Кармелюк (Марко Вовчок, 1917) — Вікіджерела

Кармелюк
Марко Вовчок
Полтава: друкарня Амчиславського, 1917
• Інші версії цієї роботи див. Кармелюк
Обкладинка

Педагогичне Бюро Полтавського Губернського Земства.



 

ТВОРИ РІДНИХ ПИСЬМЕННИКІВ ДЛЯ
ЧИТАННЯ В КЛАСІ.

 

МАРКО ВОВЧОК.

 

КАРМЕЛЮК.

 

ПОЛТАВА.
1917 р.

Педагогичне Бюро Полтавського Губернського Земства.



 

МАРКО ВОВЧОК.

 

КАРМЕЛЮК.

 

ПОЛТАВА.
1917 р.

 
Марко Вовчок. Кармелюк (Полтава, 1917) - с.3.jpg
 
Кармелюк.
 
 
I.

Хто бував на Україні? Хто знає Україну?… Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скріз білі хати у вишневих садках, і весною… весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть. Скількі соловейків тоді щебече — і злічити здається, не можна!… Одного разу, у дорозі, вилучилося мені заночувати на селі, у маленькій такій хатці, у вишневім садочку. Приїхали ми пізно ввечері і зараз спати полягали. На селі хутенько, як сонечко закотилось, помовкли голоси і рух усякий помер. Усе округи дуже тихо було; чутно тільки — шорошать листя під віконечком, та леління води річкової коло млина, та десь недалечко хтось потихесеньку дитину люляв, — і очі стулялися. І вже почало снить і марить, що бистра річка, що як минали — в очі лиснула, приливає усе ближче та ближче, що дерева ростуть і шелестять не під віконечком, а над самісіньким узголовьячком, і дитинка небачено колисана узяла на себе вид прудкого, змореного хлопчика, а та, що його колисала — вид молодої, ставної, задумливої козачки, — коли під віконечком соловейко у вишнях свиснув, трохи оддалік — другий, третій і вже не знаю, скільки їх почало посвистувать, наче б вони перегукувались. Перегукувались, перегукувались, та потім як усі разом у-купі защебетали — усе поглушили: ні шороху листя, ні леління води, ані колисання — і ввесь сон одігнали, усю дрему і мару. Що зімкнеш очі, то щебетання, здається, голосніш роскочується та істніш. Втома томить усе гірш, сон усе хилить міцніш, та ні втома томяща, ані сон міцний не змогли сього щебетання. Лучче вже, думаю, встати та сісти посидіти коло віконечка. Узеньку вуличку як зараз бачу поперед собою ї біленькі хатки з темними віконечками, через низькії ліси вишенник у білих сяючих квітах. Непевний світ місяця-молодика серпорогого, зорі меркающі, і як зараз чую, як було свіжо, пахучо ї тепло… А щебетання греміло ї роскочувалося до самого світу — так таки і не дали соловейки спати до ранку божого.

Ось таке то колись було село на Україні. Невеличке було: усього хаток з двадцять, і не багаті люде жили там.

У одній хатці, що з краю стояла, к полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прізвище — Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як сей хлопчук удався, пошукати по цілім широкім і великім світі, та ще у-день, при ясному сонцеві, та ще із свічою пламенистою. Найглибші річкові пороги і нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забіратись, на височенні дерева ізлізати, у самі пропастні яри спускатись — то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж, куди його послати, то знайде дорогу; за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він здається, з-під землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, головонькою своєю наложе, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий приняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і отце він ріс-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробився красенем невимовленим, невиписаним, що хто його у-перше стрічав, то і стане перед ним і оніміє і потім ніколи вже не зможе забути його обличчя красного. А мати — та зроду не примогла споглянути на його без усміху і без поцілунку. Жили вони сливе так само, як і всі люде на селі, — трохи заможній від одних, трохи вбогше від других. Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла на молодого Кармеля: що день в Бога, що година у дні, Кармель усе смутніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим — ніхто того не знає: ані мати, ні товариші, ні чужі люде. Перше між товариством його голос чутніш од усіх, його сміх дзвінкіш од усіх, а тепер сміх його не розноситься і голос ледве почуєш, та його самого сливе що не видати стало, хіба випадком стрінеться та зійдеться з товариством, блідий та мовчущий.

Що, було, ввечері по роботі з товаришами походити, поговорити, то тепер він усе править куди-небудь од усіх заховатись, — до гаю, або у поле, чи у степ далеко сам утікає.

Мати не прибере, що їй робити, як їй бути: зовсім стара ізнудилася. Вже як вона собі голову мутила, чи не хоче він того, иншого, пьятого, десятого, сотого — усього, що тільки б її сила та воля йому дати, — ні, він нічого не жадає! З боку дивували люде, що̀ се таке з ним поробилося. Почали люде міркувати та розбірати, й пішла чутка така, що це з того часу йому сталося, як почав він по чужих селах їздити та з чужими людьми знатись, й думали, що, може, подруживсь він з яким недобрим чоловіком та й смутиться й мутиться. Як тільки почула це його мати, зараз стала питати його: — „Ти туди й туди їздиш, сину (а він їздив по сільських ярмарках, по хуторах, по селах та містах з житом, з усяким зерном, овощом, плодом, — своє власне, що було на спродаж, продавати і теж людське, часом наймавсь, возив, і було йому найлюбше приятство оттакеньки де-небудь поїхати), — яких ти там людей бачиш?“

— Яких же я людей бачу? — одказує Кармель, — багатих та вбогих…

— З якими ти людьми, сину, подругуєш? — питає мати.

— Мої друзі — вбогі бідолахи, — говорить Кармель, — от мої друзі!

Ну, мати вже зараз думає, що його хто-небудь з багачів обидив, або скривдив, і зараз випитує: — „Моє ти сердечко миле, хто ж це тебе обидив, хто скривдив, — кажи мені!“ — І вже обіймає його й до серця пригортає, — дожидає тільки, щоб він їй поскарживсь, а вона тутеньки його і пожалує, і попестить, і покохає. Та він нічого не сказав, — тільки подививсь на неї. Мати ще гірш трівожиться та непокоїться, і вже не знати, що думає і собі уявляє, як там обидили і скривдили її сина, і усе „кажи“ та „кажи“ вговорює його, благає.

— Ні, — говорить Кармель, — мене не обижали й не кривдили мене.

— Та чи так, мій голубчику, срібло моє, злото моє? Чі справді не обижали?

— По правді не обижали, — говорить Кармель.

— То чому ж ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?

Тоді й каже Кармель мамі: „Скрізь, — каже, — скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває, от що моє серце розшарпує!

Мати почала його вговоряти та тішити, як мога. — „Такеньке вже ведеться, бач, зроду-віку, та такеньке, мабуть, судилося, та нічого вже, здається, робити,“ — тішила і вговоряла, як уміла, а де слів не вистачало, то вона замість їх ніженням та пестінням наділяла. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не заспокоюється.

