Голуби мира — Вікіджерела

Голуби мира. Подорож за кордон
Іван Микитенко
Харків: Державне видавництво України, 1930
Обкладинка
І. МИКИТЕНКО
 
ГОЛУБИ МИРА
 
ПОДОРОЖ ЗА КОРДОН
 

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ

ХАРКІВ

1930

Бібліографічний опис цього видання вміщено в „Літописі Укр. Друку“, „Картковому репертуарі“ та інших покажчиках Української Книжкової Палати.

 
Перша друкарня ДВУ ім. Петровського (Харків, Україна) - логотип.jpg

Укрголовліт № 143. 7/I 1930.
Зам. № 892 Тираж 6.000.
Б — 8 арк.

 

Обкладинка худ. Л. Ясіна
Портрет худ. М. Глущенко

Іван Микитенко. Голуби мира. Подорож за кордон. №1. 1930.jpg

І. Микитенко

ЧАСТИНА ПЕРША
 

1

Тридцять першого жовтня 1928 року „Радторгфлот“ на майдані Тевелева пізно зачинив свою контору.

Безщасний співробітник, що виписував нам квитки! Ні ми, ні він сам не сподівалися, що обійдеться так добре і що за якихось вісім годин роботи він таки подолає всі труднощі, знайде всі пункти нашого маршруту і таки проштемпелює колись наші „фаркарти“…

Одначе він подолав…

Слава тобі, „Радторгфлоте“, на майдані Тевелева, і твоїм кваліфікованим співробітникам … Якби не треба було збиратися в дорогу, я проспівав би їм панегірика. А так вони (власне — він, один отой нещасний співробітник) забрали мені не тільки час, потрібний для панегірика, а й нерви, кілька ниточок нервів і кілька грамів венозної крови, бо чистої у мене вже не залишалося ні краплі після того, як я вдвадцяте прибіг до „Радторгфлоту“… Та хто шкодуватиме за такими дурницями, як кілька грамів венозної крови?

Слава тобі, „Радторгфлоте“, і твоїм кваліфікованим співробітникам…

Квиток нарешті в кишені. Тепер можна думати про батьківщину Гайне і навіть про речі ще більш романтичні… Ну, от хоч би про нашу симпатичну сусідку — дружню нам державу Польщу, через яку нам доведеться їхати…

Можна лірично мріяти про подорож взагалі, про закордонну подорож українських письменників зокрема, нарешті — про свою подорож особисто. Тисячі принад, загадкових як казка, тисячі сподіванок, принадних як загадка, і мільйони загадок, тривожних як чекання, можна викликати з найдальших закапелків мозку, дмухнути на них легким подувом уяви, і вони затанцюють, заколиваються і попливуть: спочатку перед очима схвильованого мандрівника, потім — на сторінки бльокнота і нарешті — на шпальти журналу Гарт, щоб стати перед очима ні в чім не винного читача…

Можна…

Та хіба мало ще чого можна нафантазувати, коли квиток уже лежить у кишені і друзі поспішають востаннє сказати: „Гляди ж…“

… Я думаю не про далекі країни.

В останні хвилини перед від'їздом особливо приємно думати про те, що було учора, про нашу буденну роботу, про тисячі наших щоденних тривог…

Слава ж тобі „Радторгфлоте“, і твоїм кваліфікованим співробітникам!..

2

Учора були зібралися в мене друзі, члени Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників, запальні й веселі, одверті й гострі в дружніх розмовах. Ми сперечалися про великого Франка. Ми судили його, як людину, хоч, може, й не повинні були судити. Яка трагічна доля наших поетів! Найкращих із них знала тільки купка української інтеліґенції. Іван Франко не став відомим на цілий світ, і його ім'я не вписано золотими літерами в книгу історії всесвітньої літератури, бо лихо його спіткало народитися українцем, а не французом, німцем, росіянином, італійцем чи англичанином. Пісні Беранже, анекдоти Бокаччіо, зідхання Гайне, облудну філософію Толстого, лиходійські п'єси Шекспіра і кримінально-епілептичні романи Достоєвського перекладено мовами чи не всіх культурних народів. Пісні кохання Гайнріха Гайне співала мало не вся Німеччина, щоправда — коли сам поет поневірявся на чужині, вигнаний німецьким урядом за свій непокірний талант світ за очі. Франція співала Беранже. Декамерон і досі видається найдорожчими виданнями. Толстого ширять в астрономічній кількості. А хто знає добре Франкові твори? Історик української літератури, вчитель і, можливо, сучасний український письменник. Де там цілий світ! Україна, сама Україна не знала свого поета, і тільки велика революція відкриває його нашим пролетарям та селянам. Та скільки ще пройде років, доки Івана Франка пізнають пролетарі не тільки України!.. А який нарід не був би гордий мати в своїй історії літератури імена таких творців, як Коцюбинський чи Леся Українка? І де, в якій державі залишались би ці великі майстрі слова і незрівняні психологи людського страждання такими страшно невідомими, якими залишалися вони до революції в Російській імперії?..

3

Тепер вони встають із мертвих, і лави трудящих нашого Союзу починають черпати з сторінок їхніх творів.

Це прекрасно!

Але ось підходить скептик. Він каже:

— Годі вам „наливати“. До чого тут ваша патетика? І наливають… Хіба не видно, що все це тільки розговори й більш нічого? Сказано — немає нам виходу. Ну, скажіть правду, тільки правду: і ото ви справді не скептик? Коли перед вами моря, перед вами порти і гавані, коли душа ваша вільна, розкована! летить… Куди вона летить?.. Ех! Ну, скажіть, і ото ви справді не скептик?

Він іде поруч і тихо скавчить. Його піняві сльози рішуче мені не подобаються.

Довго, настирливо скавчить.

Тоді думається: у братній нам республіці РСФРР є велике й прекрасне місто — Ленінград. Тут, на пероні двірця, на камені столиці колишніх імператорів, пролунали перші привітальні й пророчі слова ватажка Великої революції.

У Ленінграді тепер, як і в столиці України, робітники потужно сіють Ленінове зерно. Воно сходжає маками й димним квітом індустрії. Але ось виходить із свого затишного затишку, пахучого від „теже“ й ситого від жирів, білків і углеводів, санктпетербурзький міщанин Віталій Ніколаєвіч, той, що працює з ласки робітничої в „Пуштресті“. Віталій Ніколаєвіч виходить на вулицю, застібає рукавичку і приємним баритоном, відкопиливши злегка верхню гладенько виголену губу, говорить до своєї ніжної подруги, що йде поруч нього з біленьким кудлатеньким песиком на ланцюжку:

— Моя люба, на юг Росії, чи на Україну, як тепер дехто каже, їхати небезпечно. Я не можу тебе відпустити.

— Чому, котіку?

— Там ще не встановилася влада, часом трапляються банди Махна і, певно, на вулицях немає електрики.

— Ах, що ти, котіку? Який жах! А чого ж Александр Сергеїч Пушкін говорив:

„Ты знаешь край, где все обильем дышет,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной кавыль калышет
Где…

— Поперше, кицю, говорив це не Александр Сергеїч, а Нікалай Васільїч Ґоґоль[1]. Такі елементарні речі треба знати, кицько моя. А подруге, ти не знаєш, що сказав би Нікалай Васільїч тепер, якби він був живий.

Вона (переконано): Алеж правда, що там чудове сало і взагалі вся природа, кажуть, дуже красива.

Він (бубонить): Сало? Сало звичайно… Ти ж знаєш, як я безумно люблю природу. Але, кицю…

Облишмо. Не будемо далі підслуховувати цю інтимну розмову санктпетербурзького міщанина Віталія Ніколаєвіча (що живе в Ленінграді й працює з ласки робітничої в „Пуштресті“) з його милою подругою, що теж живе в Ленінграді, де й записана як домашня хазяйка. Не будемо, бо й так уже видко, що Віталій Ніколаєвіч не абияк поінформований про нашу бідну країну, що він не з дурнів, що він навпаки — знає, що робить, і отже ні за що не відпустить свою милу подругу в далеку дорогу… Хібащо його самого переведуть із „Пуштресту“ в „Пухтрест“ на ту ж таки Україну або в інше місце, що теж кінчається на У Тоді він не заперечуватиме… А покищо я, сповнений надії на це останнє, мушу спаковувати свого чемодана, навантаженого бльокнотами й зошитами, в які я маю твердий намір записувати все, що побачу й почую на чужих землях.

З особливою любов'ю я дивитимусь на батьківщину Гайне, ходитиму кварталами Дюсельдорфа, де бігав колись маленький Гайнріх, романтично закоханий в маленьку Вероніку, а нині чорною хмарою проходять голодні й похмурі страйкарі в подраних блюзах і з заціпленими зубами. В Гамбурзі я побачу матросів із далеких країн. Одинадцяту річницю революції я святкуватиму в Берліні. Там я розповідатиму друзям про нашу літературу, про те, як будується наша держава. Розповім, що Будинок Промисловости на Університетських Землях вінчає нині це будівництво вінком тяжкої індустрії, в якому Ґорький відчув воістину музичний твір, гармонію сили й чітких ліній.

Я скажу словами поета :

І хроніки буденної петит
зростає до аншлягів жирних літер…

Не повірять? Не може бути! Я певен, що в них не може бути того наївного й милого здивовання, яке спостеріг наш таки український письменник в однієї симпатичної московської панночки, що живе у самому серці нашого великого Союзу Республік, у червоній столиці, Москві, і збирається днями оце віддатися за шановного Каналія Ніколаєвіча. До речі, ви вже догадалися, що Каналій Ніколаєвіч та Віталій Ніколаєвіч — рідні брати. Отже я не можу не розповісти про те наївне й миле здивовання, що його спостеріг наш таки український письменник в цієї симпатичної панночки.

— Вы из Украины? — спитала вона ніжним, як молоко, голосом.

— Атож, — відповів наш письменник і голосом ще більш романтичним додав ради штуки:

— Кеннен зі дізес Лянд?[2]

Вона: Ха-ха-ха! Какой смешной зтот украинский язык. И представьте, — я ничего не понимаю. Но у нас тоже есть прислуга хахлушка. За-а-бавная, страсть.

Нам дуже приємно, що майбутня дружина Каналія Ніколаєвіча теж прекрасно знає наш український нарід, принаймні не згірше, як шановний академік Петро Семенович Коган знає українську літературу, що він не раз уже й доводив документально на сторінках поважних журналів, вщасливлюючи своїми працями наших харківських та київських земляків.

Взагалі був такий час (скептики гукали тоді: ага! А що? Не наша правда?), коли страшенно зацікавлені дивним „и странным на первый взгляд обстоятельством“, себто розвитком нашої культури, зокрема — літератури, редакції деяких московських журналів один час почали були завалювати наші українські редакції листами, в яких вони вперто просили не таїтися й сповістити їх про те, що робиться на Україні в культурній галузі, зокрема в літературній. Це була злива листів. Ні, це був справжній потоп, щось суцільне, бо прийшов був власне один лист від однієї редакції якогось збірника, що мав вийти і не вийшов. І питалося в ньому про те, над чим працюють сучасні українські письменники, зокрема Іван Франко… Ми не змогли далі таїтися і змушені були відповісти, що Іван Франко, цей великий письменник, перший, хто змалював у неперейдених бориславських оповіданнях страшну долю західньо-українського пролетаріяту, давно… помер. Отже він ні над чим уже, мовляв, не працює, але ми натомість працюємо над вивченням того, що залишив він пролетаріятові.

Невідомо, якими шляхами довідався про це один цікавий персонаж із нової п'єси драматурга Миколи Куліша, а саме — дядько Тарас із Києва, той, що каже, ніби у нас у столиці України тільки й українізації, що напис на вокзалі „Харків“. І от цей дядько Тарас, кум автокефального дяка і великий прихильник української ковбаси й іншої національної „культури“, присікується до нас з такими протестами:

— Помер? Отой письменник, що вони за нього питалися, помер? Ну, нехай помер, царство йому небесне, вічний покій, хоч я про це, сказати правду, також не знав. Але навіщо ви призналися москалям? Кацапам навіщо призналися? Ото вам така дорога українська справа? Ех ви, запроданці… Немає того, щоб змовчати, хай би думали, що він живий, усе б нашої культури було більше… Ото все лізете в спілку з москалями та тільки псуєте нашу національну справу… Ех ви, запроданці…

Тоді я думаю:

4

— Куме автокефального дяка, свату столипінського куркуля й „антилігентний“ підпихачу нової буржуазії, дядьку Тарасе з Києва! Який же ви невдячний! Ви, мов та поліщуківська досконала сволоч, маєте з дозволу пролетаріяту місце під сонцем. Чого ж ви ще хочете?.. Впливати на хід історії?.. Хіба ви не знаєте, що ваша роля, дядьку Тарасе, лягти гноєм для нашої епохи? Ви, аматоре від усіх мистецтв: сичати, мріяти про океанські пароплави, що привезуть вам шовку на онучі, гнати ліричну малоросійську самогонку й їсти з кумом вареники! Хіба ви не знаєте що ваша роля — лягти гноєм для нашої епохи?

А гній — як гній: смердить, але на ньому родить.

5

Та годі!

Попрощаємось на деякий час і з дядьком Тарасом, і з санктпетербурзьким міщанином, і з московською панночкою, які посідають однакове з дядьком Тарасом місце в сьогоднішньому житті. Ви ж розумієте,— ми познайомилися з ними тільки тому, що на Заході нам доведеться, мабуть, зустрітися і з їхніми родичами, а не лише з нашими приятелями.

Поїзд рушає. На пероні залишаються друзі. Ми сигналізуємо їм наші складні, страшенно складні почуття, вимахуючи в повітрі високо піднесеними руками. Нарешті, зовсім тоне в далині вокзальна табличка „Харків“, про яку другий персонаж із тієї самої п'єси Миколи Куліша, а саме тьотя Мотя, говорить:

Тьотя Мотя: Зачем ви нам іспортілі город?

Тоді ми заходимо до вагону й мовчки влаштовуємось на своїх місцях.

Тов. Озерський, голова президії Укрголовнауки, відразу добуває з портфеля купу ділових паперів і починає працювати, ніби у себе в кабінеті. Я також виймаю олівця й бльокнота і починаю писати те, що оце тепер насмілююсь подати до вашої уваги, ласкавий читачу.

6

Недавно столицю України відвідав президент берлінського наукового товариства по вивченню Східньої Европи, штатсміністр професор Шмідт Отт. Він зробив у Харкові доповідь про завдання т-ва „Ост-Европа“, розповів про його роботу й запросив наукові кола України до співробітництва. І от Народній Комісаріят Освіти відряджує президента Укрголовнауки до Німеччини з офіційною зворотною візитою професорові Шмідт-Оттові й цілому Т-ву „Ост-Европа“. Тов. Озерський мусить зробити там доповідь про стан науки на радянській Україні й остаточно закріпити встановлені уже культурні зв'язки.

Але раніш того ми маємо поїхати до столиці Західньої України, Львова, де має відбутися ювілей тридцятип'ятирічної наукової діяльности відомого українського академіка Студинського. І там тов. Озерський має виступити з привітанням ювілянта від імени наукових робітників радянської України й від імени Народнього Комісаріяту Освіти. Він мусить познайомитись безпосередньо на місці зі станом науки в Західній Україні. Потім — відвідати наукові заклади й інститути в Берліні й т. ін. Отже він має поважні завдання.

А ми?..

