимчасом Навроцький читав голосно свій лист. В листі було написано: „Перечули ми через людей, що в вашому домі буває Комашко і присватуєть ся до вашоі старшоі дочки. Стережіть ся єго. Ставимо собі за сьвяту повинність застерегти вас, що не сегодня-завтра Комашка запроторять туди, де козам роги правлять. Начальство буде знати про єго утопіі“.

— Брехня написана! крикнув Навроцький.

— Яка там брехня? На лишень прочитай, що написано в моєму листі, сказала сердито Навроцька.

Навроцький взяв од неі лист і прочитав голосно.

— А що? Хибаж я тобі не казала? сказала Навроцька.

— Гм, гм… казала, а я не слухав. Це пише до нас Фесенко, сказав Навроцький.

— Фесенко? Ніколи в сьвіті я цего не подумаю. Не такий він чоловік. Це пише мабуть твій Комашко, прохопилась Навроцька.

— Цеб то пише сам на себе? сказав Навроцький.

Саня зареготалась. Той сьміх, як ніж, урізав Навроцьку.

— Сьмій ся, сьмій ся, Саню. Швидко з тебе буде сьміятись увесь Кишинев, уся Одеса, сказала сердито Навроцька.

— На, Саню, ці документи, піди в кухню та вкинь в огонь, сказав Навроцький до Сані.

Саня вхопила листи і побігла тільки не в кухню, а в нумер до Мурашковоі на пораду.

В Мурашковоі вона застала Ольгу Каралаєву.

— От цікава новина, характеризуюча наш час! Нате, читайте ці депеши, сказала Саня веселим насьмішкуватим голосом, але іі голос вкінци фрази несподівано задрожав. Остання нотка в єму була мінорна.

Каралаєва й Мурашкова прочитали листи.

— Тай подлаж людина писала оці депеши! крикнула Мурашкова.

— Як ви думаєте, хто писав ці документи? спитала Саня.

— Я скажу, не вагаючись, що писав Фесенко, обізвалась Мурашкова. Я на Малому-Фонтані постерегла, що ти, Саню, єму сподобалась, що Комашко став єму на дорозі.

— І папа догадуєть ся, що писав Фесенко, сказала Саня й задумалась. Туга впала на іі веселі ясні очи. Вона схилила голову ще низше і заплакала. Для неі стало невимовно жаль Комашка. Вона була готова летіти до него, застерегти єго, розказати єму усе. Перед нею на столі лежали рядом розгорнуті два листи і ці нещасні листи неначе наближали іі серце до Комашка. Він став для неі неначе рідний, дорогий.

— Щож міні тепер робити? спитала ніби сама в себе Саня.

— Треба дати знати Комашкови, обізвалась Мурашкова.

— Дам знати, дам знати, як найшвидше! крикнула Саня. Я єго викличу сюди, я напишу до него, нехай він зараз прибуде до мене.

— Саню, але це ти зайдеш дуже далеко. Подумай попереду і спитай своє серце! Ти знаєш, до чого воно йдеть ся, як ти напишеш до него лист і покличеш сюди? сказала обережна Ольга.

Саня задумалась. Вона в той час забула і про курси, і про науку, і про своі заміри, і про діяльність на користь людскости. Вона тільки чула, що іі жаль душить коло серця. Вона хотіла застерегти Комашка.

— Що буде, те й буде, а лист треба написати. Шкода міні єго, сказала Саня і взяла паперу та й написала до Комашка: „Прийізджайте до нас сегодня о семій годині в вечер; я буду ждати вас в нумері Мурашковоі. В кватиру папи не заходьте. Якийсь чоловік пакостить міні й вам. В нас будете, довідаєтесь про усе. Заходьте просто в кватиру Наді Мурашковоі. Жду вас; прихильна до вас Олександра Навроцька“.

Саня запечатала лист. Іі рука нервно дрожала. Вона хапалась, встала з канапи, кинулась шукати парасольку і тільки тоді згадала, що вона не дома, а в нумері Мурашковоі.

— Дай міні, Надю, свою парасольку… або Бог з нею. Побіжу і без парасольки та сама вкину лист в почтову скринку, сказала Саня і прожогом вибігла з хати. За нею сьлідком побігла Ольга, примітивши, що вона дуже розтревожена.

