М. Драгомиров — Вікіджерела

М. Драгомиров
Василь Різниченко
Київ: 1916
Обкладинка

Вас. Різниченко.


Земляки,

ДОСТОПАМЯТНІ УРОЖЕНЦЇ

ЗЕМЛЇ КОНОТОПСЬКОЇ.



ВИПУСК ПЕРШИЙ.



М. Драгомиров.

(З нагоди 10 роковин з часу його смерти).


„На превеликий жаль, ми взагалі виховуємо ся на чужій славі, иноді фалшивій, і не знаємо багацько славного навкруг себе, не знаємо рідного. У нас не встигла померти людина, як память про неі зараз же зникає, семейні перекази забувають ся, фамильні архиви гинуть всіма видами гибелі — від вогню, від ножа, від руки, від некультурности, від байдужости нашої і т. и.“

С. Пономарьов.


КИЇВ.

Друкарня 1-ої Київської Друкарської Спілки. Трьохсвятительська 5.

1916.

Земляки, достопамятні уроженцї землї Конотопської.
(Передслово).

Почата виданєм серія книжок під таким заголовком — являєть са даню поважаня автора до памяти дорогих земляків, уроженцїв рідної Конотіпщини, потрудивших ся в тїх чи инших галузях людської культури і зовставивших після себе добру славу. Починаючи се виданє, ми мали на думцї дві цїлї: з одного боку, нам хотїлось пробудити цїкавість конотопцїв до славного минулого рідної Конотіпщини, а з другого боку — показати, що внесла Конотіпщина в скарбницю мирової культури. Руководила ж всїм сим наша любов до дорогої батьківщини, рідної минувшини. Перші два випуски серії присьвячуємо — М. Драгомирову і П. Прокоповичеві. Третїй випуск буде присьвячений — славній памяти С. І. Пономарьова. Велике наше бажанє було — почати серію випуском, присьвяченим покійному С. Пономарьову, недавня смерть котрого іще так сьвіжа (1913 р.) і так боляче відчуваєть ся. Але обставини житя, що не дають часу для бажаної працї змушують одкласти на деякий час сей випуск і почати серію з характеристик уже готових і друкувавших ся ранїш в часописях. (Статя про Драгомирова друкувала ся в „Чернигівській Земській Недїлї“ за 1915 рік, №№ 48, 50, 51, а статя про Прокоповича — в „Голосї Пчеловода“ за 1915 рік, № 5). Випускаємо їх в такому видї, в якому вони були надрукованї в згаданих часописях. Брак часу не дав нам можливости доповнити їх в такій мірі, в якій се було б бажано. Земно кланяючись читачам на всї чотирі сторони, прохаємо у них вибаченя за занадту конспективність і сухість нарисів, пояснену вищеуказаною причиною. Сподїваємо ся, що при другому виданю обставини житя дадуть нам можливість усунути їх і, окрім сього, доповнити випуски біблїоґрафічними покажчиками лїтератури про житє і дїяльність Земляків…

Вас. Різниченко.

Київ, 1916, VII, 17.




 
М. Драгомиров.
(З нагоди 10 роковин з часу його смерти).

Десять лїт тому назад, а саме — 15 жовтня 1905 року, в г. Конотопі Чернигівської ґубернїї помер, доживши майже до 75 років, оден із найкращих людей 19 віку і, з'окрема, вождів росийської армії — відомий воєнний мислитель ґенерал Драгомиров. Тільки незтриманою завирюхою полїтичних подїй велитенської важности і можна пояснити, що смерть його, випавша в самий розгар полїтичного руху держави, не була як треба одмічена виходившою тодї в Росії пресою і не зробила на громадянство того вражіня, яке вона могла б зробити в иншу пору. Долї хотїлось, щоб завирюха першостепенного значіня, пролетївша 10 років тому назад над нашою Батьківщиною, пронесла ся і тепер і відхилила собою громадську увагу від покійного і в десяті роковини його смерти. Але ми, памятаючи заслуги покійного перед Батьківщиною, не повинні забувати їх і в найтяжчі хвилини наших нещасть, особливо тепер, коли більш анїж коли небудь доводить ся згадувати про покійного, його науку і погляди…