Одного вечора — чудовий такий був вечір весняний, що сама веснянка на думку наверталась — одного вечора удова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежучи думала та горювала, що то за біда така з її Івасем. Сонечко вже закотилось і зорі меркали у хатнє віконце, здалека заносилися дівочі голоси — співали веснянку, ледві пахли квітки, що не зовсім ще росквітли, соловейки тільки ще своє щебетання налажували, — як почулася хода тиха, двері хатні розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не побачив неньки й сів коло віконця. Може то від непевного світа вечірнього здалося удові, що він такий блідий, — тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, тісно і такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що і голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком-тихенько вона лежала і на його дивилася. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з певного та щирого серця виходила!…

Ой йдуть дні за днями,
Часи за часами.
А я щастя не зазнаю,
Горе мені з вами!

 Нещасливим уродився,
 Нещасливим згину, —
 Мене мати породила
 В нещасну годину.

І здається, молодому
Нічого журиться,
А прийдеться молодому
З туги утопиться!

 Болить моя головонька,
 Оченьками мружу;
 Сам не знаю, не відаю,
 З чим же я тужу!

Вбогі люде, вбогі люде!

Скрізь вас, всюду бачу;
Як згадаю вашу муку,
Сам не раз заплачу.

 Весно моя, весняночко,
 Усім несеш дари,
 Тільки мені безщасному
 Жадної відради.

Скрізь дивляться тії очі,
Що меркнуть від муки;
Скрізь, усюди потомлені
Простягають руки:

 Із-за квіту пахучого,
 Як сонце злотиться,
 З-за дерева веселого,
 Як місяць ясниться.

Вдень і вночі і ввечері
І всяку годину!…
Я ж не маю порадоньки, —
Я од журби згину!

Проспівав він та й змовк, і тоді ледві схаменулася стара мати, й каже: — „Кармелю! де, в кого ти навчився такої пісні?“

Кармель іздрігнувсь, почувши голось, — пізнав неньку й одказує їй: — „Сама ця пісня в мене склалась“ — І вже які він пісні складував, і як їх співав, Господи, милий Боже! Чарівничі це були чисто пісні! Иншому трапилося підслухати, як він співав і де-що переняти — тільки що не на веселі радощі ці пісні були складені, — і хто їх переняв, хто почув, кожен голову схилить ї задумається…

II.

Одного разу поїхав Кармель у чуже село, верст за двадцать неміряних, у млин. Рано-пораненько він виїхав і довго їхав усе полем. Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий. Поле зеленілось, як оксамит зелений, росиночки блискали, сонечко зіходило, жайворонки співали в високості; по нічнім дощичку порох ледві знімавсь над шляхом, свіжість така округи й широта і благодать, що не надихаєшся… Він усе їхав та співав. То тихенько співав, про себе, то знов голосно, на усе поле пісня розносилась його. Та й сим ранком ясненьким, веселим ранком усе таки об тім самім співалося у його сумній пісні, — усе прохалося ради, спокою, вияви, усе, мабуть, ті ж самі постаті вбогі й скривджені уявлялися, як очима перебігав він квітущі поля округи. Вже великий гай йому на дорозі і шлях пішов тим гаєм. Величенні, посплічні, міцні дуби стоять, не шумлять і не шелестять, а поміж ними проквітають калинові кущі, проквітає рожа гаєва, а при самій землі росте трава густо і усяке зілля. Кармель їде гаєм і співає, коли бачить — недалечко від шляху молода дівчина зрива якесь зілля і плаче гіркими слізьми. І у такій вона тузі була, й у такому смутку, що ледве чи оглянулася, почувши його пісню. А Кармель в один мент, як її забачив з воза, і опинився коло дівчини. — „Добри-день!“ — каже їй.

— Добри-день! — одказала дівчина, глянула на його смутними очима і зщухли сльози її: зроду-віку ще вона не бачила, не снила такого красеня, який стояв перед нею. І не чує вона, що він її питає: — „Чого ти, дівчино, плачеш?“ — А він дожида її слова одвітного і, глядячи на дівчину, очима б випитав, як би приміг, — і бачить він, ще се вбога й гірка дівчина: її білі плечі просвічують крізь плохеньку сорочку, спідниця на їй вицвіла й уся в латках; на молодім личку нема румьянцю; устоньки рожеві не мають звичаю всміхатись, хороші очі впали й смутні, і сльози на щоках як зупинилися, побачивши його, так краплями й дріжать. У руках дівчина держала зілля зібране.

— Чого ти, дівчино, плачеш? — спитав Кармель, і тоді дівчина дочула його питання, та хоч дочула вона — нічого не відказала, перестала дивитись на його, а утопила очі у гаєву гушу.

— Чия ти, дівчино? Де живеш? — пита Кармель.

— Я наймичка з Ланів, служу там у хазяїв, у Книшів — одказала йому дівчина.

— Лихі, мабуть, люде ці Книші? — каже Кармель.

Дівчина на сеє не одказала, почала зривати та збирати зілля.

Кармель теж, поруч з нею йдучи, зілля зриває та дівчині подає, а дівчина бере — і усе Кармель питає її про життя та про буття. Та як став він говорити, яково важко у чужих людей жити та яково сумно. Почала тоді дівчина знов сильно й гірко плакати. Так сльози і льються, так і котються по личеньку біленькому. А Кармелю так жаль дівчини, що хоч вмірати лягти!

— Не плач, не плач! — говорить він до неї.

— Як же не плакати мені? — одказала дівчина, — самі сльози льються!

І довго лилися сльози перед Кармелем, наче солодко їй було перед ним своє горе виплакати.

Потім дівчина каже: — Час мені до-дому: хазяйка з зіллям дожида!

Дві слізки останні скотилися, рожеві устонька всміхнулися любо та щиро.

— Прощавайте — промовила дівчина.

А Кармелю з нею прощатися усе одно, що ніж гострий у серце. Просить він дівчину: — „Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів: мені по дорозі!“ Зирк! а віз його далеченько — воли завернули у бік і пасуться. Кинувсь Кармель, вивів волів на шлях, посадив дівчину на віз, сам сів коло неї і поїхали.

Їдуть, мовчать та думають; їдуть зеленим гаєм. Вони разом наче опинилися у якимсь божім раї, в якимсь непевнім щастячку: на лиці жівцем румьянець зарумьянів, уста злегка розтулилися, немов серце міцніш бьється. І здалося їм, що доїхали вони до села хутенько так, як би птах легкокрилий перепурхнув. Ось кінець гаю, видно у бік село Лани, велике, багате село, панський будинок з білого каменю стоїть, немов палац над усім селом, на узгірьячку округи його квітники рябі, аллеї темні… Пишний се був будинок і вкинувся Кармелеві в вічі своєю пишнотою. Якась наче хмара темна повила його обличчя гарне. Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і у той самий черк і собі посмутилися і тихий голос поспитав його: — „Чи ви знаєте сей будинок?“

— У-перше бачу, — отказав Кармель, — та багато я бачив вже таких скрізь.

Уїзжають вони у саме село Лани — проїхали три вулиці, й дівчина встала з воза, подякувала, попрощалася, пішла й зникла у заулочку, а Кармель далі поїхав.