Робітничо-селянський уряд дав нам, цілому ряду письменників, можливість також поїздити цього року по світу. П. Г. Тичина, Л. Первомайський, Кость Котко поїхали до Туреччини. Т.т. В. Коряк, І. Ле, А. Любченко, В. Підмогильний, О. Копиленко, В. Поліщук поїхали на захід — переважно до Німеччини. Тепер ось їду я, а там ще мають поїхати й багато інших товаришів (Микола Терещенко, М. Семенко, І. Фефер).

І… стає трохи страшно. Чи ж будуть наслідки подорожи варті того, що витрачає держава ради цієї подорожи? Говорю, звичайно, за себе. Я одержав на подорож 250 доларів (500 карбованців). Це майже півторарічна стипендія студента, що мусить встигнути за той час проробити велику частину курсу вищої школи. Коли так, то від подорожи письменника очікується наслідків, принаймні еквівалентних тим цінностям, що набуває їх здібний і роботящий студент за згаданий період. Мене не рятує вигідне становище письменника, якому не доведеться, мовляв, повернувшись на Україну, складати іспита з подорожи, як доводиться студентові складати іспита з біології, хемії, історії права чи там з терапії або з фармакології… Справа, звичайно, не в іспиті і не в тих доповідях, що їх буде зроблено в літературній організації, в Будинкові ім. В. Блакитного й т. ін. Справа, нарешті, і не в тих нарисах чи, може, й книжці вражінь, яку я напишу, повернувшись до Харкова.

А в чім же?..

7

Потяг шумить степами.

Колеса тупо б'ють…

пригадується з Сосюри. Він, між іншим, одмовився від закордонної подорожи. І от, коли починаєш думати про те, чи добре він зробив, одмовившись од подорожи, то стає цілком ясно, що він зробив погано. Чому? Я, мабуть, не зможу цього пояснити, бо це ясно й так.

Потяг шумить степами…

Давно десь потонув Харків. Може, зараз там ходить вулицями смутний Сосюра, якому не працюється, коли надходить зима, а може — він пішов з досади пограти в біліярд. Завтра буде те саме, і в ньому він також не знайде стимулу для праці.

Ну, так у чому ж справа, нарешті?

Мабуть, у тому, щоб відчути смак Европи на власних губах, взяти безпечну дозу психологічної Европи до лябораторії свого мозку, перетравити й непотрібне викинути. Мабуть, у тому, щоб навіть у підсвідомому не виникало голубих мрій:

На світі є співучий Лангедок,
Цвіте Шампанню Франція весела,
Де в світлі тоне кожний городок
І в виноградах…

етцетера… Мабуть, у тому, щоб зустріти в Німеччині робітника, почути, як і що він говоритиме в день десятої річниці німецької республіки. Подихати хоч трохи тим димом, що дихає ним він, поблукати в морі електрики, в царстві реклями на Фрідріхштрасе, а потім виїхати підземкою десь на край північного Берліну й піти в льокаль, де збираються червоні фронтовики…

Европа буржуазна, капіталістична, Европа тимчасово стабілізована, психологічна Европа — все це категорії в достатній мірі загадкові для українського письменника, що хоче глибше їх зрозуміти, пізнати їхній смак, помацати їх, побачити на власні очі і, головне, побачити в різних ракурсах, з різних боків. Пролетарському письменникові допомагає одне: він уже вивчений нашою революцією і нашою сьогоднішньою боротьбою не лише на фронті культурнім, а й на фронті соціялістичного будівництва — в економічному значінні цього слова. Вивчений він прикладати клясовий критерій до всіх тих суспільних явищ, в яких живе, думає, творить, змагається, мріє…

Отже, йому тяжче буде розгубитися в розмаїтих блисках європейської культури, тієї самої, що так дивує багатьох наших мандрівників.

Якби ж йому вдалося побачити справжнє обличчя західньо-європейського пролетаріяту! Тоді б йому ще тяжче було „розгубитися“…

Це — одне.

А потім — там же є письменники. Редакції, видавництва. Давно пора українській літературі встановити з ними зв'язки, живі, безпосередні, товариські зв'язки.

Слобожанські степи роздаються під колесами поїзду. Від паровоза летять рясні червоні іскри. А все таки тривожно. А все таки…

Тривожно…

Ясно: якщо ти „хуторянин“, то мусиш повернутись „європейцем“, тільки не купуй, будь ласка „костюма“, бо це ж перша ознака твого хуторянства.

Будь ласка, не купуй „костюма“.

Европа — це…

Словом, не зовсім ясно. А от як стане ясно, то це й значитиме, що ти їздив не дурно. Тільки ж як стане ясно…

8

Тимчасом потяг підходить до другої вокзальної таблички „Київ“ і зупиняється тут на дві години. Отже на дозвіллі можна подумати про те, що тут, крім героїчних робітників із Арсеналу, живе славнозвісний дядько Тарас із Києва, а також інші, не менш поважні, дядьки, тітки й дядини. Але я не маю можливости подумати над їх безрадісним і, можна сказати, поганим життям, бо на пероні бачу похмуру постать нашого київського критика, одного з найсуворіших вусппівців і, можна сказати, першого й найбільш ненависного і заклятого ворога дядька Тараса. Він (суворий вусппівець, а не дядько Тарас) шукає мого вагона. За хвилину ми сидимо в купе. Отже ми будемо говорити про наші літературні справи, не цікаві для вас зовсім, якщо не брати на увагу того дуже „веселого“ факту, що один невусппівський критик недавно „покрив“ нашого брата, вусппівця, використавши для цього свою лекцію в одному київському клубі. Таким чином робітники охорони народнього здоров'я також знають тепер, слава богу, що то за штучка ВУСПП, і взагалі, дякуючи шановному лекторові, мають цілком правильне й безстороннє уявлення про складні процеси розвитку нашої літератури… О, шановний лекторе! — зриваються з моїх уст слова подяки й хвали.

Наша розмова на цю болючу тему (про сучасну критику) так зворушує паровоз, що він раптом стогне й рушає в далеку путь, залишивши на пероні похмуру й скептичну постать у синім торішнім кепі і в окулярах на серйозному носі.

Я роздумую ще кілька хвилин над станом сучасної критики, пригадую собі, як один із харківських критиків з цілковито „марксистською“ рішучістю „покрив“ був у „Культурі й Побуті“ відому п'єсу російського пролетарського драматурга В. Кіршона „Рельсы гудят“, і мені стає невесело. Він назвав її бездарною, порожньою, непотрібною. Він так упився силою своєї „аргументації“, він так радів, що „закопав“ і „закапав“ пролетарського драматурга Кіршона, що коли довідався потім, що в Москві рейки гудуть уже півтора два місяці при переповнених залях, що там справжній ентузіязм охоплює робітників на виставах цієї п'єси, то… Навіщо говорити?.. Як після цього мусив був почувати себе критик? Ми думаємо, що критик мусив був почувати себе погано. Погано…

Проте, ми так і не довідалися, як же почував себе В. Державін

Такі й подібні до цього думки гнітили мене деякий час, аж поки я не підвів голову. Тут я побачив, що нас стало більше: до нас прилучився один із харківських театральних діячів… Він їде до Берліну вивчати німецькі театри.

Отже нас тепер аж троє.

9

На кордоні Радянської України ми востаннє потиснули руки незнайомим товаришам, службовцям Шепетівської митниці і ще декому.

Серце ніби на хвилину зупинилося. Але потяг стукотів, котився до Могилян, і тут, на Могилянах, до вагона зайшли вже польські залізничники й один жандар у „шоломі“ з ремінцем римського імператора. Підтримуваний ремінцем під бороду, „шолом“ сидить на голові поважного польського жандаря з таким виглядом, ніби ніякий вітер не може зірвати його з цієї хороброї голови… Одначе нам ніколи роздумувати на метеорологічні теми. Пан жандар обзиває нас панами, і ми, знаючи про колосальну ввічливість його країни, не можемо не прийняти цього найповнішого вияву глибокої пошани й любови до нас, яка, до речі, проглядає й з кожного руху пана жандаря…

Ми віддаємо до рук жандаря наші радянські паспорти з золотим колоссям, серпом і молотом на червоному полі. Він спочатку пильно розглядає наші обличчя, потім засовує наші паспорти собі на груди під полу чорної шинелі. Я запевняю, що давно, дуже давно не переживав нічого подібного! Останнього жандаря я бачив одинадцять років тому. А червоний радянський паспорт в руках польського жандаря — вперше в житті. І тому це потрясло мене так як лише в дитинстві потрясали страшні казки…

Тимчасом жандар повідомляє, що „пани“ дістануть свої паспорти в Здолбуновому, стукає дверима, цокає абцасом і в такий спосіб зникає. Від цієї хвилини я почуваю себе німою частиною поїзду, що летить у морі густої польської ночі, назустріч невідомому. Ми не розмовляємо між собою. Наші обличчя стали напружено серйозними. Я поглядаю на товаришів і відчуваю, що ми всі думаємо про одне…

Про що ми думаємо… ніколи не взнає польський жандар у ремінці од шлема римського імператора.

Так ми приїздимо на Здолбунове, зносимо свої чемодани до залі ревізійної і чекаємо ласкавого перегляду наших речей, з яких, мабуть, кожна може легко зруйнувати й знищити державу, — так уважно до неї ставляться пани представники державного контролю. Через те наш театральний критик мусить позбутися кількох театральних афіш та фотографій, що являються, мабуть, речами особливо небезпечними, чого ми раніше зовсім не знали. В дорозі набираєшся розуму. Це стара істина, а тому я також мушу позбутися „Дела Артамоновых“ М. Ґорького в виданні роман-газетою та книжки „Червоного Шляху“, в якій надруковано статтю проф. Лозинського під назвою „Польсько-литовський конфлікт“. Боже мій, що ж я наробив! Випадково я захопив не те число журналу. В цю хвилину мені й самому стає цілком ясно, що я зробив не гаразд по відношенню до сусідньої держави, завізши на її територію статтю, в якій говориться про такі речі. Адже я можу хто й зна що наробити цим, хоч би й єдиним примірником „Червоного Шляху“, який я везу нібито показати в Німеччину і везу транзитом. Адже…

Словом, я дуже вдячний панові контролеру за те, що він звільняє мене від того гемонського примірника „Червоного Шляху“, від цигарок і від роману Ґорького. Я з полегкістю замикаю чемодана і можу тепер послухати надзвичайно темпераментний діялог між однією сміливою мандрівницею і паном агентом…

Ця інтересна жінка, що, мабуть, бачила доволі світу раніше, ніж потрапила до Великої Польщі, пробує розмовляти з паном агентом англійською мовою. Пан агент з гордістю заявляє, що англійської мови він не розуміє. Тоді смілива мандрівниця починає говорити німецькою, французькою, італійською і ще якоюсь. Надаремно! Пан агент тільки дужче ображається, і я вже бачу, що нашій мандрівниці йдеться на лихе: отак, не зрозумівши її, пан агент може звільнити її від деяких речей, якими вона чомусь страшенно зацікавлена. Тоді вона заговорила дзвінкою російською мовою.

О, тепер вона врятувала свої чемодани!

Але що ми бачимо? Насамперед ми бачимо, що пан агент дуже червоніє. Виявляється, що російської мови він не тільки не знає, а зовсім не знає, ні одного слова, мовляв, не розуміє і, якщо ця пані хоче подорожувати через Польщу, то…

— Ви мусите знати якусь мову, коли ви служите на такій посаді! — голосно хвилюється симпатична мандрівниця.

О, краще б вона цього не говорила…

— Ви чули, проше пана! Вона нас буде вчити…

Полум'я з обличчя пана агента перелітає на щоки інших панів контролерів і агентів. Вони бліднуть, мов смерть, і спалахують потім вогнем образи. Ціла заля ревізійна гуде й сичить.

— Пся крев, як хочеш їхати через Польщу, то вчи сама польську мову. Мусиш знати, як хочеш їхати через Польщу.

Пан агент кидає такі погляди навколо себе, ніби хоче проткнути наші бідні серця шпичками своєї гордости. Нам стає страшно. Ярлики на наших чемоданах можуть позлітати від такого обурення, а тому ми поспішаємо їх урятувати й виходимо з ними до залі І–II класи, де міняємо перші два долари на польські злоті й замовляємо собі скромну вечерю, над якою сидимо аж поки подадуть поїзд на Львів. За вечерю на мою долю припадає 4 зл. 15 грошів і я записую до блокнота цей перший видаток. На наші гроші це виносить приблизно карбованця. Потім я купую „Вєдомосці Літерацькі“ й знайомлюся з новинами в польській літературі. В залі тихо й затишно, чисто й приємно посидіти, так ніби десь у себе дома на маленькій станції Радянської України. Якийсь дідусь звертається до мене з запитанням, почувши від нас українську мову. Але я, на жаль, не можу йому сказати, коли відходить потрібний йому потяг. Дідусь дуже симпатичний, і ми говоримо з ним ще хвилину, за яку він довідується, що ми годину тому як приїхали з Великої України. Очі йому піймаються химерними вогниками, одначе ми мусимо урвати нашу розмову. Навіщо підводити симпатичного дідуся під неприємності? Краще ми посидимо так, спостерігаючи людей, не кажучи нікому ні слова і слухаючи переливи польської мови, якою щебече до нас молода буфетчиця і ввічливий офіціянт… До буфета підходить і пан поліцай і ми спокійно й далі можемо слухати собі переливи польської мови.

Нарешті потяг на Львів, або на Львув, як виправляє нас пан кондуктор, подано. Ми займаємо свої місця в вагоні і починаємо мріяти про те, як завтра будемо ходити вулицями столиці Західньої України, відвідаємо деякі культурні установи, а потім, увечері, вшануємо свято академіка Студинського своїми привітаннями, власне привітанням від наукових робітників Радянської України, яке передасть т. Озерський. Цікаво буде побувати в „Просвіті“, в Т-ві ім. Т. Шевченка, в книгарні тощо. І що з ласки польського консула ми маємо право затриматися на території Польщі аж цілих чотири дні, то у Львові ми зможемо пробути днів зо два з половиною, а решти дозволеного нам часу вистарчить на те, щоб залишити польську державу не пізніше приписаного терміну, бо навіщо ж справді своєю зайвою присутністю чинити неприємності тим, хто так добре й щиро до нас ставиться?..

Потяг шумить західньо-українськими степами. Польський вагон постукує колесами. Проти моїх очей рябіє об'ява, якої мені довго не хочеться читати, але яка цілий час муляє мені очі. В нашому купе їде ще один громадянин і виявляється, що він — німець. Нам всім трьом страшенно приємно, я нарешті не витримую і говорю йому, що ми їдемо до Німеччини. Він розпитує, чого ми їдемо до Німеччини, ми розповідаємо, що отого й отого, він говорить, що живе в Берліні, а тут має тимчасову справу, до нас він ставиться дуже симпатично і тому нам усім стає ще тепліше. В цьому теплому настрої товариші починають куняти, схиливши голови на груди. Це ж саме робить і наш новий знайомий.

10

Польський потяг шумить західньо-українськими степами.

Все ближче й ближче до Львова, столиці Західньої України.

Але ніч ще довга…

Ще треба терпіння до ранку, коли ми будем у Львові.

11

Об'ява говорить про Львів. Об'ява, якої мені довго не хочеться читати і яку я все ж таки мусив був прочитати, бо вона мені мулила очі. Прочитавши, я пересвідчився, що в ній, як і треба було сподіватися, немає нічого особливого. Просто висить собі на стіні в польському вагоні, що їздить західньо-українськими степами, об'ява про „приватни заклад наукови ве Львовє“ і що „пши закладзе знайдує сьон інтернат“.