Михайло Ів. Драгомиров був родом українець. Народив ся він в г. Конотопі 8 листопаду 1880 року. Першу осьвіту здобув в Конотопській повітовій школї, по скінченю котрої вступив в бувший дворянський полк, відкіля в 1849 роцї вийшов прапорщиком в Лейб-гвардії Семенівський полк, з котрим зробив Венґерську кампанію 1849 року. Після кількох років строєвої служби, Драгомиров поступив в Миколаївську Академію Ґенерального штабу, курс котрої блискуче скінчив в 1856 роцї з золотою медалю. По скінченю Академії, він був командирований за кордон, для підготовки на професора, а в 1858 роцї, уже в чинї штабс-капитана, почав читати в Академії лєкції по тактицї. В 1860 роцї Драгомиров був призначений ад'юнкт-професором Академії ґенерального штабу, а в 1863 роцї — професором; в 1864 роцї дістав чин полковника і був призначений начальником штаба 2-ої ґвардейської кавалєрійської дивізиї, а на другий рік — членом спорадничого комітету головного управлїня ґенерального штабу. В 1869 роцї, уже в чинї ґенерал-майора, був призначений начальником штаба Київського воєнного округу і на сїй посадї зоставав ся чотирі роки, після чого заняв уряд командира 14-ої піхотної дивізиї. З сею дивізиєю, вихованою Драгомировим в суто-боєвому дусї, він брав участь в російсько-турецькій війнї, виконавши, в ніч на 15 червня 1877 року, славетну переправу через Дунай і взявши з бою Систово. За сю переправу через Дунай Драгомиров дістав Ґеорґія 3-ої степенї і чин ґенерал-лєйтенанта. Дальша участь Драгомирова в війнї була не довга: скоро, під час бойовища на Шибцї, він був важко поранений в ногу і покинув театр війни. В 1878 роцї його призначили ґенерал-ад'ютантом і начальником Миколаївської Академії ґенерального штабу і на сїй посадї він зоставав ся 11 років, після чого, в 1889 роцї, зайняв уряд командующого військами Київського воєнного округу, а в 1898 роцї, окрім того, іще Київського, Подїльського і Волинського ґенерал-ґубернатора. Бувши начальником Академії ґенерального штабу, Драгомиров читав лєкциї по тактицї, воєнній історії і боєвій підготовцї військ Імператору Олександру III-му, великому князю Володимиру Олександровичу, теперешньому Імператорові Миколї II-му і багатьом иньшим вельможним особам і сучасним видатним воєнним дїячам. В 1891 роцї він був проізведений в повні ґенерали, а в 1901 роцї нагорожений орденом св. Андрія Першозванного. В 1903 роцї, через старість і кепське здоровлє, згідно з проханєм, подав ся в одставку з призначенєм в члени Державної Ради. Переїхавши потім навседа в рідний Конотіп, прожив в ньому, майже нїкуди не виїздячи, до самої смерти.

Лїтературну дїяльність почав Драгомиров з кінця 50-х років минулого столїтя, коли в 1857 роцї він надрукував в „Военномъ Журналѣ“ статю під заголовком: „О высадках въ древнія и новѣйшія времена“. З того часу і до самої смерти він не покидав пера, написавши багацько наукових праць по ріжним питаням військового житя. Більшість їх перекладена майже на всї європейські мови.

Такий, в самих коротких рисах, зовнїшній бік службового житя і дїяльности М. Драгомирова. Але не в ньому, все таки, його заслуга як воєнного мислителя і людини-громадянина, а в тїх ідейних поглядах і думках, виразником котрих він був і котрі проводив безупинно в житє весь час своєї дїяльности, здобувши собі славу не тільки в Росії, але й за кордоном.

Які ж і в чім саме, головним побитом, полягають погляди і думки Драгомирова, гарячим пропагандистом котрих він був і котрі проводив в житє весь час своєї дїяльности?