Пославши лист в Одесу, Саня вервулась в нумер до Мурашковоі. Цілий довгий день вона пробула в тревозі, ждала і не могла діждатись. Сіла за обід з батьком та з мачухою, і тільки посиділа, не вмочивши ложки. Після обіда вона пішла до Мурашковоі і сиділа там до вечора, розмовляючи з своєю приятелькою. Вона поглядала в вікно на сонце, а сонце котилось на захід поволи, не вважаючи на іі неспокій, на іі розтревожені нерви.

В той день над вечір в нумері гоствнниці сидів Комашко з Мавродіном за столиком і ждав самовара. Вони тільки що скупались в морі і зібрались пити чай.

В нумері було душно, неначе духота лила ся од натопляноі груби. Здавалось самі стіни були горячі і пашіли жаром. Б одчинене вікно потягав горячий вітерець, неначе він подихав з натопленоі печи. Обидва молоді хлопці були потомлені і збирались, ніби одбувати якусь покуту, в духоті пити чай.

В той час з почти Комашкови принесли лист. Він розгорнув єго, прочитав і випустив з рук.

— Од кого це лист? спитав єго Мавродін.

— Од Сані, сказав тревожно Комашко і схопив ся з стільця.

— Од Сані? Щож вона пише до вас? спитав у него Мавродін.

— Щось трафилось! Щось єсть! крикнув Комашко і завештав ся по нумері дрібними швидкими ступінями. Нате читайте! Треба швидше йіхати. Мавродін прочитав лист.

— Яка гидота розплодилась на сьвіті! сказав він, насупивши своі густі брови.

— Бідна, нещасна Саня! Якесь лихо жде іі! Я вгадую, звідкиль виходить усе зле лихо проти неі і проти мене: це діло Фесенкове, сказав Комашко.

Він одчинив шафу і, хапаючись, почав витягати убрання та вбиратись.

— Бідна Саня! Це через мене зачіпають іі погані люде. Щось єсть. Щось недобре трафилось з нею! говорив він, надіваючи на себе одежу.

Він ухопив шапку і прожогом вибіг з нумера. За ним сьлідком вибіг і Мавродін.

— Пойіду й я з вами, говорив Мавродін, примітивши, що Комашко дуже стревожив ся.

Вони сіли на трамвай й в одну мить пересіли на пойізд залізноі дороги. Комашкови здавалось, що не буде кінця тій дорозі.

Він нічого не примічав і тільки неначе бачив перед собою Саню, засмучену, стревожену. Горячий день згасав. З садів, котрі йшли по обидва боки залізноі дороги потягло холодком. Дорога трохи заспокоіла нерви Комашкові. Думки в голові пішли вільнійше.

— Саня написала до мене лист, перший лист, несподівано блиснула в Комашка мисль, і він забув разом усі тревоги. Якась незвичайна радість злинула на его серце, неначе перша ластівка весною злинула на зелену калину і защебетала пісню про весну, про тепло, про кохання. В єго серци наклюнулась надія і неначе осьвітила єго і пригріла.

— Боже мій! Чого міні ждати, чого сподіватись в цей вечір? думав молодий хлопець, скочивши на землю з маленького легенького вагончика. Он і манастир видно! Он і гостинниця, і вікно нумера, де живе Мурашкова… Швидше, швидше! дух займає.

Комашко добіг до ґанка. Мавродін гукнув до него:

— Ідіть, а я тимчасом забіжу до Бородавкина, а потім може зайду в нумер Мурашковоі.

Комашко одчинив двері нумера. За столом на канапці сиділа Саня рядом з Мурашковою.

Вечірне сонце кидало проміння на стіл, застелений білою скатертею, на самовар, грало на стаканах та блюдечках.

Золотий одлиск сипав ся на Саню, і делікатна білява Саня, рядом з чорнявою Надею, здавалась єму небесним херувимом. Щось ідеальне, чисте сьвітилось в іі ясно-синіх очах, в іі матово-білому лици.

Саня схопилась з місця, побігла до Комашка назустріч і подала єму обидві руки. На іі смутних очах виступили росинками дві сльози.

Комашко бачив, що іі щось дуже стревожило.

— Добри-вечір вам! Що тут трафилось? Чого ви такі стревожені? сказав Комашко і єго серце заболіло, єму хотілось обняти і пригорнути до себе Саню, як дитину.

— Сядьте та прочитайте оці депеши, сказала вона до Комашка.

Комашко сів і прочитав листи.