Їхав Кармель далі, та все тільки оглядавсь на село Лани, жаліючи, що вже попрощавсь з дівчиною, та запевняючи себе, що знов з нею побачиться хутко. І до млина він приїхав — дівчина в його з думки не йшла, і почав він роспитувати мельника, що то за такі люде Книші, й як вони живуть, і який в їх звичай. А мельник той був чоловік дуже понурий, дуже довгоусий і дуже високий, і балакати не любив, а ще гірш не любив, росказувати, і від його Кармель не довідавсь би зроду нічого, коли б не було мелникової дочки. Мельникова дочка любила балакати, а ще лучче любила росказувати, а ще лучче, мабуть, любила вона роспитувати. Вона ж то і почала була питаннями, та від Кармеля не примогла жодного пуття доброго допитатися. Як нарожденець нічого не відає й тільки повертає очі до світу і ручиці простягає до світу, так само Кармель не турав ні про що, тільки усе питав про своє. Вбачаючи теє мельникова дочка покинула сама питати та почала оповідати. Маненька вона була й прудкенька, не мов пташка, та жадна пташка, мабуть, не нащебече у годину такого, як вона нащебетала Кармелеві. Хутко довідавсь від неї Кармель, що Книш з Книшихою багатії люде, що в їх сім пар волів, держуть вони дві корови, і пшениця у їх сього року гарно зійшла, і той рік теж усе поле в їх уродило; що дочка в їх заміж пішла, теж за багатого, і носить золоті очіпки; що в старих Книшів наймичка служить Маруся — сирота, що нема в неї ані родини, ані дружини і що мала плата Марусі й важка праця.

Може довгенько б ще мельникова дочка щебетала, коли б Кармель хоч времьям словечком обізвався, — він сидів як німий перед нею, і мельникова дочка знудилася з тим безмовним гостем, мабуть, на кінцю, бо покинула балакати, узяла шитво своє й сіла оддалік і заспівала. Пісня дзвінко співалась, шитво хутенько шилося й понурий мельник, стоячи у дверях у млині, дивлячись та слухаючи, подумав: — „нема з світі нічого такого недбайливого, веселого, як ті дурні молоденькі дівчата. Теж ще не виявив світ нічого такого хитливого: бач, очима раз-у-раз зиркає у воду — не може на себе надивиться, хвастлива!“

Мельникова дочка справді частенько зазирала у воду, де відкидалося її личенько смуглявеє та румьянеє з блискучими оченятами, та, може, що вона й не одним своїм личеньком любовала, бо окрім його вода оддавала ввесь зелений покот узгірья, на котрім вона сиділа, старі дуби, котрим мельник цїни не складав, козака, що задумавсь, замисливсь і здається, забув увесь світ і все на світі, — так, може, не одним своїм личеньком любовала мельникова дочка, та мельник був, як вже казано, чоловік понурий — не можна його було нічим урезонити, і з того часу, як він, поховавши жінку, одшукав у неї сім дзеркальців — яких вже смирних та пісних жінок і дівчат він стрічав на віку, так не помоглось: зосталось таке в його переконання, що кожнісенька вдивляється у сім аж дзеркальців, — і зосталося те переконання немов гвоздем вбите. А мельникова дочка… Та, мельникова дочка, бувай здорова. Не будемо вже тут знати, як ти заспіваєш далі і що зробиш далі — мельник кличе Кармеля, — от складають муку на віз, іде росплата, й Кармель їде до-дому.

Їде Кармель до-дому та все дума про дівчину, про наймичку. Мина село Лани вже так потихеньку, наче б недужого віз, а очі то як розбігаються на всі боки! Та ніхто не показавсь на улиці — і аж до самого дому, до господи зітхав Кармель. Дівчина з ума не іде. Перебув день Кармель з своїми думками — важко й солодко; перебув другий день — ще важче, ще солодше; перебув третій день — зовсім вже не сила. Голова болить, і серденько кипить, і тіло болить. Ще ледви перемігся він до півдня, а там запріг та й поїхав у село Лани.

Він не знав не бачив, як переїхав чистим полем, як проминув темним гаєм, тільки все поганяв, бо поле, здавалось йому, розбігалося усе ширше та далі, гай усе розроставсь довший та непроглядний.

Приїхав таки у Лани. Приїхав. Тихий вечір, сонце низенько, на селі пусто, — люде з роботи не повернулися, — тільки стрічалися на улиці діти, що бавились та грались, та наймички дві пішли по воду. — „Вийде й вона“, — подумав собі Кармель, і повернув коня до ріки і став на березі дожидати. І вона уявилася з відрами, і вона прийшла — Карамель і охнути б тоді не зміг, такечки дух йому заняло. А дівчина, побачивши його, узялась рожевим румьянцем, мов огнем і полумьям. Нікого не було над рікою, тільки вони сами двойко.

— Ти підеш за мене, дівчино кохана? — питає Кармель.

А вона йому одказзла: — Я твоя.

Посідали вони поруч над рікою, на зеленім низьким березі, і просиділи вони так у-купі аж до зірок ясненьких. І не чула того вечора Маруся-наймичка, як хазяйка сварилася на неї за гаяння, як дорікала й докоряла, і не доходило їй а-ніщо гіркеє до серденька, що трепихалося з роскоші любої та нової. Як полягали усі спати, сиділа Маруся край віконця й дивилася на зорі лискучі, на небо прозоре. І їхав Кармель до-дому помалу й теж дививсь на зорі лискучі, на небо прозоре. Такеньки дивлються у небо ті люде, що вони дуже кохають на землі.

Говорить Кармель до своєї неньки: — Хочу я, нене, одружитися, хочу взяти за себе наймичку Марусю!

Мати почала його вговоряти і прохати: — Не женися ти, мій соколе, на тій Марусі! Не бери, мій сину, наймичку! Візьми ти краще багату жінку.

— Нене! нене! — промовив Кармель, а сам так ввесь і затрусивсь і затрепихавсь. — Чи ж ти мені не рідная мати?…

Старенька злякалась його обличчя й виду: — Оженися, любенький, оженися з нею! Коли вже вона тобі така мила, то й мені теж буде дорогою невісткою!

І оженивсь Кармель з наймичкою Марусею.

III.

Перший рік, одружившись, Кармель був зовсім поправився: суму того не було й віди, жінка в його пишнілась, як пишна рожа, й жили вони з нею, як риба з водою. Народилася дочка в їх, усе в господі велося добре, і стара Кармелиха казала, дякуючи Господеві, що кращої вже долі, ні діткам, ані собі не жадає вона.

Коли отсе знов засумував Кармель. Засумував та й засумував. Знов почав з хати втікати, блукати на самоті, знов почав блідніти й зітхати.

З чого те лихо повернулося? Звідки нагналося? Чи ж не був він щасливий і на все довольний?

До чого ж ще гнати? Чого жадати?