Перш за всього, потрібно зазначити його надзвичайну любов до простого рядового салдата, — поважанє салдата, котрого він називав на своїй образній мові — „сьвятою сїрою скотинкою“. Ся любов, ся печаль за салдата червоною смугою проходила через всю його дїяльність, через всю його творчість і була йому путеводною зорею у всїх його поглядах, у всїх його поученїях. Він любив всею душею свого сїрого страстотерпця і йому присьвятив всї сили свого розуму, свого хисту. Се був голова, провідця тієї групи воєнних учених, котрі доводять, що основа боєвої підготовки військ полягає не в утвореню із салдата слїпого автоматичного виконавця чужих приказів, а в вихованю в ньому воїна, котрий сьвідомо односить ся до всього, що він робе.

Салдат повинен розуміти кажний свій рух, кажний вчинок. Він повинен бути призвичаєний не тільки до пасивного послуханя, але в той же час і до певної активности. Послуханє як оден із головних елєментів військової дисциплїни безумовно потрібне, але послуханє се повинно бути цїлковито сьвідомим, а не заснованим на принципі „молчать и не разсуждать“. „В противному разї“, каже Драгомиров, „салдат, приучений до несьвідомого послуханя, буде похожий не на воїна, а на добре виїжженого коня, котрий служить не тільки своєму господареві, але й ворогові, що знає способи управленя єю“[1].

Драгомиров широко обороняв свободу особи салдата і обстоював його людське достоїнство. „Він вимагав людських відношень до салдата не на папері, а на дїлї і боров ся за визволенє салдатських душ із міцних рук Міхєїчів та Єгоричів, здатних тільки муштровати, а не виховувати“[2]. Добре розуміючи, як важко даєть ся простій людинї всяка премудрость із области салдатської словесности, М. Драгомиров вимагав перш за всього простоти і ясности в обученї і обстоював тільки за саме потрібне і головне, звівши словесні занятя в своєму окрузї до minimum'а.

Він піклував ся, щоб люде із одних країв розміщувались в однїх частях, а не розкидувались по всїй імперії; так, приміром, він був проти того, щоб українцїв розміщували в частях, що складались виключно із великоросів і були в великоруських місцевостях — і навпаки. Розуміючи, яке велике значінє має рідне слово, рідна пісьня в справі натхненя військ, він всякими побитами сприяв сьпіваню національних пісень і ввів, межи иньшим, в війська свого округа сьпіви українських пісень, котрі до нього суворо забороняли ся. — Одним словом, він старав ся, скільки міг, полїпшити для салдата його перебуванє на військовій службі, його відорваність від рідного села. Всї його піклуваня були направлені до того, щоб салдат не був чим небудь обіжений, щоб він получив усе, що має право получити; сї піклуваня торкались не тільки матеріяльних потреб салдата, а і його етичних потреб. В сїй сїрій масї його особливо захоплювала здатність, забувши особисті інтереси, служити спільній справі, „не жалїти своєї шкури“, як казав він. Сей брак „шкурних“ інтересів давав йому упевненість, що ся сїра маса, коли прийде її час, зробе великі дїла…

Такі, в самих загальних рисах, відношеня Драгомирова до вихованя військ. Щож торкаєть ся тактики, то з сього боку Драгомиров був прямий послїдуватель ідей Суворова. Суворинська наука побіждати, в силу обставин, була достояниєм тільки частей, що близько мали дїло з генїяльним полководцем, що ним обучали ся, а потім вона була забута, закинута. М. Драгомиров витяг її із забутя, зробив її достоянієм військ, пояснив, розширив, провів, що можна було, в офіцерські підручники, в устави, в боєві інструкції, завоював ґрунт для її і культивірував її на ґрунтї сучасного стану військової справи. Він щиро був переконанний, що славетний Суворинський „штыкъ–молодецъ“ ще не скінчив своєї пісьнї і роль його ще далеко не виконана. Як не гибельна, як не спустошительна сила сучасного огня, тим не менш, рішаюче значінє приналежить все таки не йому; він має значінє тільки лишень підготовче, рішаюче ж значінє приналежить, як і ранїш, штикові. Через се військо треба вести так, щоб перспектива зійтись в штики була неминучою[3].