І їздить собі ця об'ява по білому світу, розповідаючи скрізь про те відрадне явище, що у столиці Західньої України є приватний польський заклад, такий привілейований, що вістку про нього возять по всіх західньо-українських степах. Отже я також знаю тепер, що заклад ім. Н. Iordana на вул. св. Миколая „пшиймує учньов“ і що „пши закладзе знайдує сьон інтернат“.

Ця звичайна, як бачите, об'ява спричинилася одначе до того, що мені полізли в голову неприпустимі в польському вагоні думки про полонізацію західньо-українського міста Львова; я записав собі адресу й номер телефона з такою точністю, ніби збирався, приїхавши до Львова, в першу чергу подати заяву про вступ до цього шановного закладу. Одначе я не зробив цього і не міг зробити, як ви самі побачите, шановний читачу.

12

О 6-тій годині вранці 3-го листопада потяг зупинився на кілька хвилин на вокзалі Львів–Подзамче; а потім ще протягом десяти хвилин, поки він підходив до Львова, ми зачаровано милувалися з західньо-української природи, з величних краєвидів львівського передмістя. Гори, вкриті золотолистими деревами, зелені доріжки озимини, городи з капустою, кукурудзою й буряками — все тихо сумувало в ранковому тумані і, ніби в зачарованому колі, пливло навколо нас.

А назустріч підводив голову Копець Унії Любельської.

13

От ми й у Львові.

Прекрасне почуття! Радісно!

Весело!

Ми беремо таксі й кажемо шоферові:

— Товаришу, везіть нас, будь ласка, на вулицю Набеляка, 37.

Так, ми зовсім необережний нарід і навіть забуваємо, що сказати тут „товаришу“ може ми й не маємо достатніх підстав. Але ми такі були раді…

Шофер привозить нас на вулицю Набеляка — до нашого Радянського Консульства. Ми дзвонимо, чекаємо відгуку з замка, як написано на табличці, і за одну хвилину деренчить електрична пружинка, з'являється службовець і проводить нас до приміщення консула, де ми зможемо перепочити. Цей теплий товариський прийом нас просто зворушує. Ми сідаємо в зручні фотелі і чекаємо, поки з'явиться хтось з офіційних осіб, до кого ми мусимо також офіційно зголоситися й дістати потрібні нам відомості: що нам цікавого слід подивитися в першу чергу, що йде сьогодні в театрі, в якій годині почнеться святкування ювілея академіка Студинського — адже в газетах певне про це є. Отже ми настроїлися почувати себе дуже добре.

І саме в цю хвилину увійшла покоївка, щоб запитати нас, що ми бажаємо на сніданок. Вона сказала:

— А в нас, у Львові, якраз непорозуміння з академіками…

Ми подивилися один на одного.

— А яке непорозуміння і хто це академіки?..

— Та ж польські академіки, ну. То та молодь, що оце погромила українців… Що розбила „Просвіту“, книгарню, Маслосоюз та все геть чисто потрощили…

— Стрівайте. Яку „Просвіту“?..

— Які академіки?..

— Який Маслосоюз?..

— Хто потрощив?.. (Невже ця симпатична дівчина так недотепно жартує?)

— Мені лихо! То товариші анічогісько не знають?

— Як не знаємо? Ми знаємо, що сьогодні ювілей академіка…

— Але, але… я ж за академіків і говорю. Ну геть чисто побили й вікна, й двері, а і залізо гейби зубами порвали… пошматували… А шкла то там на вулицях насипано стільки… Бо то був великий погром.

Ні, як видно, вона не жартує. Але хто це такі академіки, що так кваліфіковано розв'язують справу української культури і взагалі національну проблему тут, у Львові? Що це, нарешті, за „академіки“? І чи вміють вони також пускати в повітря пір'я з єврейських перин і кишки з їхніх дітей, чи здатні тільки на погроми українських книгарень і маслосоюзів? От що нас мучить. Кажіть же швидше, не мучте нас! Чи не студенти буває?

— Штуденти ж, еге штуденти, академіки. Біля брами святого Юра як почалося… Українці панахиду правили, та зібралося народу. А академіки…

Ага, ми собі тепер уявляємо. І хоч ізнижувати „кваліфікації“ академікам за те, що вони почали погром з нападу на ідеологічно невитриманих і, безперечно, націоналістичних українців, ми й не збираємось, одначе ми уявляємо собі й ту панахиду під церквою святого Юра, ми уявляємо собі „благочестиві“ ундівські промови і навіть урочисті й червоні від національно-фашистської гордости обличчя наших соплеменників ми теж уявляємо. Одного ми не можемо ніяк уявити як же воно тепер буде після такого рішучого „розв'язання“ справи української культури польськими „академіками“ в столиці Західньої України?

Гм…

— Чи не думаєте ви, товариші, — звертається до нас т. Озерський, — що нам тут залишатися не випадає? Чи не думаєте ви, що…

— Так, ми вже дещо думаємо. Але ж ювілей…

— Який же ювілей може бути після такого…

— А що б товариші бажали на снідання? — запитує тимчасом товаришка Юльця і в такий спосіб намагається одволікти нашу увагу від тем суто політичних до більш приємних. Потім вона бере до вуст телефонну рурку і дуже хазяйновито гукає в неї.

Юльця (в рурку): Стефцю! Зроби дві кави й одно какао. Але зараз, і, Стефцю, яя на мягку.

О, мила дівчино! Здавалося, ніщо не могло розвеселити нас після таких новин, але оцей хазяйновитий тон, яким було замовлено „яя на мягку“, примусив нас посміхнутися, глянути один на одного й зареготати…

— Ну й пощастило нам…

— Між іншим, де можна взнати, коли відходить поїзд на Берлін?

Тут я виступаю з рішучим протестом проти такого поспішного відступу. Будь-що-будь, ми мусимо залишитися бодай на день — до завтрього. Мусимо подивитися наслідки „культурного походу“ польської молоді…

Ми починаємо обговорювати цю тезу, і саме в цю хвилину до кімнати входить секретар консульства, тов. Садовський, з купою свіжих газет, польських і українських. Ми знайомимось і відразу ж засипаємо т. Садовського запитаннями, на які він не встигає відповідати.

14

Тоді ми беремо газети й читаємо їх дуже довго, поки не перечитуємо всіх шпальт під страшними наголовками:

„KPEB НА УЛІЦАХ ЛЬВОВА“.

„МІРОДАЙНА ФІРМА ПШИ ЗАКУПЕ ШНЕГОВЦУВ І КАЛОШИ МАРКІ ПЕПЕГЕ“.

„ДЕМОНСТРАЦІЄ УКРАЇНСЬКЕ“.

„ПРОВОКАЦІЄ ОБЦИХ АГЕНТУР“.

„КОМПРОМІТУЙОНЦИ ЗАМАХ НА ПОМНІК ОБРОНЬЦУВ ЛЬВОВА“.

„КРВАВЕ ДЕМОНСТРАЦІЕ НА ПЛ. ЮРА“.

„ЧЕНСТА ПАЛЬБА РЕВОЛЬВЕРОВА“

Всі польські газети — „ДЗЕННІК ЛЬВОВСКІ“, „СЛОВО ПОЛЬСЬКЕ“, „ХВІЛЯ“ — всі в один голос розповідають про обурливу провокацію українців і закордонних агентів, у наслідок яких польська академічна молодь змушена була, рятуючи національну честь, вийти на вулиці в числі до 1500 чол., як пише газета „Хвіля“, якій ми не можемо не вірити, чи то в числі до 3000 чоловіка, як пише газета „Слово Польське“, якій ми так само не маємо підстав не вірити, чи, нарешті, в числі 4000 чоловіка, що були на плацу Мар'яцкім, чому ми також не вірити не можемо. Словом, польська молодь численними юрбами вийшла на вулиці й майдани і, провокована пострілами з натовпу українців, що саме справляли панахиду, і ранена пострілами цих, хоч і богомільних, одначе, як бачимо, єхидних шовіністів, змушена була подемонструвати трошки й зовсім мирно біля будинку редакції газети „Діло“, виголосити кілька промов на Мар'яцкім майдані тощо, а тимчасом „темні елементи“, скориставшися з нагоди, погромили українські культурні заклади, при чому їм шалено щастило: поліція ніяк не встигала наскочити саме підчас погрому і все спізнювалась на кілька хвилин.

Отже нам стало трошки розвиднятися, але, щоб зовсім зрозуміти хід подій, ми мусимо простежити їх хронологічно.

Насамперед ми мусимо нагадати, що 1 листопада починалося свято 10-річчя непідлеглости Панства Польського, а також свято оборони Львова. І ось чужоземні агенти через львівських українців починають свою ганебну провокацію, „СЛОВО ПОЛЬСЬКЕ“ з 3 листопада в статті PROWOKACJE OBCYCH AGENTUR 3 підзаголовком ZYWIOŁOWY ODRUCH MŁODZIEZY так дуже докладно й зворушливо розповідає нам про всі ці події: Провокація, розпочата вночі з середи на четвер, глибоко обурила ціле громадянство львівське, яке одначе заховувало цілковитий спокій. Лише тоді, мовляв, як зухвалі розбишаки влаштували в годинах пополудневих демонстраційний похід і на інтервенцію поліції одповіли, мовляв, киями, ножем і кулями, від яких шерег осіб дістав рани, молодь зареагувала бурхливим відрухом протесту. Через дві години після святоюрських авантур польська молодь урядила похід pod ruski dom akademicki przy ul. Supinskiego, де її, мовляв, нахабно зустрінуто револьверними й карабіновими пострілами, що потягли шерег офір. Газета „SLOWO POLSKIÉ“ в інтересах істини зазначає, що польська молодь була, конешно, беззбройна, щождо поліції, то з її боку взагалі не пролунало жодного пострілу… Одначе, як же все це почалося?

Учора вночі, коло пів на другу, двоє невідомих одкопали два ступні в цоколі пам'ятника „Оброньцув Львова“ на Персенкувце і підклали під пам'ятник вибуховий набій, який пошкодив пам'ятник, на щастя, в незначній мірі. Доки з'явилися двоє вартових, нікого вже біля пам'ятника не було. Тоді один з вартових подався зателефонувати куди слід, а другий залишився на місці. Кількома хвилинами пізніше, аж як перший вартовий був уже далеченько, другий вартовий, що залишився біля пам'ятника, помітив кроків за двісті від пам'ятника дві постаті, що виносилися з темряви й тікали в напрямку до ліска Зубжицького. Вартовий перебіг їм дорогу і примусив їх зупинитися. Але на вигук вартового „Стій!“ злочинці, конєшно, пустили в нього коло шести, конєшно, пострілів, з яких один поранив вартового в пахву. Тут вони зникли в напрямку…

Але раніше, ніж сказати, в якому напрямку зникли провокатори, ми мусимо перевірити деякі твердження шановної редакції „Слова Польського“, якій ми не маємо жодних підстав не вірити.

Насамперед щодо пам'ятника. Газета „CHWILA“, наприклад, подає точніші відомості: у підніжжя пам'ятника набій вижолобив невелику вирву. І оскільки ми віримо обом газетам однаково, то й цю „невелику вирву“ приймаємо з подякою, бо й вона, як бачимо, допомагає нам добратися до істини. Нарешті, газета „DZIENNIK LWOWSKI“ в повідомленні під наголовком KOMPROMITUJACY ZAMACH NA POMNIK OBRONCOW LWOWA W PERSENKOWCE твердить, що динамітовий набій жодної шкоди пам'ятникові не завдав.

Ставлячись і до цієї газети з однаковою повагою, як і до перших двох, ми приймаємо й її додаток з подякою, адже й він також допомагає нам дійти істини, яка не лише для Платона, а й для нас дорожча над усе.

Натуральнє!

І ще доведеться на хвилинку затриматися на тих пострілах, що їх пустили провокатори в груди вартовому й ранили його одним пострілом в пахву, як каже „SLOWO POLSKIE“, або просто в ногу, як каже „DSIENNIK LWOWSKI“. Отже цих пострілів було пущено провокаторами в груди вартовому коло шести, як повідомляє „SLOWO POLSKIE“, або, „вірніше“, коло десяти, як повідомляє „CHWILA“ або, „ще вірніше“, їх було незлічима кількість і вартовий був формально засипаний тими револьверними пострілами, як повідомляє „DZIENNIK LWOWSKI“ (…„zasypany zostal formalni strzalami rewolwerowymi“).

„Вияснивши“ таким чином усі неясні пункти нічного злочину провокаторів, погодивши все, що здавалося нам спочатку протиріччям, повернімось до злочинців, що зникли в напрямку подвір'я полковника Снядовського. Тут вони, значить, ізникли, а коли на ґвалт полковникових псів вийшов половий Цимбала, стрельнули три рази в нього й потім утекли.

Вони втекли, але цього мало.

Та сама рука, що допустилася варварського вчинку на Персенкувцє, накерувала ще й інших злочинців в подвір'я Політехніки, де атраментом було облито плиту з написом на пам'ятнику „Орлят“ (Orląt).

Але й атраменту їм мало! Учора вночі, користуючи з темряви, невідомі особи вивісили жовто-блакитні „фани“ на фасаді університетськім при ул. Маршалковській, а також на Копцю Унії Любельської. Поліція о годині 5 зраня „усунула“ обидві „фани“.

І що ж? Усунула „фани“, а вони почепили на себе кокарди.

Протягом учорашнього дня по вулицях міста ходили демонстраційні групки осіб з небесно-жовтими кокардами.

(Як і належить „борцям“ за „українську ідею“).

ВЕЧІРНІ ДЕМОНСТРАЦІЇ

Закордонні агенти в провокаційній роботі, конєшно, не обмежилися варварським замахом на пам'ятник Полеглих на Персенкувцє і зневаженням пам'ятника „Орлят“ в подвір'ї Політехники. Над вечір вони змобілізували свої полки, озброєні ножами, киями й револьверами, і, використавши набоженство в церкві святого Юра, підбурили юрбу й зформували на майдані того ж таки святого похід, при чому, співаючи цілком протипанствової пісні — „Не пора ляхові служити“, пішли вулицею Міцкевіча до центру міста з метою провокувати публічність. А коли поліція під особистим керівництвом підінспектора Новодворськеґо приступила до зліквідовання походу, то з поза катедрального паркану, а також з юрби запукали в керунку поліції револьверні постріли…

Нечувано!

Чотири постріли, скеровані спеціяльно проти одного з вищих офіцерів поліції, схибили…

Так, ці чотири постріли на щастя схибили, але так сказати — нічого не сказати. Тому і в цьому випадкові звернімось по допомогу до іншої газети, хоч „СЛОВУ ПОЛЬСЬКОМУ“ ми й не маємо жодних підстав не вірити. Отже візьмімо краще це місце з газети „ХВІЛЯ“, в якій воно, зберігаючи ту саму „правдивість“, згучить воістину патетично.

Отже візьмемо краще це місце з газети „ХВІЛЯ“:

„… градом куль обсипано одного з найвищих офіцерів поліції, який чудом уникнув смерти…“

Ну, які ж можуть бути порівнання цих двох формул? Мусимо відразу визнати, що редакція „ХВІЛІ“ безперечно талановитіша від редакції „ПОЛЬСЬКОГО СЛОВА“, що ледве спромоглося на чотири постріли, які в нього просто схибили… Ніт, чудом урятувати пана підінспектора від граду куль — оце геройство! на це треба мати іскру від бога.