Ото ж власне одного разу сиділи вони усі вкупі ввечері, по роботі, тоді, знаєте, як вже усе стихне, сонечко вже запало за зелений гай і от нахватиться перва зірочка; тоді, як чоловік, потомлений денною потомою, одпочиває й обіймають його думки та гадки, і чує він істніш свою кривду чи правду, вживає лучче своє щастя або безталання… Тоді сиділи отсе вони усі вкупі — й дивилися такеньки наче б справді не прибірали вже собі чого пожадати, навіть дитинка маленька нічого, здається, не жадала собі у забавку, бо сидячи тихесенько між ними, тільки всміхалося рожевими устоньками та блискотіло ясними віченьками, — чого справді було ще ждати собі? Коли ж разом якась думка замутила й засмутила Кармеля, наче злякала, наче світ йому завьязала. Ввесь він змінивсь, наче переродивсь, і вийшов з хати, каже: — „Душно мені щось, піду трохи.“ — Мати стара потурбовалася, чи не хворість яка викидається. Він її заспокоїв: — „Ні, ненько, я здужаю.“ — Вірна дружина очима любими питалася його — він на одвіт пригорнув її міцненько.

Пізно він повернувсь до хати своєї — вже й місяць, і зорі сяли в небі, усе село поснуло; спала дочка його маленька, спала стара мати, не заснула тільки молода його дружина — вона стояла на хатньому порозі й дожидала й виглядала його, стріла й пригорнулася, наче б запиталася: чи не треба її життя або смерти, її напасти чи роскоші?

— Марусе кохана! — каже він, пригортаючи її, — Марусе кохана! я не зношу людського лиха та вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити це буття!

Та й став думати-думати та гадати-гадати та тужити.

Стара мати кидається туди й сюди, шукає ліків, з усіма радиться та плаче, біжить отсе до лікарки, то знов поспішається до знахарки: „Син вьяне! син нудиться!“ Зовсім старенька з сили вибилася, з журби та з тривоги зовсім тям свій розгубила.

Молода дружина Кармеля не кличе знахарок ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі, таїть вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки румьянці зникли в неї з личенька, пісні її замовкли й очі хороші осмутніли.

Подумати б людям, що в Кармеля з жінкою щось не гаразд, та ні ж бо: глянути на їх, то й сліпі же забачать, яке вірне, незмінне тут кохання, яка порада і приязнь добра. Господарство в їх теж у гаразді… І балакали люде добрі про Кармеля, що „зовсім він щасливий чоловік — чого б то ще йому треба? Усим його Бог втішив, усим одарив — чого б то ще справді ще треба? Зовсім він щасливий! З свого щастячка попсувавсь, вередує, да от себе дурить і людей дивить!“ Инші то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами. Кармель нічого не одказував — ходив він часом дні цілісенькі, не промовляючи ні до кого словечка, скорбіючи та сумуючи, а часом несподівано чувсь його голос, пісня, немов поклик який…

Кажуть люде, що-я щасливий, — я з того сміюся,
Бо не знають, як я часом сльозами заллюся.
Куди піду і попнуся, скрізь багач панує.
У роскошах превеликих днює і ночує.
Убогому, нещасному тяжкая робота,
А ще гіршая неправда, тяжкая скорбота!

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
Молодосте — молодосте, єдиная сило!
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
Літа ж мої, літа мої, літа молоденькі,

Ой, коли ж ви так даремні, будьте коротенькі.

І знайшлися поміж людьми люде, що здрігалися на сей поклик і зупинялися, чекаючи наче доброго спасенного суду, несподіванного, жаданого визволення. Може не один наймит гіркий, котрий, поганяючи чужу худобу та співаючи свою давню гірку пісню, — „що немає в світі гірше так нікому, як бурлаці молодому,“ — почувши Кармелеву пісню, вмовкнув і повернувсь до хазяйської хати задуманий і того вечора не чув лайки, не потурав ганьбі, не вважав на хліб, йому відкраяний на вечерю; а на другий день робивсь немов хорий, немов до своєї роботи й служби незгожий, не приймав хазяйської страви й очі мав блискучі й ясні, й наче молодів і зацвітав цвітом.

Може не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, покидав співати теж свою недбалу та потішну й обертав свій погляд задивований у всі боки і ішов оглядати свої вжитки усі, і смуткував, як той колишній цнотливий багач, що усі його знають; може теж вишукавсь не один і такий багач, що важкі скарби віджалував з легкою душею.

Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник — як вода умила, нікому не кажучи нічого.

Стара мати сливе що стратила розум з горенька та з жаху, з ляку, — ходить, шука його, наче голку, по всіх кутках і закуточках; дружина сидить у хаті немов з хреста знята; малесенька дочка кличе: — „тату!“ питає: — „де тато?“

— Марусе! що маємо робити? Як маємо бути? Де його шукати маємо? — пита стара Кармелиха молодої невістки.

А невістка одказує: — Будемо його дожидати, мамо.

— Дожидати? Може його вже, Марусе, й на світі нема!

Маруся тоді говорить старій: — У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: що нам робити, серце? — а він казав мені: — не шукай мене, не питай про мене — дожидай мене, я сам прийду!

— Ну добре ж, добре: будемо його дожидати! — промовляє стара Кармелиха. — Будемо його дожидати!

І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху до-дому: і в віконце виглянула, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася. Проте ж проходють-минають дні за днями — усе вони дожидають Кармеля, і все Кармеля не діждуться, усе нема Кармеля.

Отсе одного разу — було свято тоді й погода — сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках, і дочка щебетала: — „Мамо, ти ж теперки німа й глуха — і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до уст і до вушок, і все дратувала: — „Мамо, ти тепереньки стала німа й глуха! Німа й глуха!“

Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніш пригортала дитинку до себе. Підійшов до їх сусіда, привитавсь та й каже: — „А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані перейти тепереньки тудою, ані переїхати.“ — Стара Кармелиха була стрепенулася, як сусід промовив: — „а чи ви чули“ — та як почула, що се річ про Чорний гай, то й перестала вважати: Чорний гай далеко, у иншому повіті, і Кармелю туди нема по що братись, — хоч би не сказала і того стара, чого йому й у своєму повіті зникнути й по чому вона порішала, що він близько десь, а не далеко, — перестала вона слухати сусідову мову і знов задивилася на шлях.

Смутнії ж хороші очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривались від сусіди й пильно-пильненько вона його мову прислухала.

А сусіда росказує: — От, — росказує, — крамарів розбили, панів розбили. Тільки що — є тут диво…

— Яке диво? — спитала Кармелиха.

— А таке диво, — говорить сусіда й сідає на призьбі коло неї, — таке диво, що нікого там не ріжуть ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач; а забачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був, і пучкою до тебе не доторкнуться. От, кажуть, їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявсь: — „Не боюсь я вас, каже, пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге-оцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте — мені нема часу стоять, треба їхать — хазяїн дожидає, буде лаяти!“ — Тоді, кажуть, виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей і промовив: — „їдь собі, друже!“ — й сам, і усі його молодці зникли у пущі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива, й до дому приїхав сам не при собі й привіз капшук грошей — саме що-найчистіше срібло!…

Нічого не промовила на се молода Кармелиха, тільки збіліла, наче біла хустка, поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках, і теж слухала, наставивши ушка.

IV.

Знов ідуть дні за днями й часи за часами, і що день, що година, то більше все вісток, більш та більш чуток про розбійників у Чорному лісі.