Будучи прямим послїдовником Суворова, Драгомиров є в той же час і самостійний дослїдувач, розвинувши суворинське мистецтво побіждати до степеню науки. Однак, каже вихшецитований уже Е. Свидзинський, головна його заслуга не в його теорії, а в практичній її реалїзацїї, в утвореню собі великої авдіторії, в проведеню своїх ідей прямо в житє маси[4]. До його голосу прислухались не тільки в Росії, але і за кордоном; його, наприклад, прикази виписувались навіть в Америку; навіть вельми партикулярні люде читали з охотою сї стиснуті, образні, толстовською мовою написані прикази. Він керував воєнною думкою в Росії біля півсотнї років і його школа, утворена ним біля 50 років, істнує і тепер і із її вийшов уже цїлий ряд видатних воєнних дїячів, здобувших собі славу як в минулу війну, так і в теперешню.

Переходячи до дальшої характеристики і оцїнки поглядів М. Драгомирова як людини і громадянина, не можна, взагалї, не визнати, що се була видатна, глибоко самобутня фіґура, котру не можливо було підогнати нї до одного із відомих шаблонів. Великий, іскрящий ся розум, оден з найкращих європейських тактиків і в широкому, різносторонньому значіню слова людина-салдат, — М. Драгомиров на загальному чорному фонї того часу був світлою, ярко одинокою плямою. Як щирий син України і прямий потомок старого вольнолюбивого українського роду, він любив правду і одвертість, щирість і простоту перш-за-всього і ненавидїв брехню, лицемірство, підлесливість, бутафорство… Недурно Рєпин увіковічив його в своїх відомих „Запорожцях, що пишуть листа султанові“…

Люблячи сам одвертість і щирість, він того ж вимагав і од своїх підвладних… На сьому ґрунтї засновано, межи иншим, багацько самих різномаїтих анеґдотичних оповідань із його житя, котріх ми не станемо тут наводити… Навіть в останні роки свого житя, уже хворий і поміраючий старик, він все іще не міг переносити і найменшого натяка на підлесливість і казав кажному в вічі „не бреши“, коли хто небудь, прощаючись з ним, бажаючи підлеслитись йому, заспокоював його банальними словами: „іще поправитесь, М. Ів., і знов побачимось“…

Само собою розумієть ся, що людина з такими переконанями не довго могла втриматись при тодїшнїх полїтичних настроях вищих урядових кол на чолї правлїня Правобережною Україною і М. Драгомиров мусїв уступити свій админїстративний пост „по болѣзни и разстроенному здоровью“ баронові Клейгельсові. Се він сам добре розумів, коли писав в 1900 роцї з приводу непринятя ним репресивних заходів проти полїтичних демонстрації студентської молодїжи в Київі В. Кривенкові: „Думаю, що незабаром буду оскаржений в послабленї власти, але поки рукам волї не дадуть, держиморства од мене не дїждуть“[5]

Не гибкою спиною і шиєю, не умінєм ходити по паркету здобув він собі славу і відомість, а розумом і серцем.

„Людина високого розуму, доброго серця, чула до всїх явищ громадського житя“, каже проф. С. Богданов в статї, присьвяченій памяти покійного [6], „Драгомиров своїм прозорливим розумом ясно бачив всї хиба нашого строя і потрібні засоби для їхнього лїченя. Навчений великим досьвідом своєї дїяльности, він не йняв віри в можливість швидких перемін… В його очах держава була живим орґанїзмом і розвиток сього орґанїзму міг йти шляхом, яким розвивають ся всї живі орґанїзми. На його думку, насильні, штучно привиті міри, не викликані сучасним розвитком народу, не можуть принести користи. За то відтягуванє росту орґанїзму, задержуванє реформ, викликаних ростом громадських сил, в його очах було злочинством проти краю. До 66 років він був занятий виключно військовою справою. Прикликаний в таких уже старечих лїтах на високий пост Київського ґенерал-ґубернатора, він на перших же порах своєї нової для нього дїяльности зразу ж зрозумів своє безсилє бороти ся проти . . . . . . . ., накладених на місцеву власть . . . . . . . . центра… Тим не менш, він все ж таки, будучи на чолї правлїня південно-західним краєм, провадив уперту боротьбу з минїстерством за волю сямоврядуваня і волю совісти. Він гаряче обороняв у повному об'ємі у ввіреному йому краю земство і клопотав ся за те, щоб старообрядцям та стундистам дано було волю віри. В сих клопотах він, однак, успіху не мав. Але та настирливість, з якою він провадив скрізь свої погляди, зіпсувала його відносини з особою, стоявшою на чолї мінїстерства внутрішнїх справ“[7].