Таким чином ми посуваємось „благополучно“ далі.

Отже після того, як пан підінспектор чудом уникнув смерти і демонстрантів українських було розігнано, починає збиратися польська академічна молодь, яка оце допіру почула про криваві події на вулицях Львова.

15

Криваві події… Так, там була кров! Кров з-під копит кінної поліції, що врізалась у десятитисячну масу українців і почала топтати жінок і дітей… Там були зойки тих, що падали в цій безглуздій кривавій мішанині. Там був стогін, плач, дикий розпач і кров, що обливала брук під свист сюрчків поліції…

Так, з мирної демонстрації ображений поліцай викресав криваві іскри, які потім погромщики затоптали патріотичним польським чоботом під свист і вигуки: „за Збруч русінське стадо!“

Але це не з польських газет.

Цього немає в жодній польській газеті. Я не можу навіть думати про це на території радянського консульства. І тому я давно вийшов з будинку й блукаю глухою вуличкою з розритим бруком і з зажуреними осінніми деревами.

Глухо стукає дерево. Гнів починає тиснути груди. До неможливого. Але я мушу повертатися на територію, де нас хоронить право екстериторіяльности. І чого йому треба, отому чоловікові в рудому капелюсі? Хіба я не можу ходити цією глухою вуличкою під зажуреними осінніми деревами і думати… ну, хоч би про те, що написано в польських газетах?..

Так. Здається краще повернутися в замок Конзуляту. Адже там ще недочитані польські газети.

Повернімось до них.

16

„Академіки“ рушили походом на ринок, при чому їх було чотири тисячі за одним свідченням, три тисячі за другим і півтори тисячі за третім, про що ми, зберігаючи цілий час абсолютну безсторонність, і згадуємо. Як би там не було, але національну честь було врятовано демонстрацією під „Ділом“ і в „Ділі“, звідки похід вирушив у напрямку вулиці Мохнацького, в кінці якої, на вулиці Супинського, міститься Український Академічний Дім, „це відоме огнисько махінацій закордонних агентур і антипанствових махинацій“. Назустріч молоді, цій же таки молоді, що сповнена шляхетних поривів (а не фашистських, як натякають деякі антипанствові ж таки елементи), — так назустріч цій сповненій шляхетних поривів молоді запукали знову ж таки револьверні й карабінові постріли.

Звідкіля вони пукали, стає перед нами прокляте питання! І стає воно саме тому, що ми боїмося, чи не зробить, буває, наш ласкавий читач такого висновку, ніби у Львові, столиці Західньої України, є українці-пролетарі, і що не тільки є, а що вони саме ото й надумалися проливати польську академічну кров. Боронь вас боже від такої політики, як боронить він до цього часу мене й боронитиме, сподіваюся, аж до кінця подорожі. Як мога далі від політики — ось та девіза, що її мусить прийняти письменник, виїжджаючи за межі радянської держави. Значить, боронь вас боже подумати. Але як же тоді розв'язується прокляте питання?

Воно розв'язується в той спосіб, що покищо з карабінів пукають українські націоналісти, фашисти, провокатори польського ґатунку етцетера. А хто вкладає в їхні руки ножі, киї і револьвери, в уста „антипанствові“ слова і в груди ненависть? Не будемо елементарні… Отже подалі від такої політики, шановний читачу, від такої політики і від таких сутичок, в яких, як той дядько казав, „обоє рябоє“… Якщо ж ви думаєте у цей момент про західньо-українських робітників і селян, які ніби то зовсім інакше розв'язуватимуть справу національного і політичного визволення, то я мушу відійти від вас і стати осторонь, не підтримуючи й не заперечуючи вашої думки, стати осторонь тому, що подорожую тільки з культурно-науковою метою і не можу встрявати ні в яку політику.

Таким чином ми наблизилися разом з „надійною“ польською молоддю до Українського Академічного Дому на вулиці Сипинського і можемо подивитися, як ця симпатична молодь битиме вікна, вивалюватиме брами, трощитиме все на своїй путі, увірветься в середину дому й погромить там усе, що дозволено в таких випадках громити.

Побивши по дорозі вікна у приватній українській жіночій гімназії, панські погромщики уже придбали таким чином хоч невеличкий досвід. Отже тепер їх не зупинить те, що українські студенти, які живуть в Академічному Домі, саме в цей час вечеряють і не мають жодної охоти, щоб їх громили… і коли напівзруйнований будинок сповнять зойки ранених, тоді з'явиться польська поліція, на жаль… трошки запізно. Одначе вона вплине на „демонстрантів“ і примусить їх відійти від Академічного Дому. Вони відійдуть знов до будинку „Просвіти“, виломлять там усі двері в першому поверсі, всі вікна з рямами, знищать величезні звої паперу, що належать друкарні, поб'ють і потрощать ротаційну машину й інші друкарські машини й посиплють їх рукописами, що літатимуть на вітрі, як голуби миру. На першому ж поверсі погромщики знищать палітурню „Просвіти“; всі книжки й папери, що в ній лежать, захурчать на вулицю, вилітаючи в розбиті вікна. Якщо трапляться старовинні рукописи, власність національного музею, то й вони безслідно зникнуть. Якщо ж там буде в помешканні управителя жива людина, дівчина Михайлина Філясівна, то її викинуть на брук і вона обіллє своєю кров'ю холодне каміння…

А втім, обережність і тут підказує нам не підглядати й не вмішуватись у внутрішні справи панствові… Одійдім, щоб не бачити, як помирає в шпиталі безневинна дівчина Михайлина!

Зате ми цілком спокійно можемо вислухати резолюції, що їх ухвалює польська молодь на Мар'яцкім майдані.

„Молодь академічна, зібрана в числі 4000 чоловіка в день першого листопада, стверджує, що на всякий ґвалт ґвалтом потрапить відповісти“.

Це поперше.

А подруге:

— Молодь вимагає від уряду ліквідації всяких антипанствових, інакше кажучи — українських організацій, як от „Луги“, „Січ“ і всілякі „українські“ товариства академічні, що мають на меті виключно „антидержавну роботу“.

17

Вечір давно пройшов вулицями Львова, і тоді, о 9-тій годині, група демонстрантів, або погромщиків, як називають їх єхидні антипанствові елементи, група молодих погромщиків прийшла до редакції „Діла“ й артистично розтрощила ротаційні машини й лінотипи, викинула їх на вулицю й посипала рукописами та іншими паперами, що крутилися в повітрі, як голуби мира…

Вечір сяв електрикою, і впевнені поліцаї оберігали спокій на вулицях міста. Саме в цей час на вулицях Руській, Блахарській, Підвальній, де переважно містяться друкарні українських часописів та різні українські інституції, літали паперові голуби, дзвеніли розбивані вікна, стогнало залізо… Коли шибки в багатьох помешканнях на Руській вулиці, також на Підвалі 7, в будинку „Дністра“ було вибито, друкарню „Діла“ знищено, крамниці „Маслосоюзу“ в цілому місті зруйновано, дрібніші справи пороблено, тоді „демонстранти“ приставили драбину до будинку друкарні „москвофілів“ „Ставропігії“, що на майдані Домініканськім, і зробили й тут усе, що „слід було“ зробити.

В такий самий спосіб розбито й висаджено вікна в будинках українців-адвокатів тощо.

І тут дійшла черга до секретаріяту УНДО, що на вулиці Костюшка. Сердешна партія! Вона вже мало була не договорилася з фашистами, а тут погром. Сердешній партії також вищербили кілька шибок і, голівне, не тільки скаламутили той блаженний спокій травлення, в якому вона перебувала, не зважаючи на голодне урчання кишок того ж таки західньо-українського пролетаря й селянина, а ще й перервали метушню договорів з Пілсудським. Отже УНДО перекапустили справу, але я певен — це не турбує вас, шановний читачу, бо ви ж прекрасно знаєте, що є на світі „щасливі“ партії, яких зобідити не дасть буржуазія, аж доки вона сама існує. УНДО ще матиме час поторгуватися з фашистською буржуазією Польщі…

18

Хвала богові, ми покінчили з газетами, сприймаючи їх під кінець уже по свойому. Ми довідалися з них про все, що нас цікавило, і тепер могли б узяти в руки олівці й підрахувати ті сотні тисяч злотих, що в них, може, вкладається вартість погромленого й побитого; ті сотні тисяч злотих, що, родившись свого часу із мозолів робітника й селянина, потрапили пізніше до кооперативного „Маслосоюзу“, чи до „Просвіти“, чи до редакції „Діла“, чи, нарешті, і до самого секретаріяту УНДО, і оце на наших очах розвіялись, як дим, як пара з вуст наших соплеменників, що молилися в церкві Юра…

Але ми не хочемо цього робити. Себто ми не хочемо займатися аритметикою. Адже в природі ніщо зникнути не може… Тільки все набирає з часом інших форм… Отже… Кров виступить із каменя…

А втім, ми ж умовилися не робити ніяких висновків.

19

— Як би нам дістати квитки на Берлін, товаришу Садовський?

— Хіба ви так скоро хочете залишити Львів?

— Хоч би й цієї хвилини.

— Ну, це вже надто. Небезпеки ніякої немає…

Та ми чуємо, що його устами говорить увічливість, бажання дати спочинок гостям хоч на день, що хочете, тільки не рація. Він запевняє нас, що поліція встановила вже абсолютний спокій, що вона ні в якому разі не припустить надалі нічого подібного; що сталося це вчора просто в такий короткий термін, в який поліція, при всьому бажанні, не могла встигнути не припустити демонстрації. Словом, ми переконуємося, що він говорить дипломатичною мовою.

Але в цю хвилю до кімнати увіходить віцеконсул т. Григор'їв. Ми встаємо й вітаємось. Ми тиснемо один одному руки й приємно посміхаємось, ніби у всіх нас на серці цвітуть кущі троянд і в них співають солов'ї.

— А-а! ну, як?..

— Дуже добре, дуже добре…

— Але ювілей академіка Студинського …

— Так. Ювілей відкладено. Про це надруковано в газетах, — спокійно говорить віце-консул. — Одначе, товариші мусять тимчасом поснідати.

Я вже згадував про хазяйновиту товаришку Юльцю. Звичайно, в неї вже все готове і вона навіть сердиться, що товариші не йдуть.

Я переглядаю книжки в книжкових шахвах і з великою приємністю констатую, що тут є майже все, що виходить у наших видавництвах з поля української художньої літератури. Особливо тут, саме тут, у Львові, на тому психологічному тлі, що утворилося підо впливом згадуваних подій, я відчув гостру, неможливо гостру й пекучу радість за Радянську Україну, за все, що вона здобула, за її щоденний поступ, за її, за наш казковий розвиток і розквіт, за нашу славну, запашну боротьбу!

Думкою я стиснув руку Георгові Федоровичу Лапчинському за те, що зібрав у себе в шахвах стільки книжок.

Повз вікно пройшов чоловік у рудому капелюсі і зник за рогом. Хвилин за п'ять він знов пройшов. Певне, мав тут якусь справу, бо й після того я бачив його недалеко від нас…

20

Ми ухвалили залишитися до завтрього. Квитки до Берліна вже лежать у нас у кишенях, завтра ранком, о десятій, ми виїдемо, а покищо можна сісти на таксі й об'їхати місто, подивитися столицю Західньої України, хоч з вікна автомобіля, коли блукати її вулицями пішки, заходити в ті місця, що ми їх згадували раніше, не зовсім безпечно й не зовсім зручно людям з Радянської України.

— Отже, везіть нас, пане шофере, на вулицю Супинського! везіть до церкви Юра! везіть на Мар'яцький майдан до пам'ятника Міцкевічу, де вчора звучали промови тих, що вважають себе за гідних нащадків цього великого поета… Везіть, і як мога швидше!

І ми їхали швидко. Вітер свистів у вуха, але в очі встигало настрявати бите шкло й цурпалля з рям, що лежали на пішоходах, підметені під стіни мов після бурі й граду.

Віяло холодним протягом з вибитих дверей, з пошматованих ран жалузі…

— Везіть, пане шофере, везіть як мога швидше!..

Адже колись гонець татарського хана летів тут на скаженому коні, і гонець київського князя перетинав йому шлях. Обом їм грала дика степова кров, і їхні зуби стискалися й скриготіли дужче, ніж зуби шестерні вашого елеґантного таксі.

— Везіть же, пане шофере, везіть як мога швидше!

І, хоч би ви летіли швидше од вітру, ми все одно помічаємо кожну українську вивіску, кожну літеру з неї над дверима крамнички, склепу чи спілки. Помічаємо, як жалку трісочку, закинуту в море польських вивісок, костьолів і пам'ятників. Помічаємо! ще гостріше й ще більше потрясає нас ця жалка вивіска, бо вона самітна в столиці Західньої України, з якої так уперто й так самовпевнено роблять Львув, яку так страшно полонізують!..

Не спиняйтесь біля церкви Юра, щоб дати нам можливість вивчити на ній рококо. Не показуйте на „церкев волоску“, бо її ренесанс так само нас не цікавить у цю трагічну хвилину. Мимо! мимо костьолу Бернардинового з львівським барокком. Мимо Кармелітанек з емпіром! Неоренесанс, модернізм, кам'яниці на Галицькім майдані!

Мимо…

— Везіть як мога швидше…

Не зачепіть лише отого обідраного й голодного західньо-українського „ґазду“, що з таким переляканим виглядом прищулився до муру з своїми жалкими коненятами, запряженими в драбиння. Що й казати, хлоп, не знає де стати й не вміє поводитися в столиці. Але мимо, не зачіпайте його! То, мабуть, його халупка мелькала нам у вікно вагона, скривлена, стара й обшарпана, як старчиха… Не зачіпайте його. Може, він приїхав купити трохи соли, щоб не було так гірко жити…

— Далі, пане шофере! А може — товаришу?

Далі…

В „Театре Вєлькєм“ іде увечері весела оперета „Дама таємніча“. Ні, дякуємо, ми не будемо зараз брати квитків. Ми не знаємо, чи й буде настрій. Покищо? Та покищо немає…

Покищо вітер роздмухує в грудях тоскне полум'я. І хочеться летіти через кам'яниці й майдани, через костьоли, церкви й високі замки… Над містом, над полем… Над Західньою Україною.

— Пускайте третім погоном ваше елеґантне таксі! Тільки… тільки не зачепіть отого обідраного „газду“, що так жалко прищулився з своїми коненятами…

21

Копець Унії Любельської.

Яка висока гора! На такій горі червоний прапор горів би прекрасно високо.

А втім, львівські жовтоблакитники потайки, вночі, як злодії, спробували почепити тут свою жовтоблакитну „фану“. Вона не дочекалася навіть дня: поліція о п'ятій годині її „усунула“… і нікого не було при ній охочого захистити її… Герої жовтоблакитної фани… не великі герої!

Копець Унії Любельської.

Яка висока гора! На такій горі червоний прапор горів би прекрасно високо.

І от ми сходимо на цю високу гору, описуючи круг неї безконечні спіралі. Ми ступаємо на землю, привезену з цілої Польщі сюди, у Львів, на Західню Україну, 1869 року, коли почали були насипати цей славнозвісний копець. З усіх кінців Польщі лягло тут по жмені польської землі і навіть з могил Міцкевича, Словацького й Князевіча…

Хто ж скаже після цього, що Львів не польське місто?.. Хто сміє це сказати, коли вигляд на Львів із цього копця не має собі рівного в цілій Польщі?

