Книги битія українського народу (1921)/Передмова — Вікіджерела

Передмова.

У Споминах жінки Миколи Костомарова описана припадкова стріча Шевченка й Костомарова вже по їх арештованню. Шевченко не жалів себе, бо був одиноким, бурлакою, але заплакав над недолею Костомарова, що саме мав одружитися і на передодні свого весілля попав у такеж нещастя, як і инші члени Кирило-Методіївського Братства. Пожалівши Миколину матірь і молоденьку дружину, заохкав Тарас: „Ой, лихо, лихо тяжке, горенько матерям і дівчині“. Байдужий про своє завтра, він додав: „Миколи мені жаль, бо в його є мати й дружинонька й він нічим не винен, хиба тим, що зо мною побратався. Простиж мене, матінко, й не кляни!“.

Ця стріча Шевченка з Костомаровим була 19 квітня 1847 р. Правдоподібно особиста знайомість Костомарова з Шевченком не мала тоді й повного року за собою, бож обидва познайомилися на весну 1846 р., як зізнав Шевченко на допиті в Третім (жандармськім) відділі царської канцелярії. У згадках із свого життя Костомарів відносить це познайомлення на місяць квітень або й май. Мистець-поет причарував мистця-історика й обидва зараз сприятелювалися. „На другий день — оповідає Костомарів у своїй автобіоґрафії — ми говорили один другому „ти“. Коли я оповів Шевченкови про істнування товариства (себто Кирило-Методіївського Братства), він зараз заявив готовість приступити до нього, одначе віднісся до його ідей з великою заїлостю і крайньою нетолєранцією, що стало причиною багатьох спорів між мною і Шевченком. Він прочитав мені деякі з невиданих своїх творів, що від них я був у повнім захопленню. Передовсім сильне вражіння зробив на мене „Сон“, тоді ще невидана нецензурна поема Шевченка. Я читав і перечитував її цілу ніч і зовсім впивався нею“. В рік смерти Шевченка написав Костомарів про силу того вражіння, котре зробили на нього ненадруковані твори Шевченка, що він перестрашився. „Я побачив, — писав Костомарів, — що муза Шевченка роздирала заслону народнього життя. І страшно, й солодко, й боляче, й захоплююче було заглянути туди!!! Поезія завжди йде наперід, завжди відважується на сміливе діло; її слідами йдуть історія, наука та практична праця… Тарасова муза прорвала якусь підземельну тему, вже кілька віків замкнену багатьома замками, припечатану багатьома печатками“.

Коли дійсно Костомарів познайомився з „Сном“ Шевченка перший раз по особистій зустрічі, остатня визначує час, перед яким не повстали „Книги битія українського народу“, бо вони виказують позички з кількох поетичних творів Шевченка, між иншим з його поеми „Сон“. Що „Книги битія українського народу“ це твір Миколи Костомарова, маємо свідоцтво Панька Куліша в його Споминах про Костомарова в рік смерти остатнього. Куліш відкрив, що в часі його неприсутности в Київі Костомарів написав по українськи так звані „Книги битія українського народу“, наслідуючи „Книги польського народу“ Міцкевича. Правда, згадуючи тут і там про часи Кирило-Методіївського Братства, Куліш мішає з собою історичну правду з творчостю власної уяви, одначе щодо правдивости Кулішевого свідоцтва про Костомаровове авторство „Книг битія українського народу“ нема чого сумніватися, бо на це вказує і мова твору і його думки.

І „Книги польського народу“ Міцкевича й „Книги битія українського народу“ Костомарова вийшли з віри в містичне післанництво Славянщини, що має відродити постарілу людськість. Джерелом містицизму є посунена до екстази реліґійність вибраних одиниць, що вірять в надприродне порозуміння своїх душ із Богом. А коли містицизм зіллється з запалом і захопленням патріотичних почувань, тоді він стає патріотичним містицизмом або месіянізмом. Таким месіяністичним славянофільством були перейняті братчики Кирило-Методіївського Товариства, а для пропаґанди його думок серед українських мас написав Костомарів саме „Книги битія українського народу“.