Справді, чудні та небувалі се розбійники зьявилися, і чудний і небувалий вони теж розбій правили, що попадавсь їм багач у руки — вони його оббірали, попадався вбогий — вони його наділяли; нікого не забивали, не різали. Теж чудний та дивний в їх атаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимовлена, що не можна словом росказати, а ні пером описати, та славили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пламенисте.

Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою всі свої скарби великі, — така вона скупа була, що ніколи зроду не розлучалася з тими скарбами своїми ні вдень, ні вночі, — їхала вона Чорним гаєм і попалася розбійникам. Обступили її калясу; возниць, її слуг, у бік, говорять до неї: — „Пані, гроші віддавай!“ — А пані страшно закричала та не самовито, на ввесь гай темний, і учепилась руками, немов залізними кіхтями, у своє добро — не дає. Хотіли в неї відняти, відобрати, так тільки хрумають її старі пучки, а не відриваються, і очі хижі блискають у світі місяцевому, наче в хижої, голодної вовчиці. Виходить тоді отаман сам з пущі й промовляє до неї: — „Віддай, пані, гроші! Пожила ти у золоті, у роскоші, — буде вже з тебе: дай иншим!“ — Як глянула пані на отамана, то навіть скарби свої з рук випустила; як блискавиця вразила її та краса чаруюша, — впала пані без памьяти, бо скупощі її аж за серце вхопили, а та краса збавила силу всю.

І їхала теж молода дівчина багата з братом своїм, і теж попалися розбійникам. Брат був чоловік хоробрий: оглянувсь округи — гай стоїть стіною чорною звідусюди, звідусюди обступили люде високі, кріпкі, міцні; бачить він — негарне діло, а таки дума собі: — „Спробую одбиватись!“ — „Сиди тихенько, сестро, — каже сестрі, — не бійся,“ — „Пропустіть люде добрі!“ — а вони йому на теє: — „Давай гроші, багачу!“ — Сестра вже чи жива, чи мертва сидить. — “Нема в мене про вас грошей!“ — одказує брат. — „Давай бо по волі, а то візьмемо силоміць!“ — грозять вони йому й близче підступають. Сестра заплакала, закричала й затулилася руками. І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою чийсь голось її вговоряє: — „Не плач, дівчино, і не бійсь!“ — Хутенько відняла вона руки від личка й глянула, хто перед нею стоїть, — і вже до-віку з памьяти в неї не вишла та краса чудова. Страх її й жах минувсь увесь і такий спокій обійняв її, що хоч жити, хоч помірати зараз — усе те зарівно. Вона склала руки, дивилася та слухала.

Одібрали гроші в брата, та й пустили їх.

— Багато вбогих бідолах у світі нищить голод і холод — памьятайте! — промовив той голось самий, що вговоряв дівчину: „не плач, не бійсь“ — отаманів голос.

Ніхто в дівчини не зняв з шиї дорогого намиста з дукачами — вона сама зняла його й кинула отаманові під ноги і чула від його: — „Спасибі, дівчино!“ З того ж часу все для дівчини якось наче помарніло й повьяло: і місця і обличчя всі поробилися без цвіту і без квіту наче. Каже дівчина отцю й неньці: — „Тату, мамо! піду я у манастирь!“ — і пішла в черниці.

А брат її, не кажучи слова, не давши віди жадної отцю, ані матері, ані приятелеві, ні товаришеві, зібрав усе добро, яке собі мав, покинув усю придобу, залишив і спокій, втік і пристав сам до громади у Чорному лісі.

V.

Коли отсе у Кармелевім селі пройшла чутка, що се їх Кармель отаманує в Чорному лісі, — пройшла чутка і зрушила старого й малого, доброго й лихого. Которий козак стрічавсь, то все козак заклопотаний; котра козачка проходила, то все козачка ростурбована, у трівозі! Дійшла чутка до Кармелевої матері старої й до його молодої дружини. Стара мати говорить, слізьми слова свої приливаючи, до невістки: — „От люде лихі, от недобрі, Марусечко! От поговір який на мого Кармеля, от позлодійка яка на мою кохану дитину! Не йму я віри сьому! Не йму віри! А як віри пійму, то вмру! А ти ж, Марусе? Що ж ти?“

— Я житиму и кохатиму, — говорить Маруся; а малесенька дочка стояла тут та слухала й собі теж бубонить: „і я з мамою! і я з мамою?“

Проминуло ще багато днів, і одного разу вночі — ніч була ясна, та тепла, місяць світив і зорі, сади у квіту стояли, хати у тиші й у-ві сні, соловейки щебетали, — Кармелева дочка спала солодко й легенько дихала; заснула теж і стара мати, нагорювавшися та наболівшися, і спала невпокійним сном: то зітхала вона у сні, то знов скрикувала, схлипувала, — сон хоч зміг неміцну стареньку, та спокію їй не дав.

Не спала Кармелиха-дружина. Вже багато ночей вона не спить і багато, мабуть, ще не спатиме, бо вона молода й кріпка, а що день, що година її тугу прибільшує.

Не спала вона й думала об тім, кого вона кохала. Коли чує — тихенько-тихенько відчиняються двері, й бачить вона — вступає він, і чує його у своїх рученьках. І не знала вона, чи стемнів тоді світ божий, чи засяв, чи то була роскіш, чи биль, і як вже схаменулася вона у садку і бачила округи себе пахучії квіти, ясний місяць і зорі, — і тоді ще довго-довгенько вона нічого не розуміла, не знала, тільки теє, що вона в його на руках, що він тут, коло неї. І все вона дивилася на його, і потроху опамьятувалася. І почали розмовляти по-тиху, по-вірну, і цілісіньку нічку розмовляли. Місяць скотивсь із неба, зорі поховалися, соловейки позмовкали, на сході почало рожевіти і листочки на деревах затрепихалися, і Кармель обняв-поцілував дружину, прощаючись. І пішли вони разом обойко полем, шляхом, до долини за селом, — у долині три коні паслося вороних і два товариші дожидали, палячи люльки; тутеньки ще попрощавсь Кармель із дружиною, й чули товариші, що промовив він до дружини: — „Буду до тебе,“ — І усі троє спали на коней та й помкнули — тільки іскра з-під копит кіньских сипнула, та й з очей зникли.

А Маруся повернулася до-дому. І дома, і в сусідів усі й усе ще спало — тільки що схід порожевів пломенистий та листочки на деревах жвавій трепихалися.

І знов пішли дні за днями й часи за часами. І що-дня, що-години розбійнича зграя в Чорному лісі прибільшалася, і що-дня, що-години багаті та вельможні люде гірш та гірш лякалися й трівожилися. І порішили вони чи так, чи інак, не жалуючи нічого, зловити отамана, й вирядили шукачів та слідців і обіцяли велику їм платню й награду: „аби ви нам того отамана узяли“. Отсе ж тії шукачі й слідці розроїлися скрізь купами, шукаючи та висліжуючи.