Місто лежить перед нами спокійне, прекрасне. Ми навіть бачимо ті будинки, під стінами яких — бите шкло й цурпалля з рям. А он — ратуша. Ось перед нами Латинська катедра, он Домініканський костьол. А он, аж ген далеко — дим з фабричного комина.

Так ми довго стоїмо на високій горі, замислившись над тим, що робиться там, унизу, і там, за гранями міста — в степах, звідки мріють нам далекі Стрийські Бескиди…

Ми стоїмо довго, аж поки вечір виходить з темно-бронзового парку й починає вкутувати гору своїм химерним плащем.

Тоді ми повертаємось до таксі і знову їдемо містом.

Вогні горять рясними ґронами…

Кажуть, що сьогодні в трамваї одна дівчина наплювала польському студентові в обличчя за те, що він вихвалявся голосно, як вони били українців і як, мовляв, битимуть ще. Дівчина схопилася з місця, спалахнула як полум'я і… плюнула студентові в обличчя. Доки він отямився й замахнувся, щоб ударити її, вона зникла з вагону.

Вогні горять рясними гронами…

Хотілося б побачитись з українськими письменниками: Василем Бобинським, Петром Козланюком і з іншими. Але як, де, в який спосіб? Це зовсім не так легко. Адже ми з Радянської України… Хотілося розпитати, як їм працюється, коли виходить чергове число їхніх героїчних „Вікон“, чи одержують вони хоч частку з нашої літератури.

Тимчасом ми приїздимо до свого помешкання й вирішуємо таки одвідати театр. Віце-консул ласкаво турбується про квитки, які дістати зараз не легко, бо в театрі гастролює ляльковий театр „Пікколі“, крім того, що на початку ми побачимо „Даму таємнічу“.

Дирекція театру ласкаво йде назустріч проханню віце-консула і, таким чином, о 8-й годині ми їдем, до Великого театру.

Я не хочу ображати польських артистів і артисток. Всі вони хороше грають і нічого собі співають. Та я й не міг би образити, бо я не театральний критик, а того, що говорив наш фахівець, не хочу повторювати. Хай він краще сам десь напише, якщо вважатиме це за потрібне. Я ж тільки хочу сказати, що на Радянській Україні співають багато краще. Зате ляльки так артистично підскакували й робили гімнастичні вправи, а службовці цього лялькового театру так непідроблено щиро й так майстерньо виконували за них арії з Севільського цирюльника й неаполітанську тарантеллу Фунікулі-Фуніколя, що можна було нарешті пробачити їхнім колегам „Даму таємнічу“ і слухати й дивитися на ляльок зі справжнім захопленням.

Я настроївся ще краще, коли підчас антракту зустрів таки в фойє письменника Петра Козланюка, з яким ми випили в буфеті лімонаду й викурили пару цигарок у дружній розмові. Я довідався, що „Вікна“ виходять незабаром подвійним нумером і що їм взагалі працюється „дуже добре“. Так добре й легко, що…

Словом, дуже добре й дуже легко…

Літератури нашої вони майже не дістають, бо рідко-рідко хто з авторів догадається надіслати свою нову книжку, чи редактор свіжий нумер свого журналу. Отже справу, таким чином, ще більш „полегшується“.

При виході з театру я мав щастя познайомитись якось із паном редактором „Діла“, але на його обличчі виразу щасливого не прочитав. А втім, відношу це на рахунок панахиди в церкві св. Юра…

22

Ранком 4-го листопада я востаннє дивився на Львів, на його гінкі, вузенькі вулиці, на кляштори й пам'ятники. Соняшний ранок палав на золотому листі дерев. Робітники брукували вулицю. Молодь, у зелених круглих картузиках з колосальними козирками, йшла до гімназій і до університету.

З кляштора вийшов чоловік, в якому я пізнав того самого, що проходив повз вікна Консульства. Він був у рудому капелюсі. Я хотів зупинитися біля робітників, що брукували вулицю, і прикурити цигарку. Але подумав, кинув цигарку і пішов збиратися в дорогу.

Ми виїхали об 11-й годині вдень.

У вагоні другої кляси було таке страшенне „пшеповнєнне“, що ми ніяк не могли знайти собі місця. Тоді провідник дозволив нам зайняти купе першої кляси в тому самому вагоні, доплативши, звичайно, ріжницю. Це вперше в житті я, та, певне, й мої товариші, їхали в купе першої кляси. Ми стали центром загальної уваги і, мабуть, заздрощів. Особливо після того, як цілий вагон довідався, що ми українці…

Був досить теплий, хоч трохи й хмарний день. Власне, він не був хмарний, але вигляд сірих і вбогих халуп, що стоять занедбані і безнадійні в галицьких полях, утворював цей хмарний настрій.

А краєвиди, подібні до полтавських та київських, переносили наші думки туди, за радянський кордон, на Велику Україну, де хазяйновито біліють хати, причепурені рукою господині, що, може, являється разом і членом сільради, або товариства ліквідації неписьменности. Взагалі треба сказати, що на чужині лізуть у голову найнесподіваніші думки …

У чверть на другу ми проїхали Пжемишль.

А далі —

Яро̀слав,

 Пжеворск,

 Тарнув,

 Краков…

Чомусь, як проїздили Пжемишль, передо мною встали примари імперіялізму, здалося, ніби це часи минулої світової війни, і стало страшно. Може, це вплинув вигляд польських офіцерів, яких так багато скрізь, на кожному вокзалі; може, те, що вони кудись їдуть, їх провожають, вони прощаються з жінками, часом і з дітьми, довгі шаблі тягнуться й б'ються об ноги, об камінь, а чотирикутні конфедератки, поділені діягоналями кантів на трикутники, мов військові мапи, звисають із голів і підіймаються од вітру… Може, все це разом…

Не знаю. Тільки знаю, що стає тривожно. І тривожно цілий час, доки їдеш польською територією. Здається, що тебе чекають найнесподіваніші несподіванки …

І оте страшенне, просто неймовірне „пшеповнєннє“ в вагоні — ще більше нагадує війну.

Ніч.

Але ми не спимо…

Ми чекаємо німецького кордону.

З годинниками в руках…

23

Ми чекаємо його з годинниками в руках, і наше нетерпіння зростає швидше, ніж летить до кордону поїзд.

Німеччино!..

Але краще утриматися від патосу.

До вагону знову заходить пан польський жандар. Ми віддаємо йому пашпорти. Він проглядає польські візи і ставить на них штамп.

Кінець.

Тепер ми не маємо права ступити ані кроку назад — на польську територію, хоч би, мовляв, і було у нас таке велике бажання…

Поїзд шкварчить колесами — затамовує хід. Ми кілька разів уже схоплювались і знову сідали. Ми знову схоплюємось. Відчиняєм вікно…

— Іст дас шон Бойтен?[3] — гукає в нього наш театральний професор, якого ми з радости прозвали дер Йона дас Шевченко. Він не ображається. Навпаки він ще енерґійніш питає:

— Заген зі маль, іст дас шон Бойтен? Дейче гренц?[4]

Тоді ми чуємо звідти, з перону, впевнений і дужий голос німецького залізничника :

— Jawohl! Das ist Deutschland![5]

І ми ледве встигли підняти кришки наших чемоданів, щоб дати можливість представникові німецького контролю глянути туди одним оком (більше він не вимагав) та показати пашпорти. І в ту саму мить були вже на пероні, де зразу ж почали знайомство з виробами ковбасної промисловости. Даруй, Німеччино, але ми, поперше, були голодні, а подруге — ковбаски на Бойтені неймовірно смачні, а пиво — неймовірно приємне.

„Вечеря на ст. Бойтен 1 марка 50 пфеннігів“. Записав я собі до бльокноту.
ЧАСТИНА ДРУГА
 

1

І от — веселе й бадьоре сонце встало над полями Німеччини. Молода пшениця внизу, на рівній землі, густа, як щітка, і повна зелених соків, а над нею вгорі листопадовий вітер повільно котить круті яблука диму з фабричних димарів.

Вогнетривалі будинки рясних німецьких селищ горять, виблискують загостреною черепицею покрівель. До них біжать дроти, а дротами ллється голуба електрика.

Ах, я б не повірив нікому в світі, я поставив би в заклад усі свої сюжети до нових оповідань, якби знайшовся хтось охочий грати на цей непевний товар, я все одно не повірив би навіть людям з авторитетом, нікому, хто б мені не казав, що я побачу тут на полях, над якими вітер повільно котить круті яблука з фабричних димарів, а дротами, як нам розповідали, біжить голуба електрика, що я побачу тут симпатичну круторогу силу, оспівану чумаками й іншими поетами моєї романтичної країни.

І я б програв.

Бо он край ниви сіріє облізлими ребрами цілком незаможницька грабарка, під нею — клуночок і якась одежина, як і годиться в полі. Хазяїн оре поле „трактором“ на дві кінські сили… А он і симпатична рогата сила, двоє справжніх волів, на які дивлячись, я думаю про те, що з наших чумаків були колись добрі таки куркулі.

Воли, що так звеселили моє серце, належали, як видно, доброму хазяїнові. Він розвозив ними гній і розкидав його купками по ниві, цілком певний і цілком спокійний за свої двісті пудів, що вродяться тут, на вгноєному ґрунті.

„Що робить техніка! Для неї немає недосяжного“ — подумав я і згадав нашого українського дядька, що в подібних випадках цілком слушно, як запевняє Остап Вишня, каже

— Земля оброботки требуїть…

Так каже наш український дядько, чухає потилицю і, як запевняє Остап Вишня, на тому справа і кінчається.

„До чого все таки доходить техніка“ — думаю я ще раз. Але тут мені влітає до голови нова нагла думка: „А що, як то, бува, не воли, а корови!“

Одначе це справи не змінює, і на цьому я заспокоююсь.

Я дихаю повітрям, насиченим пахучою сосною, мій зір потонув у ліску з срібногрудих берез, поважних дубів і лип. І знову чомусь кожна гілка нагадує Україну. Чи, може, то від підсвідомого настановлення на постійні порівняння?

І раптом — переключка на легкий транспорт: сотні з півтори ґумових кіл, переважно червона ґума, а всередині мерехтить сталевим промінням ясна мережка дротиків. Це робітники виїхали на роботу до колії і ото їхні велосипеди стоять обабіч. Вони сплелися нікельованими рулями і спочивають під парканом, щоб за кілька годин покотитись один за одним рівною стежкою між двома рядами дерев. Їхні рулі нагадують упокорені волячі роги, модернізовані від сучасної цивілізації, витончені й упосліджені…

До речі, промайнула ст. Сорау.

Краєвиди на якийсь час різко змінюються. Ліси густішають. Хвояні ліси замислено пливуть химерною орбітою. Де-не-де з їхньої зелені блисне жовта верхівка листвяного дереза, а частіше підноситься стрункий комин фабрики чи заводу.

А далі знову рівні квадрати полів, простелені, мов велетенські зелені скатерті, між гаями.

2

Фюрстенвальде

Князівський ліс.

Може тіні предків останнього князя виходять на темний обрій зустрічати вечірню зорю?..

Ні, це звичайна станція, від якої вже Недалеко до Берліну. Отже тут, на порозі Фюрстенвальде, сонце підбилося вже геть високо. Начальник станції тримає поїзд не більше як одну хвилину, потім підносить руку з маленьким іграшковим семафором, натискує пальцем на маленьку пружинку, і той семафор засвічується зеленим вогником. Машиністові більше нічого й не треба. Він легко й еластично пускає поїзд, і ми вже далеко за Фюрстенвальде, ми вже закурили німецькі цигарети й пускаємо пахучий димок.

— А скажіть, будь ласка, вокзал на Фрідріхштрасе в Берліні — це буде який вокзал по порядку, перший чи другий? — питає товариш Шевченко.

— Третій, — коротко відповідає йому громадянин з шовковою хусточкою в горішній кишені піджака.

— Ага, третій. Он як. Значить — третій. А нам, здається, говорили, що другий чи нібито аж четвертий.

— Ні, третій.

— Ага, в такому разі ми вам дуже вдячні. Значить, третій… І це вже напевне?

— Так, це вже цілком, можна сказати, напевне.

— І, значить, коли ми хочемо встати саме на Фрідріхштрасе, то ми мусимо встати саме на третій зупинці, цебто — коли поїзд, в'їхавши в Берлін, зупиниться аж втретє, і от саме аж тоді ми й мусимо встати, коли воліємо на Фрідріхштрасе…

— Так, ви це правильно собі уявляєте, — трохи дивуючись, відповідає громадянин.

— У такому разі ми вам дуже вдячні. Пробачте, що потурбували. Але ми тепер з певністю можемо вставати на третій зупинці, що й буде саме, з вашої ласкавої інформації, потрібний нам Бангоф Фрідріхштрасе… Ми вам дуже вдячні. Пробачте, що потурбували…

— Дуже прошу, — відповідає громадянин, ще більше дивуючись.

Та наш театральний фахівець так і не відкрив йому свого секрета. Я думаю, що він просто вправлявся в німецькій мові…

З

Бангоф Фрідріхштрасе або Вокзал на вулиці Фрідріха — це й є той вокзал, що з нього ми справді таки виходимо на вулицю Фрідріха і, таким чином, з вагону потрапляємо просто на одну з найцікавіших вулиць Берліну.

Берлінські вулиці!..

Треба сказати: „Ах, берлінські вулиці!..“

Одначе, я утримаюсь від „аху“.

Я скажу це саме „ах“ десь іншим разом, а зараз мене страшенно зацікавили он ті два швайцари в червоних лівреях.

Один із них стоїть у вікні магазина. В одній руці він тримає величезну ручку „Паркер“, якою, мабуть, можна було б написати хоч який роман „чебрець-зілля“, „нудьгу“, „нудоту“ і таке інше, навіть не підливаючи атраменту. Лівою рукою він підіймає свого блискучого циліндра. Разом із тим він кланяється вам, коли ви проходите повз вікно.

Другий швайцар — стоїть на дверях „Танц-кафе“. Монументальна постать, закам'яніла в олімпійській величі, байдужа до всього, що робиться на цьому грішному світі, навіть не далі, як за її власними плечима; ця постать ворушить тільки губами й жувальними м'язами, себто — вона запрошує до кафе, де танцюють „schöne Frauen“, ці, за висловами старої російської літератури, „милые, но безусловно падшие создания“.

Я зупиняюся перед обома швайцарами.

Довго і філософічно я споглядаю обидві постаті і нарешті доходжу несподіваного висновку: одна з них — дерев'яна! Себто вони обидві дерев'яні, але одна — із справжнього дерева, і саме не та, що на дверях кафе, як подумав я спочатку, а та, що з ручкою „Паркер“ у вікні фешенебельного магазина.

Сконстатувавши цю основну ріжницю між двома швайцарами, я озираюся навколо і бачу, що мої товариші десь попливли вже вздовж Фрідріхштрасе у напрямку до Унтер ден Лінден, де в будинкові № 7 міститься радянське повноважне представництво.

Я поспішаю за ними, обминаючи інваліда імперіялістичної війни, що, цілком пристойно вбраний, їде на возикові, якого він рухає сам, власними руками, бо ж йому відірвало на війні тільки ноги…

„Але чудовий возик! — встигаю подумати я. — У нас так не вміють. У нас як інвалід, то його неодмінно й відразу помітиш, бо він ходить або животом, зашитим у шкіру, або коліньми, також зашитими в шкіру. А вже тут — техніка! Чудовий возик… і головне — все пристойне… Европа!“

Тут я помічаю зелений сигнал на розі Фрідріхштрасе та Унтер ден Лінден. Автомобілі, таксі, мотоциклети, велосипеди й двоповерхові омнібуси зашеретували вулицю й зупинилися на півхвилини, щоб дати можливість вулиці Фрідріха перехлюпнути свою хвилю через асфальт Унтер ден Лінден.