— А що, добрі депеши? спитала Саня і голос в неі задрожав жалібно. І жаль і гнів було чути в тому слабенькому, мягкому тоні голоса. Вона неначе і жалилась Комашкови на людську неправду і гнівалась на лихого чоловіка.

Комашко прочитав листи і зразу зблід. Він почув, що в него серце ніби перестало кидатись, що в єго душі похололо. Ніщо в сьвіті не роздражнювало і не сердило єго так, як людська нечесність та неправдивість, в якій формі вонаб не виявилась.

Єго чуйні, тонкі нерви чули неправду, якби вона не була замаскована, якби вона не крилась. Блідота розлила ся навіть по єго високому чолі, по устах. Очи втратили блеск і ніби закрились мглою. Лице стало біле, як крейда. Саня глянула на него і прокинулась. Вона каялась, що показала єму ті погані листи.

— Вікторе Титовичу! Бога ради не тревожтесь! промовила Саня. За мене ви не бійтесь. І я за себе не боюсь. Міні шкода було вас.

Як сказала Саня ці слова, він ніби прокинув ся, почув, як швидко забилось в него серце. Карі очи знов заблищали острим блеском. Уста стали румяні. Він схопив ся з місця і гордо підвів голову.

— Коли ви, Олександро Харитоновно, не тревожитесь, то й міні нічого не страшно. Я тільки думав про вас. За вас я готовий встоювати до остатноі краплі моєі крови. Я нехтую, я сьміюсь з тих гидких людей, що потайним підкопом підкопують ся, інтриґують проти чесних людей, сказав Комашко.

Він перейшов двічи невеличку хатину і в одну мить переміг страшну тревогу. Сівши на стільци проти Сані, поглянувши на неі вже тихими ласкавими очима, він зразу неначе вдруге народив ся на сьвіт. Щастя так і лило ся з єго карих очей. Молодий хлопець ніби набрав сили, енерґіі, глянувши в Санині оченята.

— В твоіх, дівчино, ясних очах я неначе вглядів свою долю, неначе напив ся з твого білого личка сьвіжоі погожоі води. І людська злість та неправда не зломить мене і не вдіє міні ніякого лиха, думав Комашко, дивлячись на Санині очи. Єму стало невимовно весело. Радість розливалась по єго жилам, неначе разом з кровію прибувала, як вода в великий літний дощ, заливала єго груди. Єму здавалось, що саме сонце лило щастя в цю маленьку хатину на своіх проміннях, обливало єго усего, гріло єго.

— Вона моя, вона моя! Тільки двоє слів ворушились в єго думці. Порвалась нитка єго думок і він тільки ніби чув, як в єго душі ворушать ся десь глибоко-глибоко двоє слів: вона моя. І Саня любила єго в той час, любила щиро, горяче. Краса єго духа глянула в той час через єго темні карі очи. Засьвітилась в іх іскрами. Бліде матове лице стало сьвіже, уста червоні.

Саня дивилась на него і почула, що в іі серця заворушилось чуття міцне, тверде, зачала ся страсть, не легенька, міцна, на усе життя, стверджена розсудливостю, одинаковостю поглядів, думок…

— Тепер я стала тобі рідною духом і ніколи од тебе не оступлюсь: ти міні до мисли, ти міні й до серця, подумала Саня і забула про усе на сьвіті.

Усі сиділи мовчки. Надя дівочим інстинктом зрозуміла той потайний процес, який почав ся в молодих душах і не сьміла єго переривати своєю розмовою.

Вона тихесенько налила чай і мовчки поставила перед Санею та Комашком стакани. Вона неначе боялась сполохати золоті мріі, котрі ніби невидимо роєм вили ся в самому просторі, як золоте марево сонця. Комашко зітхнув глибоко, неначе пережив, перебув довгий важкий період свого життя, спустив очи вниз і почав механічно мішати ложечкою чай.

— І хто написав оці гидкі листи до вашого батька, спитав він, глянувши на Саню.

— Якийсь недобрий чоловік, що мислить зло міні й вам. Я та Надя вже трохи догадуємось, хто написав про нас ці листи, сказала Саня.

— І здаєть ся міні, не помиляємось, обізвалась Мурашкова. Можна певно сказати, що написав листи Фесенко.