Проте час минав, а отамана все не примогли ще піймати. Не раз розбігалася чутка: — „зловили отамана!“ й цілі тичби людей збігалися на його дивитися, порушені причаством, недовірством, дивом, цікавістю, непевностю, — аже ж чутка показувалася неправдива. Правда, ще зловили десь у лісі чоловіка непевного, та це був якийсь бідолаха, що його вигнала на великий шлях нуждонька та бідонька, або й зовсім безвинний перехожий часом був схоплений. Чутка така теж розбігалася, що чарував усіх отаман, що очі одводив, доторкавсь серця; розбігалась чутка, що його голоса чути, його погляду стріти, а його краси бачити ніхто в світі не приміг безпричасно та недбало: що він кожного чарував, приманював до себе. Була навіть така чутка, що багато шукачів і слідців його у руці держали вже до-віку не були годилися на свою службу.

Та знаходяться ж у світові красному люде, що їх жадна краса не вчарує, жадна не омане омана, — і от знайшлися такі на отамана й узялися його слідити та висліжувати безодпочинно, безусипливо він утікав від них, у-день і вночі, і ввечері й ранком, темними гаями, широкими полями, безкраїми степами, низькими долинами та лугами, високими горами…

VI.

Одної темної ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла в своєму садочку під вишнею немов ізмурована, поки не виявилася постать від долинки, і — тоді вона кинулася на зустріч, як душа до раю, до свого Кармеля.

Він задиханий, зморений, потомлений, помучений, пригорнувши її, не зміг довгенько придержати у своїх зомлілих руках, ледві зміг слова промовляти.

— Гонять мене, як хижого звіря, Марусе, — промовив Кармель, — Вже три дні й чотирі ночі никаю, не зупиняючись… товаришів роспустив…

— О, коханий, — каже Маруся, — і в нас тут були, питалися всіх — усі одказали: — „нічого не знаємо!“ — Учора… Що се таке? — спитала вона, змираючи, бо тоді саме щось стукнуло й грюкнуло десь, і хата всвітилася ясно світлом, у хаті говірка голосна почулася, склики й скарги, і близенько коло їх у садку голоси й люде з усіх боків.

— Держи! лови! маємо! — рознеслося по тихій погоді у-ночі.

Схопили Кармеля.

— Марусе! — промовив він хутенько й тихенько, — кажи, що нічого не знаєш… чуєш мене, Марусе?

— Чую, — одказала Маруся.

Стара мати прибігла з плачем, питаючи, чи сьому правда; щоб відпустили сина її єдиного, побиваючись, що беруть. Маленька дочка прокинулася і як була у сорочці, розхрістана — кинулась до тата і вхопилася за його рученятами. Усіх одірвали від Кармеля, вкинули його у візок і повезли шляхом, а все-усе село знялося, наче рій, і гудучи дивилося у слід, а за возиком поспішалася Кармелева дружина з дитинкою на руках. Стара мати нездужала пішки побратись; омліваючи раз-у-раз, вона дожидала, поки запрягли для неї коня парубки, порушені духом, доторкнути до серця, непевними руками.

І привезли Кармеля у велике місто в кайданах і зачинили у камьяну, темну темницю. Багачі кричали: — „Дождавсь Кармелюк! Одже й заплата Кармелюкові!“ — Вбогі люде по-тиху розмовляли. Молодиці й дівчата плакали, старі люде хрестилися, благаючи: — „Помилуй, Боже милий!“

За Кармелем у слід прийшла його дружина з дитинкою і привезли його стару неньку. Почали судити Кармеля і судили його чималий час.

Чи хто йшов тоді, чи хто їхав минаючи, кожен бачив по всяку годину на пляцу проти німої зачиненої темниці стару, прибиту на останній своїй літній силі, що тут сиділа на великому камені та плакала, — як хто до неї підійде, своє лихо росказувала побиваючись; і молодую молодицю, що безмовно сиділа, наче стративши таки до щенту все дороге та любе, як до щенту румьянець з лиця в неї зник, а біля неї маленьку дівчинку. Ніколи не бачили, щоб ця дівчинка гралася, або пустовала, або опинилася на улиці прилеглій і де видко було — спродавалися ласощі й іграшки, — ніколи! Смирнесенько коло молодиці сиділа ця дівчинка малая, часом тихесенько щось питаючи в неї, або до неї промовляючи, часом горнучись до старої, що її з плачем обнімала й пригортала слабими, недолуглими руками. Вони сливе жили тутеньки проти темниці; тут, на великому сірому камені, що його незвісно хто, коли, й для чого поклав серед пляцу, вони свій обід мали і вечерю. Мабуть вони б і ночували тут, да не позволяли на се міські порядки, то мусили що-ночі братись до хижки, де нашли собі містечко, і там лягали звечера. Остатній погляд був на темницю, на її понурі віконечка, і думка остатня по-над нею носилася; у-ранці думка перша в темницю летіла, і перший погляд жадав того понурого образу темниці. Жадної полегкости, жадної зміни не робилося, тільки що погода все холодшала, осінні морози пали, вечори й ранки стали морозити; усі люде вже загорнулися в кожухи, усюди в печі запалили по хатах, і малая дівчинка хутче та хутче бігла ввечері до хатки, а ранком на своє місце на великому камені проти темниці, а стара вже не мала сили кроку перейти, не опираючись на молоду невістку.

Усі вони знали, який суд буде, і тільки дожидали того дня, коли скінчиться. Прийшов день той — ясний, холодний; сніжок потроху порошив, коли відчинилася темниця і, глухо брязкаючи кайданами, почали виходити злочинці, пара до парі. На пляцу зібралась купка людей, дві якісь жінки плакали, виглядаючи своїх поміж парами в кайданах. Яково лихих, роспачливих голів пройшло поміж тими парами! От Кармель. Хто має з ким попрощатися позволили попрощати. Кармелева мати впала, побачивши його; жінка його з дочкою були коло його, зовсім на-поготові за ним іти в далеку дорогу, та Кармель, попрощавшися з ненькою, став прощатися і з жінкою, й з дочкою, і щось тихенько промовляти. Жінка спахнула на лиці, почувши його слово, як від непревіденного жалю, а дочка скликнула: — „ми тебе не хочемо кидати, тату!“ — двічі чі тричі, а далі, обхопивши батька закованого рученьками, заплакала. Тим часом пронеслося поміж купою: — „Кармелюк! Кармелюк! Се Кармелюк!… Де він? От він!“ — і ціла купа наче хвиля морська порушалася й колихалася.

Казано рушити засланцям, і рушили. Купа людей бігла за ними, проводила їх за місто далеко на шлях, і купа все прибільшалася, все голосніш чулося: — „Кармелюк! Кармелюк!“ Кидано гроші з усіх боків, посилано у слід: — „помагай-біг!“

Вели матір за Кармелем, ішли жінка з дочкою коло його. Коли ж казано всій купі завернутися.

— Умру я… хутенько вмру! — промовила стара мати, ледви дихаючи, а дочка мала, цілуючи й милуючи тата, скликнула: „коли б же із тобою йти!“

— Усе буде, як кажеш, — промовила вірна піддана дружина.

— Сподіваймося на ліпші часи! — промовив Кармель.