Саме з цією хвилею перепливаю і я.

Ми йдемо до радянського представництва. До „Ґаркребо“. До готелю „Schmidts Hotel Berliner Hof“, де з нас правлять великі гроші за маленьку кімнату. Ми не бажаємо платити великі гроші за маленьку кімнату.

Що ж нам робити?

Треба зайти в оцей льокаль пообідати. Так ми й робимо. Ми спускаємося сходами в долину, заходимо в льокаль і кажемо:

— Гер обер! Шпайзекарту[6].

Гер обер, заввишки як дзвіниця, радіотрубним голосом відповідає нам „біте, майне геррен“[7] і подає нам все, що ми бажаємо. Отже за маленькі гроші ми дістаємо велику порцію картоплі і шматок м'яса, а за окремі тридцять пфенігів — кухоль пива. Хліба до обіду не дають. Зате розмову з інтернаціональним спортсменом Вітебської губерні, що об'їхав на мотоциклі цілий світ і зараз уже не має жадної вільної цяточки ні на грудях, ні на животі, ні на спині, щоб причепити ще хоч одну медаль, — розмову з цим знаменитим спортсменом ми маємо цілком дурно.

— Гаспада! — каже знаменитий спортсмен. — Гаспада, я слишу — ви аттуда. Прекрасний рускій народ. Я жіву здєсь рядом в гастініце „Ріга“, двє маркі в дєнь. Но, дєйствітєльно, прекрасний рускій народ. Вот, я напрімєр, аб'єхал двадцать шесть гасударств, нахажуся в двадцать сєдьмом і єду сєйчас в двадцать дєвятоє…

Нам здалась ця постать загадковою. Бо як можна, об'їхавши двадцять сім держав, хоч би й на мотоциклі, хоч би й, нарешті, з медалями та жетонами, їхати відразу в двадцять дев'яту, не відвідавши спочатку двадцять восьмої? Ні, тут щось не так, — рішили ми і вийшли з льокаля.

Вийшли ми знову на вулицю. І що ж нам далі робити? Далі нам варто згадати, що на Ельзасерштрасе 47-48 є пансіон фрау Крайенбрінґ, де зупинялося вже немало славних представників українського мистецтва. Бас Паторжинський, сопрано Сокіл і тенор Середа жили саме в пансіоні фрау Крайенбрінґ. Щож до представників тієї скромної галузі нашої культури, до якої причетний і я, себто — літератури, то Володимир Коряк та Іван Ле живуть у тому пансіоні й зараз.

Отже нам варто тільки про це згадати, сісти в омнібус № 5, купити за двадцять „феників“ квитка і доїхати до рогу Шосештрасе та Ельзасерштрасе.

Ми так і робимо.

За кілька хвилин ми вже сидимо в їдальні-вітальні нашого пансіону і дістаємо першу порцію розмови нашої фрау, женщини поважної віком і м'якої серцем. Вона висловлює своє політичне credo, і ми його весело приймаємо до уваги. Насамперед вона визначає останнього імператора колишньої російської імперії, як шнапсгендляра (Schnapshändler[8]) і нічого не має проти того факту, що зараз у нас радянська влада… Така лояльність до нас дуже нас зворушує, і ми остаточно запитуємо фрау:

— Значиться, шість марок за добу?

— Так, так. Ви будете наче у себе дома. Ніде ви не почуватимете себе спокійніше.

Ми залишаємося. Шість марок за кімнату, сніданок, обід і чай увечері. Ми, звичайно, залишаємось.

Так щасливо кінчився день 5 листопада 1928 року.

Але ні т. Володимира Коряка, ні т. Івана Ле я не побачив тут. Вони виїхали до Бремена та до Дельменгорсту. Мені прикро було про де довідатись, але для читачів журналу „Гарт“ цей їхній від'їзд безперечно на руку, бо Іван Ле саме там писатиме своє оповідання на дельменгорстськім матеріялі, оповідання, що з'явиться безперечно на сторінках журналу „Гарт“[9].

4

Другого дня, 6 листопада, напередодні 7 листопада, я мріяв про ті огні й знамена, що горітимуть завтра на вулицях Харкова, і про ті великі юрби народу, що завтра заливатимуть вулиці радісним — „Слава!“

Я стояв на мості біля вокзалу Фрідріхштрасе, дивився в темну, в'юнку воду Шпрее, над якою тривожно літали чайки. Осінній вітер знущався над моїм тоненьким пальтом. Проте я не помічав його. Чайки кружляли над головами юрби, що завжди стояла тут і кидала у воду шматочки бутербродів. Птахи підхоплювали крихти в повітрі, а сміливіші виривали бутерброди просто з рук.

Було холодно. Пругкий і радісний настрій. Чудно якось: незнайоме місто: щоб найти вулицю, мусиш розгортати плян, коли не хочеш розпитуватись у перехожих, полісменів, кондукторів, газетярів. Місто — велетень і в його мільйонах людей ти, як маленька порошинка, ти невідома постать серед тисячі тисяч невідомих. Вони пливуть повз тебе асфальтованими пішоходами, мчать у моторах, повз тебе і над тобою гримлять вагончики… Ти спускаєшся під землю — і там тисяча тисяч невідомих пролітають в електричних вагонах. Вони з'являються з темного тунеля і зникають у темний тунель… Ти сідаєш із ними і теж виходиш десь за десятки кілометрів. Виходиш десь у північній частині міста і, ніби в казці, зникли перед тобою чарівні реклями на гомінких хвилях електрики. Зникли. Немає. Порожньою вулицею гулко цокають кроки. Ліхтарі на низеньких стовпах, убогі ліхтарі, стережуть супокій глухих кварталів…

Було холодно. Пругкий і радісний настрій. Цілий день такий настрій.

Увечері я ще раз уважно перечитав оголошення в „Роте Фане“. Там стояло:

Вівторок, 6 листопада.

11 округа, Шенеберг — Фріденану. О 20 годині, Липовий парк, Гауптштрасе, 13. Тов. Марта Арендзее, член Райхстагу, говорить про „11 років російської революції — 10 років німецької республіки“. Рецитації, світляні картини. Вхід вільний.

Середа, 7 листопада.

З округа. Веддінг. Великі відкриті збори в Фарусзелен 1, Мюллерштрасе. Початок 19-30. Перед тим демонстрація, збиратися 18-30, Леопольдпляц.

Далі — четверта, дванадцята, сімнадцята, вісімнадцята, двадцята округи… Штегліц, Ліхтенберґ, Вайсензее, Райнікендорф… Скрізь по всіх бецирках — збори, виступи, свята…

Я ще раз уважно перечитав. Потім почав за допомогою „зухера“ шукати на пляні Берліну Гауптштрасе. І знайшов її на IV лінії, під цифрою 28, літера „z“.

5

На воротях — усередині подвір'я — мене зустріли дві жінки. Це були робітниці з якоїсь фабрики. Одна — ще зовсім молоде дівча, а друга — уже виснажена, літня жінка. Вітер розкидав їм поли й волосся на непокритих головах. В одній руці кожна з них тримала жмуток паперів, а другою намагалася як-найзручніше приладнати поли, боронячи їх од вітру. Вони жваво про щось розмовляли, та, як тільки я зовсім наблизився до воріт, вони обидві замовкли.

— Будь ласка, де вхід? — запитав я.

— А вам куди? — спитала жінка. Дівчина ж додала:

— На свято?

— Атож, — відповів я. — Чи не будете ласкаві показати мені, де саме тут будуть збори?

— Просто й ліворуч.

І жінка, показавши рукою на низенький „гартенгауз“, дала мені один папірець із тих, що вона тримала в лівій руці. Я одійшов два кроки і, розгорнувши його на світлі, почав читати:
Іван Микитенко. Голуби мира. Подорож за кордон. №2. 1930.jpg

Робітнице! Хатня господарко! Іди на революційні збори. У вівторок, 6 листопада 28 року о 8-й годині увечері, в липовому парку, Гауптштрасе, 13. Од Рейхстагу тов. Арендзее говорить про 11 років російської революції — 10 років німецької республіки. В дальшій програмі: музика, деклямація, світляні картини. К. П. Н. (комуністична партія Німеччини). Жіночий 11 бецирк. Революційний Союз жінок та дівчат. 11 відділ. Вхід вільний.

Потому я наблизився до низеньких дверей й увійшов у льокаль. Це була низенька, але простора заля. Зараз же біля порогу стояв маленький столик, а біля нього сиділи знов таки робітниці. Вони одбирали гроші в тих, що приходили на збори. На столикові стояла тарілка і в неї кожний клав свій добровільний внесок. Справа у тім, що в німецькій республіці, як я потім довідався, робітникові нігде відсвяткувати 11 років жовтня ба навіть 10 років німецької революції. Отож, коли він неодмінно хоче зійтись із товаришами напередодні свята — послухати доповідь, рецитації, пісні і т. ін.,то хай удасться до ласки господаря пиварні, може той йому найме на вечір свою залю марок за сорок чи за шістдесят. За спокій хай не турбується — його охоронятимуть.

Я цього не знав. Не звернувши уваги на столик біля дверей, я пройшов був десь у куток залі і сів до звичайного пивного столика, біля якого сиділа вже одна середнього віку людина. Крім того, у залі, як і в кожній пиварні, стояло ще багато столиків, за котрими сиділи робітники, жінки, дівчата, старі матері, подекуди навіть діти, а котрі ще залишилися вільними. Я побачив, що народ тимчасом не одмовляється від кухля пива і замовив також і собі. Таким чином, я спокійно став докладніше оглядати залю. Мене відразу дуже вразила подібність тієї залі до нашого сельбудинку, десь у далекому глухому кутку чи навіть до клюбу в маленькому провінціяльному місті. Всю стелю — з кутка в куток — було обвішано червоними паперовими прапорцями на шпагатинках. Точнісінько, як у нас у глухих робітничих клюбах чи в сельбудинкові. Посеред стелі — цвях, а від нього рясними радіюсами у всі кінці — прапорці з червоного паперу. На них осіла курява. Від раптового хряскання дверей прапорці на ниточках ворушаться, шелестять істиха.

В одному кутку — буфет, міцно хазяйновито встаткований. У другому кутку — невеличка естрада з простих дощок, прикрашена кумачем і великою п'ятикутньою зорею з радянським гербом. Зоря — з червоного паперу, напнутого на дерев'яні рями. Всередині горить електрична лямпочка і від неї зоря здається великою розтопленою іскрою, що впала тут зовсім випадково, та так, обпершись одним кінцем об стіну, а двома угрузши в хистку естраду, і стоїть тут, серед потомлених робітників, що збираються сьогодні на свято…

Світла в залі не багато, навіть зовсім мало. Адже це не розкішне „Кафе-танц“. І не так то вже багато заплатять робітники за помешкання, щоб їм робити ще якусь святкову ілюмінацію.

Наш столик стояв біля самої печі, в якій тліло вугілля. Людина, що сиділа навпроти мене, поворушила плечима, поправила на шиї благенький шаршок і ближче прихилилася до печі. Зрозуміло, що мені хотілося заговорити.

— Холоднувато? — спитав я.

— Трохи.

— Ви, мабуть, застудилися?

На ньому був легенький піджачок, витертий на ліктях, засмальцьована сорочка без ковнірця й краватки і шарф на шиї. На виснаженому, блідому обличчі проступала рідка щотина. Щоки і лоб, як пожмаканий папір, западали зморшками. Очевидно, він зовсім не мав пальта, бо тут ніхто не роздягався, а він сидів у самому піджачкові з піднятим ковніром.

— Трохи трусить, але я не боюся холоду, — відповів він дуже серйозно.

Я подумав півхвилини і запропонував:

— Може вип'ємо разом по кухлю пива? Здається, мітинг почнеться не зразу.

Він не відмовлявся, присунувся ближче до столу і назвав своє прізвище. Ми познайомились. Чужинця він пізнав у мені, звичайно, з першого слова, дякуючи моїй поганій німецькій мові. Тепер він запитав:

— Може звідти? З Росії?

Я сказав, що він угадав: я „звідти“, тільки з України, а не з Росії. І коротенько розповів йому про свою країну. Та він уже дещо про неї знав, бо підчас імперіялістичної війни був у полоні. Дивно, з ким не заговориш про наші краї, кожний: „а, знаю… був у полоні“.

А тимчасом німецька армія, як нам добре відомо, воювала скажено вперто.

Мій новий знайомий не ховався. Він одразу сказав, що безробітний, що в нього є дружина й діти — разом усієї родини дев'ять чоловіка — і одержує він на місяць двадцять чотири марки державної допомоги, цебто — на наші гроші — дванадцять карбованців. Далі він сказав мені, що завтра буде великий комуністичний мітинг на Мюллерштрасе, в районі Веддінгу, і що він там неодмінно буде, можна навіть піти разом, коли я маю охоту. Я вийняв „Роте Фане“ і показав об'яву, яку я обвів з усіх боків хемічним олівцем.

— Ви говорите про цей мітинг?

— Натюрліх! Ви вже знаєте? Тим краще. Хочете, пересядьмо он до того столика. Там прийшли мої товариші. Сьогодні тут буде повно народу. Подивіться, які з них франти. Еге? Ота стара жінка, бачите, сива? То мати оцього мого приятеля. А то он далі, то його дружина. Я теж прийшов з дочкою. Вона вже працювала на фабриці, але зараз також безробітна. Між іншим, ви клали на тарілку? За помешкання. Не знали? Можна покласти.

Я підійшов і поклав…

Ми пересіли до компанії, що про неї розповідав Макс (так називали його приятелі), і всі перезнайомилися. Народу справді набилося повно, і за кілька хвилин у залі пролунав голос робітниці, що вийшла на естраду і оголосила відкриття мітингу.

В цю мить забреніла оркестра… Кілька мандолін і гитара… Вони заграли (так, я не помилився!): „Смело, товарищи, в ногу“. Першої пісні вони заграли саме „Смело, товарищи, в ногу“. Власне, на цей голос. І з першими ж згуками цієї пісні вся заля встала. Всі заспівали струнко і голосно:

Brüder, zur Sonne, zur Freiheit,
Brüder zum Lichte empor.
Hell aus dem dunklen Vergangenen
Leuchtet die Zukunft hervor[10].

Співали як гімн. Низенька заля немов розсунула свої стіни. На стелі підіймалися прапорці. За дужими голосами не чутно „оркестри“ Вона тільки в павзах бренить зворушливо своїми тоненькими струнами.

Seht, wie der Zug von Millionen
endlos aus Nächtigem quillt,
bis eurer Sehnsucht Verlangen
Himmel und Nacht überschwillt[11].

Мій приятель намагається вимовляти слова якнайчіткіш. Але я можу підтримувати тільки другу половину куплета, коли її повторюють. Та й то — замість незнайомих слів мені хочеться проспівати:

…сами набьем мы патроны,
к ружьям привинтим штики…

Але вони співають інакше. У них інші слова на цей голос. Міцніють, ширяться, летять крізь вікна останні рядки:

Brüder, in eins nun die Hände,
Brüder, das Sterben verlacht:
Ewig der Sklaverei Ende,
heilig die letzte Schlacht![12]

І, як тільки скінчили й посіли свої місця, оркестра журно заграла „Варшавянку“. Всі прослухали мовчки. Потому робітниця, що на естраді, оголосила порядок денний, а слідком за нею вийшла на естраду дівчина, що їй першій дано слово, і почала читати революційні поезії Иоганнеса Р. Бехера. Вона читала поезії, скеровані проти війни, і заля винагороджувала її громовими оплесками.