Запозичивши від Міцкевича, улюбленого поета й Костомарова й Шевченка, тільки літературну форму та всього кілька місць, Костомарів утворив із своїх „Книг“ заокруглену живу цілість, приложену вповні до месіяністичної ролі, яку призначував для українського народу серед Славянства, зокрема у відношенню до історичних противниць України — Польщі й Московщини, зрештою згідно з думками Кирило-Методіївського Братства. На гармонійну цілість твору Костомарова злилися разом його велика реліґійність, якою відзначався через усе життя, щирий демократизм і гаряча любов до українських народніх мас, тим самим вороже становище до кріпацтва й ненависть до історичних гнобителів України, нарешті славянофільство з проповіддю славянської федерації з месіяністичною ролею Українців серед Славян. Таким робом Костомарів полишив нам історичний документ, з якого найлекше широкий загал українського народу може познайомитися з ідеями Кирило-Методіївського Братства.

Змістом „Книг битія українського народу“ таки добре перестрашився царський шеф жандармів гр. Орлов. Він заявив Костомарову, що за таку річ належиться авторови ешафот, а рівночасно додав: „Одначе я переконаний, що не Ви писали що погань; будьте щирі й дайте можливість урятувати Вас. У Вас є старенька мати, подумайте про неї; до того Ви й наречений; від Вас залежатиме, чи здіймете зо свого хребта хоч половину тої кари, на котру Ви заслужили“. Такі й инші огляди не веліли Костомарову побільшати й так велике своє горе в часі допиту в Жандармськім відділі царської канцелярії.

Але те, що було паскудством для царського уряду, пишатиметься на завжди незовялим квітом в історії визвольного українського руху. Ні історик літератури, ні автор політичної історії України не лишить без уваги того твору Костомарова з 1846 р., написаного стилем Євангелія найправдоподібнійше під свіжим вражінням познайомлення з Шевченком, його нецензурними політичними поемами й під впливом розмов з Ґенієм.

Українським народнім життям, письменством і устною словесностіо почав Костомарів цікавитися ще в часі своїх студій у Харкові; тут дуже в пригоді стала йому знайомість з Ізмаїлом Срезневським, що не лишився без впливу й на розвиток зацікавлення до славянського світу у Костомарова. Слідом за збиранням фолькльорних матеріялів почав Костомарів писати й ориґінальні українські вірші під псевдонімом „Єремія Галка“. Під цим псевдонімом видав 1838 р. драматичні сцени „Сава Чалий“, в 1839 р. „Українські баляди“, в 1840 р. новий невеличкий збірник віршів Вітка, а в 1841 р. надрукував у Корсуновім „Снопі“ траґедію „Переяславська ніч“ і кілька віршів. В Харкові познайомився з гуртком другорядних українських письменників, як Корсун, Петренко, Кореницький і два Писаревські. В своїй маґістерській дісертації багато уваги присвятив українським народнім пісням. Зацікавившися добою Богдана Хмельницького, він використав свою посаду вчителя історії в ґімназії в Рівнім на те, щоб особисто бути в тих місцевостях, де розвивав свою діяльність Богдан Хмельницький. Притім знову зібрав багато пісень, переказів і оповідань. В осени 1844 р. познайомився в Київі з Кулішем. Подавши вже попереднього року в „Молодику“ Бецького „Огляд писань в українській мові“, він підкреслив у нім незвичайний поетичний талант Шевченка. В серпні 1845 р. перейшов на вчителя ґімназії до Київа, де й вибрали його на катедру історії в університеті. В Київі й розвинув Костомарів найбільше енерґії для української справи. Донос Петрова на братчиків спинив цю кипучу діяльність ідейного гуртка молодих людей, змарнував сили та зламав життя гурткови талановитих людей, від яких Україна певно булаб діждалася багато добра.

Оголошенням друком „Книг битія українського народу“ заслужився Павло Зайцев у журналі „Наше Минуле“, під йогож редакцією. Звідти й передруковується текст цього твору Костомарова.


У Львові, 5 березня 1921.

Михайло Возняк.