— Рушать! Рушать! — і рушили. Все далі та далі. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледві вже постаті мріють. От і зовсім зникли — тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю, кудою зникли.

Стару матір вели люде, молода жінка несла дочку плачущу, купа вся посувала жалкуючи, судячи та радячи… Того ж дня виїхав возик з міста у Кармелеве село й повіз туди до-дому його семью. Знов засвітилося в його хаті ввечері, і всі там, сумуючи, не розлучалися з ним у думці, — проводили його душею незнакомим шляхом у незнане заслання.

VII.

Минув рік по тому. Стара мати як пообіщалася хутенько вмерти, так і вмерла, і на весні її могилка вже травою заросла густо й високо.

У хаті жила Кармелева дружина з дочкою. Колись, хутенько після того, як Кармеля заслали, сусіда, гладячи по головці його дочку малу, любенько спитала; „що ви поробляєте з мамою, маленька?“ а маленька одказала їй: — „дожидаємо!“ бо вони дожидали. Казав Кармель дожидати його, зістатися вдома: — „легш визволюся й повернуся сам.“ — „Буде, як кажеш“, — на те одказала вірна дружина й на все згодилася. Далі вже мала дочка підросла, навчилася ошамненько в мові поводитись, — ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та вони дожидали його. Дожидали що-дня, кожної ночі, кожної години. Дожидали у-досвіта й ранком, і вдень і ввечері, й о-півночі — от зоряниці до зоряниці, від ночі до ночі — все дожидали. І минали їм такечки години, дні, тижні й місяці. У день праця, робота, клопіт, і все тая сподіванка й дожидання. В день часом сусіда увіходила до їх, і денний гук, і гомін, і клопіт і їх трохи поїдав собою, а ввечері, як усе втихало й не знімалося жадного округи поруху — мати з дочкою тихенько сиділи, засвітивши в хаті, наче на привітання. Дочка малая не бралась до іграшок — любила вона з ненькою розмовляти та часом співала маленьким голосочком батькові пісні, і як вже старалася мала виспівувати краще — так старалася маленька, що личенько починало палати, сердечко колотитися і вся маленька трепихалася. Мамині очі дивились на неї й руки простягалися, — брала її мати до себе й пригортала, маленьки рученята обіймалися коло маминої шиї й такеньки довгенько-довгенько вони зоставалися, довгенько — часом до глухої ночі. Пізно-пізно. Ніч вже минає, світло згасає; дитинку, що не радилася лягти у постільку, зложе сон коло неньки, і молода Кармелиха у досмертній тузі та печалі, затулить личенько білими руками. І такеньки час минав та минав, а вони дожидали та дожидали та дожидали.

Одного вечора сиділи вони у хаті, засвітивши світло, як завсігди, й думали усе тії ж думки і сподівалися усе тими ж сподіванками. Котрого вже то вечора, у котрий то вжераз дочка мала, промовивши: — „може сьогодні“ — до неньки, обойко вони сиділи тутеньки. Коли ж хатні двері відчинилися і він, дожиданий, уявивсь поперед ними… Боже-світе! Боже-світе!

На другий день у селі усе прокидалося й сповнялося село спокійним, щоденним гомоном, і сонечко ясненько зіходило і, як перш виходила у-ранці на роботу Кармелиха молода, так і тепер вийшла вона. Вийшла й подивилася — наче б усе округи змінилося, та як заплаче сильненько, як заридає! Не з жалю, бо як дочка мала кинулася до неї, вона ж благенько такеньки всміхнулася, як споглянула — так же бо променіло з очей хороших — відрада сама!

Хутенько потім Кармелиха спродала хату свою, попрощалася з усіма й покинула село з дочкою. Чули від неї люде, що може побереться вона до блигомого міста і там оселиться, теж, може, й дочапає аж до самого Київа; напевно ніхто не знав, куди вона побралася, ані де вона пристала на життя. Правда, плескав хтось-десь-щось, ніби то бачили молоду Кармелиху з малою дочкою у хуторі далекому, глухому, де вона заробляла; друга знов віда така була, що вона у місті ходила на поденщину, — усі, хто знав її, жалкували молоду, тиху молодицю й її дочку малу, згадуючи їх перший талан та балакаючи про біду їх теперейшу сучасну, що й лихо, і вбожество разом спостигло, бо з того часу, як лихо скоїлося, вони втратилися багато, та може теж і не так, як колись, дбали добре та піклувались щиро…

У їх хаті инша сімья домувала, господарювала; у садочку позрубувані були старі дерева, де-які понасаджувані молоденькі; у городі инші квітки позасіювані були сієї весни… Сієї ж таки весни прочулося скрізь, що знов уявилися розбійники, Кармелюкове товариство, що знов Кармелюк отаманує — визволивсь, повернувсь. Вбогі люде ніби здоровіш зробилися на виду, й не один попадавсь тоді бідак, який одежиною драний, такий постаттю багатий; не в одного тоді на обличчю, що його зсушила журба, скрушила нужда, грав усміх завзятий, блискали очі жваво та хупаво…

А багачі знов заметушилися, свої ради збірають та свої громади; суди усі сполошили, сиплячи грішми, закупляючи судську дію, — хочуть вони Кармелюка знов схопити та міцніш зачинити та дальш заслати. І почали знов гасати за Кармелем шукачі; почали знов слідці Кармеля висліжувати. Та багато ж і роботи було їм, бо товариства зібралось теперки невзауміру більш, залягло сливе що по всіх гаях великих і ярах глибоких, по ріжних повітах.
VIII.

Був гай великий, що не дуже далеко від міста, а близенько коло маленького хуторця глухенького, темно-зеленів та шумів. Коли б хто балакливий ходив тими глухими нелюдними шляшками, то б росказував, як частенько він стрічав молодицю з дівчинкою невеличкою. Молодиця йшла з кошиком, дівчинка з другим і як поспитати їх: „куди?“ — одказували вони: — „по гриби, або по ягоду на спродаж у місто“ і справді що-тижня, що-три-дні можна б було їх бачити у місті — у базарі з грибами, або з ягодою.

У сьому великому гаї спокійно було, й ще ніколи не чутно про розбої жадні.

Молодиця з дівчинкою йшла, уступала у гай і якось разом зникала крізь дерева, наче крізь зелену стіну вуж, хутко, шпарко — в один мент, не зупиняючись, знакомими гаєвими ходами й стежками доходили до ланку у пущі самій і там сідали одпочивати.

У непроглядному гаю тихо, як у церкві. Столітні дерева підпиралися молодими; міцнії, широкії їх віти лежали на молоденьких гнучких верховинах і гнули їх до долу своєю важкою силою, а де-не-де гнучка гілячка сковзала між ними та й росла, росла, росла у вишень, звиваючись, кидаючись з боку у другий, наче б то жахаючись, що її зупинять, що їй перешкодять. Далі поросли кущі усякі. Сонце западало туди тільки іскорцями, і квітки там роспукувались у тіні та в прохолоді. Калиновий цвіт і бузиновий роспускавсь там у два рази більш і дужійш; червона пламениста шипшина росквітала тут пишніша й блідша, і пахла легш.