М. Драгомиров був родом українець. Се широко відбилось як в його типовій оріґінальній фіґурі з запорозькими рисами лиця, послужившій Рєпіну натурою для його картини „Запорожцї пишуть листа султанові“ при змальованю ним кошового Сїрка, так і в його відносинах до України. Про сї відносини його до української піснї ми уже відчасти казали; визнаючи за нею високо-виховуюче значінє він ввів сьпіви українських пісень в війська свого округа замісць беззмістовних і инодї деморалїзуючого характеру звичайних салдатських куплєтів. Треба сказати, що до Драгомирова, сьпіви в військах українських пісень суворо заборонялись і скасуванє заборони їх було великою заслугою покійного перед Батьківщиною. Люблячи сьпіви рідних пісень і ввівши їх в війська, Драгомиров не міг їх слухати без особливого замилуваня. „Бувало“, оповідає В. Кривенко[8], „В. Н. Давидов зальлєть ся: „Не гай, а Божий ра-а-ай“… — у Драгомирова виступають на очах сльози… Як щирий українець, він захоплював ся, слухаючи українські піснї“.

Часто можна було бачити седячого перед ним українського кобзаря з поводирем і насьпівуючого йому під акомпанїмент кобзи яку небудь старовинну українську думу або пісьню з часів Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Мазепи… Особливою прихільністю користував ся у нього відомий кобзарь М. Ткаченко із Сосницького повіту, Чернигівської ґубернїї…

Не менш любовне відношенє М. Драгомирова було і до українського слова, до українського мистецтва, мови, друку і т. д. В той час, коли М. Драгомиров був ґенерал-ґубернатором, українська мова, друк були під забороною. Заборонялось друкувати на українській мові усякі речі не тільки з обсягу полїтики, але навіть популярні брошурки з области народньої медицини[9]. Про українські періодичні виданя нїчого було й думати. Теж саме треба сказати і що до українського театру. В Київі, напр., не можна було довший час робити вистави українським трупам — єдине через ту причину, що виконувані ним п'єси були написані на українській мові. Українські пісьнї можна було сьпівати на концертах в перекладї на руську мову, французьку — на яких завгодно мовах, тільки не на українській. Текст українських пісень до нот друкував ся по французьки. І от в таку то важку пору житя українського слова, довелось М. Драгомирову стояти на чолї правлїня Правобережною Україною і виявляти свої симпатії до рідної Батьківщини. Вороги за се його обвинувачували перед вищими властями в „українофільстві“, в дружбі його з тодїшними представниками „українофильства“ (напр., з покійним П. Житецьким) і т. п.[10]. Тим не менш і в сих умовинах він не ховав ся з любовю до рідного краю. Коли в кінцї минувшого і в початку біжучого столїтя виринуло питанє про скасуванє заборон на українське друковане слово і комітет мінїстрів звернув ся до Драгомирова, як до шефа Південно-Західного краю з запитанєм про степень бажаня скасуваня заборон, то М. Драгомиров, в числї иньших інститу́цій (Академії Наук, Унїверситетів), до котрих були зроблені анальоґічні запити, висловив ся за повне скасуванє заборон на українське друковане слово[11]. Теж саме треба сказати і що до українського театру. Самим більшим неприхильником української мови і театру із числа Київських ґенерал-ґубернаторів був попередник Драгомирова ґенерал Дрентельн. Численні спроби українцїв поставити ту чи иньшу українську п'єсу на сценах київського ґенерал-ґубернаторства успіху не мали. І тільки зі смертю Дрентельна і вступленєм в правлїнє Південно-Західним краєм Драгомирова відчинились для українських артистів сцени українських ґуберній.[12]