— І я так думаю, сказав Комашко. Фесенко чоловік з черствим серцем, чоловік матеріяльноі вигоди. Це правдиве чадо меркантильного города, а не поетичного украінського села; більше нікому нема ніякого інтересу шкодити нам. Що ви заподіяли єму лихого? сказав він обертаючи очи до Сані. Саня розказала єму про вчерашню історію з Фесенком, як учора в вечер на гулянці Фесенко признав ся, що іі любить, але про сватання не промовив і словечка.

Комашко зареготав ся; він знав Фесенкові норови.

— Ото мабуть злякав ся, як ви натякнули єму про сватання! Він свататись не квапить ся, а кохатись готовий з усіма гарними паннами. Мабуть аж рота роззявив, як ви натякнули єму про сватання, сказав Комашко.

— Трохи не зомлів. Я думала, що він так і дремене в кущі та й сховаєть ся там, сказала Саня.

— Ти, Саню, налякала єго так, що він мабуть вже більше не прийде до вас, сказала Мурашкова.

— Прийде! Як тільки не перестав вас любити, то прийде до вас. Єго честь писана на воді — вітер як повіяв і честь пропала! сказав Комашко. Чи ви знаєте, що він оце недавно сватав ся з дочкою одного богатого одеського купця? Вліз у єго дім, походив дві неділі, а третього тижня бах та й давай свататись. Батько тільки очи витріщив, що він за дві неділі встиг так горячо покохати єго дочку. Од Фесенка можна усього сподіватись. В него голова набита вітром, а серце гордостю та самонадією на свою красу. Я знаю єго девізу в цьому ділі: прийшов, побачив, побідив, та й… покинув…

— Та не скрізь побідив, а облизня таки доброго впіймав, сказала Мурашкова.

— Знаєте що? Возьму я та пошлю оці листи по адресу Фесенка, сказав Комашко. Нехай покладе іх на памятку в свій дорогий облицьований золотом портфель.

— А справді пошліть! сказала Саня. От здивуєть ся, як дістане з почти своі мудрі твори.

— Правда, цим ми єго не навчимо, але нехай знає, що й на собаку є палиця, що вовк ловить, але й вовка ловлять, сказав Комашко.

Панни знайшли куверту, поклали туди обидва листи, підписали, що читали, але в редакцію не приняли за непотрібностю і вернули авторови єго високі поетичні літературні твори.

— Скажіть, будьте ласкаві, од чого в нас тепер так багато розвелось таких нікчемних людей, як Фесенко? Яка тому причина? Я не дивуюсь, як бувають такими люде немолоді, поторгані важким життям. Алеж Фесенко чоловік молодий, а молодість, та ще розвита й просьвічена, буває вже сама по своій натурі чесною, сказала Саня до Комашка.

— Багато причин тому лиху, сказав Комашко. Тепер пішла деморалізація: скрізь панує невгамований, навіжений потяг до поживи, до грошей, до солоднечі життя, до осолоди втіхами. І та деморалізація йде поперед усього зверху… Людська особистість задавляна і зумисне прибита. Чесних, розумних, розвитих людей і не люблять і боять ся, бо на злодієви шапка горить… Поганих людей не тільки не загнуздують, а ще ім потакують, бо натуральна річ, що зло прикриває зло і вибирає собі орудником зло. Скрізь панує в нас протекція, а не розум і правда. Вищі розумові інтереси занедбано. Чесного, правдивого чоловіка ненавидять, затруть, замкнуть, затопчуть в грязь, бо скрізь тепер пішли вгору темні сили. Чесний чоловік в наші часи повинен або мовчати і таітись, або бути готовий на усе лихо.

— Я це знаю, сказала Саня і гордо підняла свою русяву голову. Фесенки тепер панують, але й честь ще не вмерла.

— Не вмерла й не вмре. Правда, як олива випливе на верх, сказав Комашко, вдаривши рукою об стіл.

Сані сподобалась єго енерґія, єго правдива, одкрита натура. Вона задивилась на єго блискучі очи, в котрих сьвітив ся розум, сьвітила ся твердість, і не счулась, як полюбила єго очи.

Мурашкова тимчасом запечатала куверту і послала горничну, щоб вона вкинула письмо в почтову скринку.

— Це будуть смачні бісквіти Фесенкови до чаю, сказала Саня.

— Нехай попоість на здоровя, обізвалась Мурашкова.