І ще програли якоїсь пісні мандоліни.

Потому світло в залі погасло.

Робітниця, що керувала зборами, підійшла до чарівного ліхтаря і стала розповідати про долю німецької жінки-робітниці, про долю матері й дитини. Слухачі підтримували її досить категоричними репліками на адресу своєї буржуазії і соціял-демократів. На кожний світляний малюнок, що з'являвся на стіні, ілюструючи слово доповідачки, вони реагували щиро й недвозначно. Особливо зашуміла заля, коли, після голодних, виснажених дітей, на стіні з'явилася бездоганна, викохана постать прем'єра Мюллера з великим панцерником на руках. Він притискував його до грудей, наче милу дитину або голубку мира, яку він готовий щохвилини спустити з рук, а заля гукнула з усіх кутків:

— Пане міністре, натисни, може з нього потече молоко для наших дітей… — За цим розлігся гучний і злісний регіт.

Але потому доповідачка вставила новий діяпозитив, і на стіні засміялися наші радянські карапузи, вихованці діточих ясел. Вони були такі веселі й товсті, що заля, мов вихором підхоплена, залила їх оплесками й жартами. Мій приятель кричав мені щось над самим вухом, а його товариші гукали йому:

— Максе, еге чиста робота? Більшовицька робота…

— Доннерветтер!

— Ґеноссін, куди виймаєш? Дай назад карапузів!

Нарешті блиснув останній малюнок. Це був великий, на цілу стіну, пфеніг, перекреслений двома грубими чорними лініями. Під ним такими ж монументальними літерами стояло:

ЖАДНА ЛЮДИНА ЖАДНОГО ПФЕНІГА НА ВІЙНУ!!!

Блиснуло світло.

Мандоліни заграли „Дубінушку“. Товариш Макс поправив шарф і спробував підхопити другу половину куплета:

Wenn auch viel ich vergass
 Immer bleibt doch die Weis
Von der Arbeit mir treu in dem Herzen.[13]

Але, крім настрою, ще треба й голосу, а на нього товариш Макс не був дуже багатий. Отже він махнув рукою, а потім ще й додав до цього й так зрозумілого жесту:

— Люблю „Дубінушку“! Страшенно люблю. Hey, du Knüppelchen, du grünes, he, und willt nicht von selber gehn, wir helfen, wir helfen, so gib ihm![14] — проказав він словами. — Знаменита пісня! Але стрівайте, зараз наші фрауен заспівають щось хором. Це, розумієте, „Союз пролетарських жінок і дівчат“. Бойова організація. Скажете ні? Це ж вони сьогодні організовують. Ото їхня головна призводителька, що показувала картинки. Славна жінка. Ні? Вона також займається спортом. А що, скажете ні? Моя дочка також добре тямить на співах. Зараз вона увійде…

Я не встиг нічого відповісти товаришеві Максу, бо з гурту і справді вийшло десять робітниць і, трохи соромлячись, посміхаючись і знижуючи очі, як зовсім незвиклі до такої великої загальної уваги дебютантки, стали біля стіни, що коло естради. Це були вже літні робітниці, жінки робітників, що сиділи в цій самій залі, а часом — їхні молоді дочки. Вони були повбирані в простенькі білі блюзочки, а на грудях у кожної цвіла червона бинда.

Вони заспівали кількох пісень із збірничка „Лідербух“, друкованого на машинці. Товариш Макс дістав мені цей збірничок, і я зберіг його на довгу, на постійну згадку про той незабутній вечір…

А де ж тая дівчина, що стояла на воротях і спитала мене: „На свято?“ Мені б дуже хотілося її побачити. Чого у неї такі тихі, такі печальні очі?

В цю мить головна „призводителька“ знову з'явилася на естраді.

— Товариші й товаришки, — сказала вона, — товаришка Марта Арендзее, що мала зробити на сьогоднішніх зборах доповідь про „11 років російської революції — 10 років німецької республіки“, захворіла і не може через це виступити. Доповідь зробить інша товаришка.

Вона назвала прізвище.

Доповідачка підійшла до столу і почала говорити. Вільно і просто. Їй років з тридцять два.

І з неї прекрасний мітинговий промовець. Вона робила такі сміливі порівняння становища робітників у Німеччині і в Радянському Союзі, так яскраво й незаперечливо викривала політику соціял-демократії, наводила такі головокружні контрасти з соціяльної дійсности своєї батьківщини і голос їй згучав так упевнено й щиро, що заля двинулась до неї очима, слухом, серцями, наче притягувана магнетом.

— Геть руки від Радянського Союзу! Пролетаріят тих країн пролляв багато крови за свої права, за свою владу! — вигукнула вона останні слова, покриті дружними оплесками і криками „гох!“

Всі підвелися зі своїх місць.

Перші слова „Інтернаціоналу“ розкотились по залі, заливаючи своїми хвилями згуки мандолін, цих наївних, убогих мандолін, на яких грали юнаки…

Інтернаціонал…

Völker, hört die Signale!
Шановний читачу! Ви розумієте мої почуття без слів? Прекрасно. Значить, я можу просто сказати:

— І на тому „призводителька“ закрила збори…

Так, але я побачив нарешті ту дівчину, пам'ятаєте — з такими тихими, з такими печальними очима? — дівчину, що стояла на воротях і що не йшла мені ні з пам'яті, ні з серця…

Вона стояла аж ген у тому кінці залі і дивилася… в наш бік. Дивилася в наш бік, ніяких сумнівів. Навіть шукала когось очима. Чи треба ж говорити, що я…

— Альо! — взяв мене за руку товариш Макс. — Он стоїть моя дочка, Елі. Ми підемо додому разом, неправда? Елі, зачекай хвилину. Ходім. — І він повів мене через залю до тієї дівчини…

— Елі, це товариш із радянського краю. З України.

Ми потиснули одне одному руки. Вона посміхнулася мені як знайомому і запитала:

— Як же вам сподобалося? Звичайно, у вас краще уміють робити…

— Ні, що ви! У нас багато гірше, — сказав я зовсім щиро. — У нас, поперше, нудніше. Насамперед заморять довгими доповідями, а потім, годині о дванадцятій чи навіть о першій, почнуть довжелезний концерт. І співають там оперові актриси про те, як

…дрожит сирень
в пылающей руке…

Вона засміялася. Але я бачив, що вона не повірила мені. Вона так і подумала, що я жартую…

Ми йшли вечірніми вулицями. Берлін приховує тоді свою важку, казенну виправку. На його могутніх колінах танцюють і сміються рожеві балерини й жовті кокотки. І золотий коньяк падає електричними краплями у велетенський кришталевий бокал реклями — десь аж під дахом п'ятиповерхового будинку. Полісмени вилискують лякованими касками та блискучими нарукавниками. Хочеться зайти в великі блискучі двері і замовити чогось смачного на вечерю… Тимчасом ми проходимо повз Липовий парк. Ще трохи і вже недалеко до Масенштрасе, де живуть мої добрі знайомі.

Елі одмовляється йти з нами вечеряти. Вона запевняє мене, що їй трохи болить голова. Товариш Макс злегенька пробує щось наспівувати, але в нього нічого не виходить. Тепер я бачу, що йому таки холодно в піджачкові. Я тисну руку милій дівчині Елі — ми прийшли до воріт і вона зі мною прощається.

— А ви довго тут будете?

— Зовсім недовго.

Так ми розсталися.

— Альо! — сказав тепер я до товариша Макса. — Де тут є недалеко пристойний ресторан, де б ми з вами могли як слід повечеряти?

Товариш Макс не одмовлявся. Він поправив шарф, вище підняв ковнір свого піджачка, і ми пішли до найближчого ресторану.

Там, у затишку, в димному теплі, гіркому від тютюну і випарів густого пива, під сміх підпилих шоферів і їхніх веселих „дам“, під згуки джаз-банду й мідяний спів музикантів, безробітний робітник Макс розповідав мені сумну історію свого безробіття і скаржився, що незабаром йому профспілка зменшить допомогу, бо вже минає положений термін…

Він фахівець робити печі. Але його приятель — металіст. Він (приятель Максів) навіть був членом делегації до Радянського Союзу. Так ось його теж викинули. Тепер він теж безробітний. Одначе Німеччина така країна, що, мовляв, не дасть загинути з голоду. Ото нічого боятися…

З товариша Макса був справжній оптиміст.

Коли нарешті офіціянт подав йому німецький біфштекс, він іззів його швидко й без хліба. А запивши вечерю пивом, товариш Макс навіть почав досить весело насвистувати… І, коли я почав розраховуватися з офіціянтом, він шепнув мені:

— Я так думаю, що йому треба дати крім того якихся двадцять пфенігів. Неправда? Тут усі дають…

Ми вийшли на вулицю і скоро попрощалися. Убога Максова постать впірнула в юрбу і зникла. Тільки мелькнув крес поганенького капелюха та край шарфа з-під закоченого коміра.

— Чудний ви, товаришу Максе…

І я пішов бродити нічним Берліном. Вражіння хвилювалися в мені, як море. Нічим його не заглушиш, — ні гуком, ні дзеньком, що лине з дверей кафе, ні краплями золотого коньяку, що падають у кришталевий бокал реклями…

Нічим його не заглушиш.

Коли я зовім пізно повернувся додому і подзвонив, мені відчинила Маріхен, дівчина, що служить у нашої фрау.

— Пане докторе, ви десь дуже пізно гуляєте, — сказала вона й подивилася на мене лукавими, хитренькими очицями.

— Еге, ви вгадали, фрайлен, — відповів я тим самим тоном, радий, що це дитя таке далеке від істини…

Я увійшов до своєї кімнати як мога тихше, щоб не збудить товариша, одкрив чемойдан, дістав щоденника і сів до столу.

На балконі протилежного будинку ще й досі кричали корпоранти…

7 листопада

„Корпоранти — це, зрозуміло, студенти — члени тієї чи тієї корпорації.

Одного з них я зустрів сьогодні коло Бранденбурґзьких Воріт. Він ішов з роздертою щокою, на якій ще не засохла кров. Він так гордо ніс її, свою незав'язану щоку з свіжою шкрябиною на ній, що здогадатися було дуже легко: шкрябину заподіяно меткою шпадою супротивника на студентському двобою. Так, німецькі молоді студенти, члени монархічних, спортивних, „хліборобських“ та безлічі різних інших корпорацій, земляцтв і товариств ще й досі б'ються на дуелях не гірше від середньовічних лицарів… їх легко пізнати, цих корпорантів: вони носять широкі стрічки через груди. Особливо „гордо“ виглядають ці різнокольорові, смугасті стрічки на грудях у студентів перших курсів, тих студентів, що, крім обов'язків корпоративних, виконують одночасно ще й обов'язки „фуксів“ перед студентами старшими. Отже, то вони вчора співали на балконі протилежного будинку монархічних пісень, добре таки випивши (мабуть, з нагоди десятих роковин Німецької республіки)… Сьогодні на їхньому балконі висять прапори такого самого змісту, як і їхні пісні… Але про корпорантів — потім. Зараз пів на дванадцяту, і ми йдемо на Бернбургерштрасе 20/22 — в помешкання Філярмонії — на урочисті збори членів радянської колонії в Берліні. Десь тільки немає тов. Озерського — йому багато клопоту: сьогодні увечері, о 8-й годині, великий равт у повноважного представника СРСР тов. Н. Н. Крестінського, на якому йому треба бути. Значить, пішов десь у кравецьких справах — добувати фрак etc, бо ж, звісно, свого не захопив із Харкова. Такий клопіт! На равті буде „увесь Берлін“. Найзнаменитіші представники Німеччини і їхні вельмишановні жінки. Такий клопіт — не захопити з дому свого фрака! Ото ще… Та ми не можемо чекати. Залишається 15 хвилин, щоб доїхати. Отже відкладаю щоденника…“

11

Заля Філярмонії на Бернбургерштрасе що й казати — заля на ять. Фойє, ресторани, буфети… Публіка безнастанними допливами заливає залю, а потім і їх. І в гомоні, святочно піднесеному гомоні, зливаються руська й німецька мови. Ба навіть українська, бо нею розмовляємо не тільки ми з тов. Шевченком, а й група он тих товаришів (робітники? учителі? еміґранти з Західньої України?), один із них ласкаво проводить нас до залі, а в одного веселого піонера, що аґітує цілу групу червоних галстуків на вечір у трудовій радянській школі і весело підморгує мені, я дістаю програму. Це великий аркуш паперу, на якому настукано чітким „Ундервудом“:

Поточного року
Святкування 11-х роковин
Жовтневої революції

провадиться за такою програмою.
7 Листопада
(Середа)
О 12 годині вдень
у помешканні Філярмонії, Бернбургерштрасе 20/22,
Урочисті збори членів радянської колонії в Берліні.

I
Промова тов. Н. Н. Крестінського.
Промова члена германського райхстагу

(10-хвилинна перерва)
II
Концерт за участю: Барановської (деклямація), Ельзи Юліх (співи), О. Френкель (скрипка), Баерле (нім. деклямація) та оркестри під кер. М. Таубе.
Вхід за спеціяльними квитками, що їх роздано співробітникам.
О 8½ год. увечері
В клюбі „Червона Зор
я“, Десауер-
штрасе, 2,
Вечір клюбної самодіяльности,
Присвячений Жовтневим роковинам
1. Виступи:
 Драмсекції,
 Спортсекції,
 „Синьої блюзи“
 Поширеного складу
оркестри балалаєчників.
2. Кінофільм
Октябрь“ — Ейзенштайна.
8 Листопада
(Четвер)
В клюбі „Червона Зоря“, Десауер-
штрас
е, 2,

О 4-й год. вдень
Дитяче свято,
Самодіяльні дитячі постави, виступи, гри й т. ін.
Запрошується всіх дітей членів
Радянської колонії та батьків
О 9-год. увечері
1. Виступи: Геронімус
(малолітній піяніст), Ліпіної (співи) та відомої письменниці й поетеси
Вєри Інбер
,
що читатиме свої твори.
2. Кінофільм „Красін“ (з можливою заміною його іншим кінофільмом, якщо анонсований не буде готовий до перегляду)“.

●●●●

Так. Можна сказати, прекрасно.

Публіка ж яка чиста! Еге, ці співробітники торгпредства та повпредства, видно, давненько таки живуть серед чистої німецької публіки. Увічливість, европейськість. Не можна сказати, щоб вони не здогадувалися, що ми оце кілька днів, як прибули з нашої соціялістичної батьківщини. Але це ж нічого не значить. Не можна ж і справді вимагати від людей, щоб вони неодмінно раділи з цього приводу. Мало нас тут вештається по закордонах? І чого, спитати. Наче й без нас не обійшлося б. Та, певне, ми й німецької мови гаразд не вміємо… Ну, звичайно. Хм! Дивно все таки … Es tut mir leid… Ho… Простіте, ето наші мєста, нельзя лі нє занімать чужіх мєст?

Так. Звичайно, можна!

Он тов. Шевченко сидить уже десь на найзручнішому місці. І я теж. Бо нам, безперечно, цікаво вислухати промову нашого повноважного представника в Берліні тов. Крестінського. Ото ж, будь ласка, хай за нас не турбуються. Нам дуже зручно.