Розуміючи, яке велике значінє має рідна мова у всякій культурній справі і, з'окрема, — в дїлї популяризації користних знанїв серед народу, Драгомиров часто звертав ся за помічю до української мови і не раз клопотав ся за неї перед центральним урядом. З сього боку небезинтересний такий факт. В кінцї минувшого столїтя почали швидко, розповсюджуватись на Правобережній Українї епідемічні хвороби. Пошестї розповсюджувались так швидко, що скоро перейшли і на військо. І от М. Драгомиров, щоб припинити епідемію, скликав у Київі з'їзд лїкарських інспекторів Південно-Західного краю для обміркуваня засобів боротьби проти пошестїв. На з'їзд були скликані не тільки лїкарські інспекторі, але також і сїльські лїкарі, воєнні лїкарі, професорі і иньші офіціяльні особи. З'їзд радив цїлий тиждень і винїс ряд резолюцій. В одній з них казало ся, що раціональна боротьба з епідемичними хворобами можлива тільки тодї, коли хворі і, взагалї, весь народ буде добре розуміти причину хвороби і ставитись сьвідомо і прихильно до санїтарних заходів лїкарів. А для сього треба подбати про виданє відповідних книжок на зрозумілій для українського народу мові, себто на українській. Подбати про виданє таких книжок Драгомиров доручив лїкарському інспекторові Київської ґубернії Сулимі. Книги були скоро написані, Драгомиров сам особисто продивив ся їх у рукописах і ухвалив їх до друку. Се були: „Лихі хвороби на очі“, „Короста“, „Сибірська язва“ і „Селянські знахарі“. Не зважаючи на брак в них яких би то не було полїтичних тенденцій, цензура, однак, подивила ся на справу популяризації серед українського народу медицинських знанїв рідною мовою — инакше і на підставі закону 1876 року, заборонявшого друкуванє книг на українській мові, заборонила їх. Тодї Драгомиров поїхав у Петроград і сам особисто клопотав ся про дозвіл тих книжок до друку. Клопоти Драгомирова мали успіх і брошури на українській мові було дозволено надрукувати „въ изъятіе изъ закона“[13].

Українську мову М. Драгомиров вживав не тільки в балачцї, але не раз і в письмі.

Останні роки свого житя М. Драгомиров прожив, віддавшись виключно лїтературній працї, в рідному Конотопі, майже нїкуди із нього не виїздячи. Найважнїйші працї Драгомирова такі: „Лекціи по тактикѣ“, „Опытъ руководства для подготовки частей къ бою“, „Армейскія замѣтки“, „Объ атакахъ и оборонѣ“, „О высадкахъ въ древнія и новыя времена“, розбір „Войны и Мира“ Толстого, „Солдатская Грамотка“ і и.; окрім сього багацько статей з ріжних галузів військового житя написано ним в тогочасних військових часописях. Більшість праць Драгомирова перекладено майже на всї європейські мови.

Спалахнувша в 1904 роцї війна з Японїєю і неможливість самому взяти участь в нїй, вельми вплинули на старечий орґанїзм Драгомирова. Наші неуспіхи при великих жертвах і наличностї великої „живої сили“, розхитували його здоровлє. Неуспіхи у нас поясняли ся численною більшістю противника. Драгомиров дивив ся на сю справу трохи инакше. Відповідаючи на листа одного із своїх кореспондентів, що скаржив ся йому на брак у нас більших сил, котрих у нас „як кіт наплакав“ він питав:

— Як же „кіт наплакав“, коли по моїм відомостям з кінця квітня у нас більше, а нїж у Куроки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А що до наших моряків, то правда: коли полїчити, то вони, може, самі собі не менше пошкодили, анїж японцї їм“…

На прикінцї Драгомиров робе в листї таку приписку на українській мові:

Рапорт старшини:

Закурив москаль люльку і лїг на соломі спати.

Резолюція справника:

А нехай собі спить, аби шкоди не було.

Відповідь старшини:

Як же шкоди не було, коли сїм дворів, мов корова язиком злизала…[14]

Завдяки чесному, отвертому, прямому характеру, Драгомиров користував ся поважанєм не тільки серед своїх прихильників, але і ворогів.