Між молодими людьми пішла весела розмова. Сонце низько спустило ся і заглянуло в вікна через ріденькі верхові гильки акацій та априкозів. По білій стіні розсипались ніби золоті краплі. Рожевий тихий сьвіт розлив ся по всіх закутках маленькоі хатини, сьвіт тихий і радісний. Молоді люде говорили і не могли наговоритись і вже смерком розійшлись.

Впав сизий туман на море. Впала чорна ніч на землю. Висипались зорі на небі. За манастирем запалав огонь на маяку і облив тихим сьвітом білу церкву, білі манастирські стіни. Сон не брав Саню. Вона одчинила вікно і сіла, спершись ліктем об одвірок. Вона дивилась на фантастичну картину південноі ночи. В одчинене вікно було видно широку ясну полосу на чорному небі над Одесою. А над тим фантастичним сьвітом високо піднимав свою голову маяк над кручею і розливав ясний, різкий сьвіт в чорному небі. Білий манастир лиснів на чорному тлі плямою і в своіх неясних тінях і ясних полях був похожий на якийсь фантастичний старий замок, подекуди розвалений. А високо в небі блищали ясні зорі як алмази, розсипані по чорному оксамиті. Вохке повітря повівало з моря і обливало Санине горяче лице. Яке щастя наливало іі серце! Яка солоднеча, яка радість лилась в іі душу, спадала на серце неначе роса з холодного неба на привялений сонцем лист. В фантастичному сьвіті далекого сіяєва вона тільки бачила великі карі ясні очи, острі, осьвічені думою. Саня почула, що в той час одна любов, одно щастя сьвітить в іі серци: то гріє іі теплом горячого півдня, то ніби прохолоджує росою розкішноі південноі ночи. Усі думи, усі заміри, усей клопіт неначе десь залетіли за сине море.

— Ноче моя тепла! Які ти для мене розливаєш розкоші, які чари! думала Саня, дивлячись на фантастичну картину ночи.

І весело дивились на неі зорі з неба, неначе сьміялись своім мигаючим сьвітом. Весело засьміялось румяне небо на сході, весело заграло сходяче сонце в сизому тумані над морем. Життя іі серця неначе злилось до купи з розкішною південною ніччю і з поезією південного ранку над Чорним морем.

Вже сонце підняло ся над морем. Вже сизий туман зняв ся з моря, звив ся, як біле покривало і підняв ся в сине небо, і сон зміг Саню, сон міцний, яким сплять молоді щасливі люде.

Другого дня, вже як сонце стояло на заході, Фесенкови принесли лист, пересланий через мійську почту. Він розірвав куверту. Лист був коротенький і написаний якимись чудними кучерявими буквами. Очевидно лист був анонімний. В тому листі було написано: „Милий дорогий Фесенку! Люблю тебе, як душу, і вмираю за тобою. Ти мене знаєш. І я знаю добре, що я тобі сподобалась. Буду тебе ждати сегодня в вечері о девятій годині на Малому-Фонтані. Проти скелі Капуцина на березі лежить плисковатий камінь. Там ти мене знайдеш і напємо ся сего вечора щастя. Як не прибудеш до мене, то я втоплю ся в морі і загублю свою душу. Твоя на віки Н. Н. Не зву себе по імени; бою ся. Часом на почті розпечатають мій лист і дізнають ся про мене“.

— Це Саня пише. Вмирає за мною. А що? Зо мною нема жартів. Терпіла-терпіла тай не витерпіла, як і другі панни, що кохались зо мною. А що? Ага! Задрала кирпу передо мною, та дурнісінько!

Фесенко вхопив циліндер, парасоль і прожогом полетів на трамвай.

— Сяду я на трамвай. Вже темненько і ніхто з знаємих аристократів не вглядить мене, що я йізджу трамвайом, подумав Фесенко.

Вже на дворі зовсім смерклось, як Фесенко прийіхав на Малий-Фонтан. Над морем подекуди по стежках блукали люде, як темні сілюети. Фесенко біг до скелі Капуцина, аж чуб в єго став мокрий. На березі не було й живоі душі.

— От і добре! Нема нікого. Публіка розбрелась. Ой колиб швидше знайти той камінь! А от і камінь, а на камени мріє якась темна сілюета. Саня! Вона! аж крикнув Фесенко. Єго серце розгорілось, він простяг руки до Сані.

Під єго руками зашелестіло листя.

— Що це за диво! крикнув Фесенко.

Він придивив ся, полапав руками: на камени стояв сніп кукурузи, перемішаний з колючками та бодяками.