Тут молодиця з дівчинкою сиділи й одпочивали, прислухаючи. Ніхто, ніщо не перебивав прислухати: ані птиця не пурхала, ані вітер не віяв, — непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий.

Тихо. Тихо поки захрускають віти легенько, й обоє — молодиця й дівчинка — всміхнуться і стрепенуться, й уявиться чоловік, хоч блідий, задиханий, зморений, голодний, порохом припалий, та гарний, як сонце. Тут його стрічали, тут мав він і страву, і спочинок; тут його узивали коханим і жалували; тут молодиця переказувала усе, що чула, бачила, думала й гадала; дівчинка тішила своїм дитячим щебетанням, приносила часом якісь ласощі, що він за їх дякував дуже і всміхавсь до неї любенько, і клав свою голову змучену молодиці на коліна і всипляв, а маленька сторожа сторожила щиро та жваво, дурно трівоги не збивала, та вчасу звіщала, коли що де непевно було.

Минала година віджалувана й відмірена на спочинок; прощалися як кохалися — з жалем та з болем великим та ще більшою вірою й надією. Зникав чоловік у гаї, молодиця з дівчинкою поверталися до міста. Три дні й три ночі переживали вони, поки до гаю знов побратися, і молодиця ходила тим часом на поденну роботу, зоставляючи дівчинку саму у хатці, — якусь малесеньку хатку вони знаймали, що прилипла під горою, сливе за містом, недалечко від річки. Молодиця день цілий робила на поденщині; дівчинка хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї полоти. — „Яка ж дівчинка розумненька“, — що-вечора казала сусіда стара, гладячи дівчинку по головці та даючи у дрібненькі рученятка шажок і другий і йшла у свою хату на спокій, зазвавши дівчинку й на завтра робити до себе.

Мала виходила на береги туди, звідки видко до гаю, й думала там сама собі, і гадала, і часом співала пісні — тії пісні, що тато навчив, держучи її на своїх руках та пригортаючи до собе, там, у зеленому гаї.

Повернувся я з Сибірі, нема ж мені долі:
Хотя же я не в кайданах, єднак же в неволі!
Слідять мене вдень і вночі і всяку годину,
Нігде мені подітися, від журби я згину!
Зібрав собі жвавих хлопців і що ж мені з того?
Засідають по дорогах, ждуть подорожнього,

Ой, чі їде, чі не їде — дарма, треба ждати…
Ой, прийдеться Кармелюку марно пропадати!
Зовуть мене розбійником, кажуть, що вбиваю,
Я ж нікого не вбиваю, бо сам душу маю!
Як що візьму в багатого, я вбогому даю,
І так гроші поділивши, я гріха не знаю.
Маю жінку, маю дитя — коли ж я їх бачу?
Як згадаю про їх лихо, може й сам я плачу!
Пішов же б я до їх в село — красу мою знають:
Куди тільки повернуся, то зараз піймають.
Прийшла туга до серденька — як у світі жити?
Світ великий і роскішний, та нігде ся діти?
У неділю дуже рано у всі дзвони дзвонять,
Ой, а мене, Кармелюка, як звірюку, гонять.
Нехай гонять, нехай ловлять, нехай заганяють,
Нехай мене, Кармелюка, в світі споминають!

Від міста, шляхом, надходила молодиця, і стрічалися вони з дівчинкою й разом до-дому поверталися, вірнесенько розмовляючи, згадуючи, чи сподіваючись, чи горюючи…

IX.

А тим часом Кармелеві вороги не всипляли: казано взброїти шукачів і слідців, повелено стріляти, як що не можна буде живцем взяти.

Багато-багато тих днів минуло, що кожного дня молодиця й дівчинка стрічали кожне обличче — чи не несе воно страшної віди, прислухали до кожного слова, чи не промовиться гірка вість. Багато — багато перебулося тих днів, поки аж прийшов той день, що по місті новина, як стріла, пролетіла: „Кармелюка ранено, Кармелюка везуть!“

І привезли його. І знов йому темниця темна, суд угніваний, важчі та кріпші кайдани і заслання дальше та скрутніше; знов його стріла й провела людська зграя купами, гомонячи, жалкуючи. Тоді знайшлася його жінка й дочка. Як першого разу, вони тепер його провожали; як першого разу, вірна дружина знов промовила до його: — „буде, як кажеш,“ — а дитина плакала й цілувала його, а він, як перш, сподівавсь на ліпші часи; знов казано засланцям рушати — й рушили, і зник він знов з очей і, як перш, тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю…

Його гнали усе далі та далі, а вони, зоставшися, тяжче та тяжче заробляли та… та дожидали. І зникли вони усі. В остатнє бачили люде молодицю з дівчинкою тоді, як в-остатнє чутка була розбіглася, що Кармелюк визволивсь, повернувсь; чутка та пропала, і Кармелюка, ані дружини його ані дитини вже не знайшлося по-вік. Де вони поділися, як загинули — не зна ніхто й досі. Зникли вони і згинули, як багато де-чого зникає та страчується доброго й лихого, благого й злого — кохання й ненавість, сила й слава — тільки де-не-де зостається памьять живлюща…


Марко Вовчок. Кармелюк (Полтава, 1917) - с.46.jpg

НЕЗРОЗУМІЛІ СЛОВА.
 

Блигомого — близького.
Вилучилося — довелося.
Віда — вістка.
Відкидалося — відображалося.
Гаяння — гублення часу.
Гірка̀ — нещаслива.
Дочапає — добереться.
До щенту — зовсім, до ко̀ріня.
Єднак — однак.
Жа̀дної — ніякої.
Запевняючи — увіряючи.
Запобігти — помогти.
Зщухли — втихли.
Крамарь — купець.
Кра̀сень — красунь.
Лан — поле.
Леління — плескотіння, переливання.
Лиснула — блиснула.
Ліси — тин.
Люляв — колихав.
Міцніш — кріпче.
Мовчущий — мовчазний.
Мружу — щурю.
Мушу — повинен.
Небачено — незримо.
Невзауміру — не в міру.
Несамовито — не своїм голосом.

Нурта — безодня.
Округи — навкруги.
Оксамитовий — бархатний.
Омана — чари.
Ошамненько — обережно.
Палац — дворець.
Перекона́ння — впевненність.
Піклувались — дбали.
Позмѐр — замѐр.
Попестити — приголубити.
Поскарживсь — пожалівсь.
Посплічні — близько один від одного.
Причаство — спільність, участь.
Приятство — приємність.
Проквітають — цвітуть.
Силомиць — силою.
Сливе — майже, почти.
Спахнула — спалахнула.
Ставної — стрункої
Страву — їжу.
Тичби — натовп, юрби.
Узгірьячко — пригорок, холмик.
Узголовьячком — ізголовьячком.
Цнотливий — доброзичливий.
Черк — миг, мить.
Шарошать — шелестять.

Серія складається з творів:

 

Квітки, Вовчка, Шевченка, Куліша,

Руданського, Левицького І, Мирного,

Франка, Грінченка, Коцюбинського.

 

Полтава, друкарня Амчиславського.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1927 року і автор помер щонайменше 100 років тому.