Про те, якою пошаною він користував ся серед самих ріжномаїтих кол населеня сьвідчить такий факт. Драгомиров помер 15 жовтня 1905 року, себто в самий розгар революційного руху в Росії, в тім числї і в Конотопі. Уся рідня Драгомирова находилась в сей час у Київі і через те, що припинив ся усякий рух на залїзницї, була позбавлена можливости приїхати на похорон покійного. Не можна було також привезти із Київа металїчної труни для небіжчика. Конотіп був в кульмінаційному пунктї революційного руху. На чолї сього руху стояв інжен. Шор. Слова його оп'яняли весь Конотіп. Усї робітники залїзницї і величезних Конотопських залїзнодорожних майстерень покорялись його слову, його волї. І от ся маса, по інїціятиві своїх вождів, сама пропонує, в память помершого, послати в Київ поїзд за труною, за родичами і знайомими. Пропозиція була прийнята. Дана була обіцянка, що коли поїзд їхати ме назад з Київа, не посадять в нього війська, не заарештують тїх, хто поведе поїзд. І от, коли припинив ся весь залїзнодорожний рух, коли усе забастувало, вакзали переповнені розлютовавшим ся народом, з залїзнодорожного полотна усе познїмано, — іде цїлий порожній поїзд у Київ: його ведуть „бунтовщики“, скрізь він проходе в повному порядкові, добре, гарно. На розходи взято в сем'ї покійного 100 карбованцїв. В Дарницї (9 верстов од Київа), узнавши, хто веде поїзд, жандармський офіцер зупиняє його і боючись вибуху мосту на Днїпрі, розбірає часть рельс межи Дарницею і Київом. В Київ поїзд не пропускають, як також і всїх тїх, хто привів його, але, згідно з обіцянкою, не заарештовують (а проте, кілька годин, по непорозуміню, вони були оцїплені в вагонах). Не передбачивши всього сього, люде, за котрими приїхав поїзд, виїхали із Київа ранїйш иньшим шляхом, і коли поїзд прийшов, були уже під Черниговом і поїзд вернув ся із Київа назад порожнїм у Конотіп, де робітники явились про все докласти сем'ї покійного і здали 52 карбованцї при рахункові і вповнї добросовісних розходах на продовольствіє поїздної челядї.

Похорон Драгомирова одбув ся у Конотопі, при великому здвизї людей, тихо, без усяких инцидентів, в повнім порядку, незважаючи на бунтівничий настрій народу. Навіть погромщики, із пошани до памяти покійного, не захотїли омрачати траура крівавими подїями і одмінили предполагавший ся було погром у Конотопі…

Похований Драгомиров у Конотопі, біля Вознесенської церкви, в фамильному склепі. На похоронах взяв участь майже весь Конотіп. Од дню похорона було одержано більш 600 телєґрам з висловом співчутя від усяких іинституцій і товариств, в тім числї багацько і із закордону. На труну було покладено багацько вінків, із котрих зазначимо такі: од короля Карла Руминського, од царя Болгарії, од французького воєнного мінїстра, од французького посла в Петроградї, од ґенерального штабу, од лейб-ґвардії Семенівського полку, од болгарського ґенерального штабу в Софії, од болгарського воєнного мінїстра, од Миколаївської Академії ґенерального штабу, де був начальником і читав лєкції покійний, від Конотопського дворянства, з написом „Славѣ Россіи и гордости Конотопа“, од г. Конотопа, з написом „Доблестному согражданину“, од Земства — з написом „Именитому земляку, славному отаману — земська громада“ і багацько инших.

Київ, 1915, жовтень.



——————

  1. Развѣдчикъ, 1905 г., № 747. (Свидзинскій: М. И. Драгомировъ, какъ проводникъ идей Суворова.
  2. Сахаровъ: Памяти М. И. Драгомирова. Развѣдчик, 1905 р., № 781.
  3. Развѣдчикъ, 1905, № 747. (Э. Свидзинскій. М. И. Драгомировъ какъ проводникъ идей Суворова).
  4. Ibid.
  5. Русскій Инвалидъ, 1905, № 236.
  6. Кіевск. Газ., 1905, № 294.
  7. Ibid.
  8. Рус. Инв., 1905, 236.
  9. Див. нижче.
  10. Голосъ Минувшаго, 1916, кн. V–VI.
  11. Кіевск. Старина, 1906, X.
  12. Ibid, 1905, V.
  13. Рада, 1913, № 187.
  14. Русск. Инвал., 1905, № 236.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1938 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.