Фесенко поколов руки і тільки рот роззявив. Він не йняв віри своім очам.

— А деж Саня? Може вона опізнилась? подумав Фесенко.

Він тернув сірничок, глянув на годинник: вже була половина десятоі години.

— Чи не втопилась оце вона в морі? Може ждала мене, ждала та й шубовснула з скелі в море, подумав Фесенко.

Він надійшов над самісіньку кручу, глянув у низ: нічого не було видно, тільки вода лисніла проти заходу під скелями.

— От буде слава, як Саня втопить ся через мене! Заговорять усі в Одесі. Можна буде напечатати в ґазетах. Самому ніяково слати в редакцію… Дам три карбованці Целабросу, то це ледащо усе напише, марив Фесенко, поглядаючи на море. А може вона поставила цей сніп, щоб сховати в єму до мене лист? Алеж… оті колючки… Гм… гм… Фесенко облапав кукурузу. В середині був заткнутий цілий лист паперу. Фесенко розгорнув єго, тернув сірничка і при сьвітлі прочитав лист: „Вибачайте на цей раз. Я пропаду цієі ночи, бо батько щось постерегає і запер мене в хаті. Через свою приятельку посилаю вам цей букет. Сховайте єго в свій золотообразний портфель, з котрим ви ходите в ґімназію, на памятку про мене. Ваша Н. Н.“.

— Якась містифікація! Хтось мене дурить! подумав Фесенко і перекинув лист на другий бік.

Там була намальована єго фіґура з довгим носом, а проти носа прездорова дуля.

— Догадуюсь, чиє це діло! Це робота Комашка. Потривай-же, будеш ти памятати і за Саню і за ту штуку, думав Фесенко. Ще й колючок натикав в букет. Кинуж я і на тебе колючками!

Він шпурнув сніп в море і тихо побрів назад до стаціі. Пойізд трамваю, останній пойізд, вийіхав до Одеси. Фесенкови прийшлось впрохатись на ніч в буфет і ночувати на стільцях в одежи, підклавши два кулаки під голову.

— А може це чиісь жарти? Жартував-же нераз і я з дівчатами на усякі способи, думав Фесенко, лежачи нероздягнений на віденьских стільцях. Писав-же до одноі, що повішусь в садку іі батька, як не вийде до мене…

Ту штуку з кукурузою встругнула Фесенкови Христина. Вона добре знала Фесенкові норови, знала усі єго скандали та історіі через свого братика Бородавкина і з нудьги на Великому Фонтані задумала погратись та покепкувати з Фесенка.

Пославши лист в місто почтою до Фесенка вона нарізала кукурузи та бодяків і крадькома смерком сіла на човен, полинула по-під скелями на Малий-Фонтан і поставила сніп кукурузи на камінню, як раз проти скелі Капуцина. Це вона зробила так потайно, що й брат іі Бородавкин нічого не знав; іі хотілось трохи подражнити і за цікавість брата. Таку містифікацію вона з нудьги робила не одному Фесенкови…

Вернувшись до дому Фесенко вглядів на столі другий лист, присланий по городській почті. Він роздер коверту і виняв своі власні анонімні твори з невеличкою припискою.

— Штука не вдалась! Вгадали, хто посилав ім ці листи. І хтож-би то оце вернув міні листи? Стара Навроцька пойме віри цім листам і не схотілаб іх вертати по моєму адресу. Старий Навроцький не зугарний до таких жартів. Та вони й мого адреса не знають. Це робота Комашка та Сані. Комашко знає мій адрес… Потривай-же! Яж тобі допечу! Я тебе з'зім без соли!

Фесенко скреготав зубами, бігаючи по кімнаті.

— Вбю тебе! Підкопаю під тобою яму і не я, а ти впадеш у цю яму, говорив голосно Фесенко. Саню моя! Золото моє! Як я тебе люблю! Яб оддав усе на сьвіті за один твій поцілунок. З іншими я жартував в кохання, а тебе кохаю щиро, горяче, кохаю без міри.

З того часу Фесенко почав обговорювати Комашка, де тілько було можна… Одного вечора на бульварі за столиком в кофейні він углядів Кишиневського директора і кружок інших директорів, що поз'йіздились в Одесу на прогуляння. Він присів до іх і накинув на репутацію Комашкову покривало чорнійше од чорноі ночи. Анонімні листи на Комашка полетіли і по вищій інстанціі…