— Удівітєльно.

— Еге.

— Варвара Ніколаєвна, смотрітє, смотрітє, товаріщ Крестінский уже прієхал. Вон, вон!…

— Да что ви, Ніколай Міхайловіч. Ich sehe nicht[15]. Ах, да, да.

— Но какоє у вас платьє!

— А что? Не нравітся? Allen kann mant nicht recht machen[16].

— Ну, что ви! Наоборот, я хочу сказать, что оно очароватєльно і удівітєльно хорошо к вам ідьот!

Одначе, голова зборів з'являється на естраді, виголошує коротке слово, залю сколихують звуки „Інтернаціоналу“, і ми бачимо на трибуні тов. Крестінського. Він спокійно починає свою промову, присвячену 11-й річниці пролетарської революції. І коли всім запалали очі, коли зірвалася нарешті блискавична, нестримна, буряна злива оплесків, тоді я відчув таки, що це радянська колонія.

Саме цієї хвилини з привітанням виступив один товариш, член Центрального Комітету Комуністичної Партії Німеччини. І говорив він …

— Да, вотєто рєч, — сказав мені потім наш театральний професор, з яким я негайно погодився.

Але не забувайте, що веселий піонер з червоним галстуком таки підійшов до мене знову.

— Сєйчас начньотся концерт, — сказав він. — Бузовий, я вам скажу. Завтра, єслі хотітє действітєльно послушать „etwas“, пріезжайтє к нам в „Красную Звєзду“, будєт дєтская самодєятельность. Вот там інтересно, дєйствітєльно… Хотітє пріглашеніє…

Звичайно. Він ще питає?! Але, як же я…

— Всегда готов! Прідьотє, спросітє піонера Васю. — І я дістав запрошення разом з програмою вечора, що відбудеться завтра, певне, за участю мого нового знайомого, веселого піонера.

Тут почався концерт, і нічого в ньому „бузового“ я, на жаль, не почув і не побачив. Навпаки — він був цілком пристойний. Так що після нього ми й поїхали обідати.

… Саксонська дівчина Маріхен, з хитренькими лукавими очицями, типова селянська дівчина, експлуатована добросердною фрау, на яку вона, бувши на правах „майже“ члена сім'ї, не могла сердитись, зустріла нас категоричним запрошенням до столу:

— Mittag essen![17]

— Не заперечуємо. Але де пан професор?[18]

— Пан професор приміряє фрак, — сказала сама фрау, і голос, і очі, і могилки по обидві сторони м'якого носа засвітилися їй пошаною та доброю, доброзичливою, прихильною ласкою до пана професора і до нас обох.

— Боже мій! Якби ви знали, як бездоганно сидить фрак на панові професорові! У нього така чудова постать! Він не худий, але він і не такий уже, щоб дуже повний. Ні, він якраз у міру, і тому фрак так бездоганно сидить. Ви посміхаєтесь? Але я знаю, що говорю. У мене є смак. Я вам кажу, що це правда. Пан професор — як намальований.

У цю мить у кімнаті тов. Озерського задрижали стіни, затанцювали меблі і відхилились навстіж двері.

— Що таке?

— Пан професор сміється. Він дуже мила людина, я вас запевняю. Я не перший день держу цей пансіон.

Ми кинулися в кімнату до тов. Озерського. Фрау не помилилася.

Наш товариш стояв перед люстром, що було у дверцях шахви, обсмикував на собі фрак і розривався од вибухів „здорового“ сміху.

— Фррра… — проривалося йому крізь регіт — Фрррра…

— Що, пане професоре? Я до ваших послуг…

— Ні, ні, я кажу — фрр-а-к. фрак…

— А, фрак, — і наша фрау солодкомовно пролепетала:

— Пишно, розкішно! Я всім кажу — ви розкішний у ньому, Herr Geheimrat![19]

Ми всі мусили були погодитись на тому: фрау мала цілковиту рацію.

Ця чортова одежа, яких тільки див не робить вона з людиною! Боже мій! Представник нашої Укрголовнауки може сміливо тепер дати скільки завгодно очків уперед будь якому буржуазному професорові.

12

Вечір.

Розгортаємо плян Берліну і знаходимо Мюлерштрасе.

Але що воно за штука Vharussālen?

— Фарусзелен? Ідіть просто цією вулицею, вона дуже довга. Там запитаєте, і вам кожне покаже. Ідіть цією вулицею.

— Гаразд.

І я зупинився аж на воротях, цебто я легко його знайшов, розсудливо зупиняючи цілу дорогу громадян, що йшли мені назустріч і всі охоче стверджували:

— Vharussālen? Fünf minuten zu laufen[20].

— П'ять хвилин бігти? Пустяк діло.

Такимпобитом „побігавши“ ті „п'ять хвилин“, я хвилин за сорок стояв уже на воротях і думав: „Кого б же тут запитати? Це, мабуть, знову „ґартенгауз“,може, навіть отой великий сірий будинок, що в глибу подвір'я?“

Тут підходить Гарі Кайнс.

— Дозвольте припалити, — питає цей молодий і симпатичний хлопець.

— А ви не знаєте, де саме збори? — питаю я між іншим, поки він припалює від моєї цигарети — фірми „Salem Gold“.

— Ще б пак не знати, коли я туди йду. Мене звуть Гарі Кайнс, я працюю на Фенштрасе за підмайстра у кравця. А ти?

— Я не знаю, де вхід.

— Ідемо.

Мені стало так тепло й приємно, ніби я зустрів свого старого приятеля, якого знаю дуже давно і дуже добре.

Гарі Кайнс був зовсім молодий хлопчина з тонкими й нервовими рисами обличчя, худенький і блідий. Його вузькі, загострені плечі ніби підскакували йому за кожним кроком. Руки він тримав у кишенях, голову, що була під зеленкуватим кепом, ніс він просто перед собою, випнувши її вперед на довгій, тонкій шиї.

— Звідки? — запитав він мене.

Я сказав.

І чомусь відразу спитав його:

— Скільки ти заробляєш?

— Тридцять марок на місяць.

Я не повірив.

— Може, на тиждень?

— Ого. Ти дуже щедрий, я бачу. Та, на жаль, я працюю не в тебе, а в мого хазяїна, що платить мені тридцять марок на місяць, спасибі йому[21]. Якщо ти маєш замовляти собі костюм, то приходь на Фенштрасе, 65.

Він нервово засміявся, ніби викотив із горла кілька гарячих шкляних кульок, що впали на брук і розбилися.

— Це вхід. На другий поверх.

У залі тимчасом було зовсім небагато народу, але Гарі заспокоїв мене.

— Ще рано. Вони підійдуть з демонстрації.

Я став оглядати помешкання.

Це було велике й розкішне, коли рівняти до вчорашнього льокаля, помешкання. Висока, простора, прибрана гаслами, червоними тканинами й портретами заля. Над входом — балкон для оркестри. Залю рясно заставлено рядами стільців, між ними симетрично стоять столики.

Стіни вкрито гаслами на великих червоних полотнищах.

Die Befreiung der Arbeiterklasse muss das Werk der Arbeiter selbst sein![22]


Die Jugend ist die hellste und reinste Flamme der Revolution![23]


Unsterbliche Opfer, Ihr sanket dahin[24]

Це рядок із жалібного маршу. Але тут, після цих слів, замість того, що співають у пісні:

…wir stehen und weinen-voll schmerz…

поставлено інші слова: — Es lebe die Revolution![25]

Хай живе революція! — гукають і інші гасла. І якоюсь несправжньою здається висока стеля з символічними, тяжкуватими на фарби малюнками, вкритими порохом інших думок, інших почуттів.

Все ясно.

Велика сцена темніє густим червоним полум'ям. На першому пляні стоїть темнобронзове погруддя Леніна. В глибу сцени — стіл, накритий червоною тканиною.

Так, як у нас.

І от нарешті в подвір'ї загриміли маршові кроки, залунали труби і вдарили барабани.

Мені стало холодно.

Їх стільки йшло!

Напівтемне подвір'я заблищало різким промінням кишенькових ліхтариків, міддю і нікелем, золотими літерами на прапорах і гострими кінцями держалн. Широкі й стрункі ряди увіходили в ворота. Голосна команда зривалася на вітрі, а потім загули під ногами камінні сходи, і тисяча людей вальнула до залі.

Оркестра червоних фронтовиків увійшла в натовпі і затопила залю до неможливого високими й різкими звуками.

— Марш прапорів!

За оркестрою робітники несуть один за одним густою, широкою хвилею — двадцять п'ять прапорів. Вони хвилюються, мов язики радісного полум'я. Двадцять п'ять хорунжих виходять на сцену, стають перед рампою, утворюючи майже фантастичне видовище. Перед ними горить мідь і нікель і кликоче радісне море звуків. Але це зовсім реально.

Мені стає холодно і ніби не вистачає повітря.

Це зовсім реально.

Хорунжих проводжає друга оркестра. Вона грає „Варшав'янку“. Обидві оркестри зливаються в одну стихію, в один велетенський поклик.

І нараз — тихо.

Десь із моря прапорів — голос. Він одкриває мітинг. Може, зараз буде доповідь? Так, зараз під це нестримне биття серць, під цей одностайний подих колективу блюз і піджаків — треба виголосити запальну доповідь.

Але — слово коротеньке.

А слідом за ним — виступає пролетарський поет, він читає революційні поезії, і здається, що читає не він сам, а вся заля, всі дві чи три тисячі чоловіка, що тут їх набилося, здається, що всі вони вимахують руками і стискують кулаки, з таким полум'ям і з таким незвичайним піднесенням читає поет.

Та ось уже гримить третя оркестра — з нею прийшли іще нові лави робітників. Вони вже не вміщаються в залі — вони заливають горішній балкон, підвіконня, столи, що між стільцями…

Пісня! „Смело товарищи“. Вся маса щільно набитих людей підіймається й співає, звичайно, стоячи. Ця пісня — ґімн.

Brüder, zur Sonne, zur Freiheit,
Brüder zum Licht empor!..[26]

Я не чув іще такого могутнього, співу. Після другого куплету оркестри беруть двома тонами вище.

І вся заля взяла двома тонами вище. Вся заля злилася з оркестрами —

… heilig die letzte Schlacht![27]

вихоплюються з тисячі грудей і линуть, як подув вітру, останні, тривожні, урочисті й радісні слова цієї бойової і такої популярної в робітничих масах пісні.

Я глянув на Гарі Кайнса. Його бліде, нервове обличчя ніби ще більше побіліло. Він співав, дивлючись кудись перед собою майже невидющим поглядом. Ніздрі йому здригувалися, руками він уперся в стіл, пальці йому раптом хруснули.

— Ти дуже нервовий, Гарі,— сказав я, коли пісня затихла і на сцені з'явився доповідач.

— Давай краще слухати, що він скаже, — кинув Гарі. — Коли я не помиляюся, то цей товариш — член Центрального Комітету Комуністичної партії. Він мусить говорити цікаві речі.

І от передо мною пропливає моя далека батьківщина, Радянський Союз, Харків, Москва, Ленінград і тисячні юрби на вулицях, перед балконом ВУЦВИК'а на асфальтованім майдані — „Бродвей чи Довнінґ-стріт“ — як сказав поет, де за його ж словами —

Січе моторів гуд, аеровітер…

І в нашорошену юрбу падають слова вождів, як зерно на буйний ґрунт.

— Індустріялізація країни…

 — Раціоналізація господарства…

 — Машинізація села…

Так реально, так виразно підіймається перед очима Палац Індустрії, випливає з степового безмежжя моя далека батьківщина, радянський край.

— Вони провадять брудні кампанії проти Радянського Союзу, їхні газети цькують більшовиків. Ці помічники великої буржуазії, аґенти імперіялістичних воєн, дурисвіти й шахраї од революції раді б задушити пазурами капіталізму Союз Радянських Соціялістичних республік…

— Що це?

Так, так. Це говорить доповідач на багатолюдних робітничих зборах в північній частині великого Берліну на Мюлерштрасе. Це говорить член Центрального Комітету Комуністичної партії Німеччини — говорить про соціял-демократів.

— Живе й буде жити Радянський Союз! Живе ленінізм і нікому не вдасться задушити його. І, як би не намагалася соціял-демократія разом з буржуазією, разом з імперіялістами наклепати на Радянський Союз — він росте, він індустріялізується, він міцніє, іде вперед, він кличе за собою пролетаріят Німеччини й інших країн!

Так говорить доповідач під грім оплесків і вигуків. Так говорить…

— Хай живе соціялістична батьківщина робітників цілого світу І Хай живе штаб світової пролетарської революції — Комуністичний Інтернаціонал!

— Хай живе Радянський Союз!

— Хай живе пролетаріят Німеччини і його найактивніша частина — Німецька комуністична партія!!!

А заля:

— Hoch!!!
— Hoch!!!
— Hoch!!!

і за кожним разом — дужий помах двох тисяч міцних робітничих рук.

Угору!

 — Hoch!
 — Hoch!
 — Hoch!!![28]

Чому це знову вся заля на ногах? І знову од звуків наче падають стіни…

А, це просто овація!

Це просто піднесення! Це просто обурення проти зрадників, шахраїв і одвертих клясових ворогів! Це — демонстрація готовости до захисту СРСР!

А тепер — знову пісня.

Пісня про червону повітряну фльоту…

Wir sind geboren, Taten zu vollbringen,
zu überwinden Raum und Weltenall
auf Adlerflügeln uns empor zu schwingen,
beim Herzschlag sausender Motorenschall.
 Drum höher und höher und höher
 wir steigen trotz Hass und Hohn.
 Ein jeder Propeller singt surrend:
 Wir schützen die Sowjet-Union![29]

МОДР продає дуже цікаві листівки, — підштовхує мене Гарі. — Може, ти купиш? Коштує марку, цікава робота.

І його знайома дівчина, що продає ці листівки, уже кладе кілька штук передо мною. Гарі запевняє її, що я, безперечно, візьму.

Гарі просто розумний хлопець, то чи ж помилявся б він у таких дрібницях?

— Слухайте ще одну промову, — кидає він, коли справу з листівками МОДР скінчено.

Виголошує цю другу промову людина з червоною пов'язкою на руці. Не виголошує, а горить, рве, кидає динамітом. І між кожною новою думкою:

— Ленін.

 — Ленін.

 — Ленін.

Промовець не довго затримує увагу слухачів.

— Хай живе 7 листопада в Німеччині! — Ось його найголовніший заклик, до якого приєднуються збори.

Ще резолюція, привітальні телеграми в Москву, ЦК ВКП, Комінтерну, пролетаріятові СРСР, що їх приймається одноголосно-буряно.

Інтернаціонал.

і

кінець.

— Ну, що ви скажете? — раптом почув я знайомий голос. — Де ви бачили такі оркестри? Це тільки у нас! О, знаєте у нас!.. Може, ні? А як добре співають. У них сильні голоси. Я сам співав сьогодні дуже голосно.

Це говорив товариш Макс… Але він так закашлявся, що далі говорити вже не міг. Ми почекали, поки він трохи заспокоївся, і тоді разом вийшли на вулицю.

Елі з товаришем Максом не було.

— Чого не прийшла Елі?

— Вона захворіла. Але це не біда. Вона, безперечно, видужає, — сказав товариш Макс.

Ви ж знаєте, який з нього великий був оптиміст…

13

Ранком другого дня „три мушкетьори“ сиділи за мирною кавою і ділилися бойовими вражіннями, що їх дало за ці короткі дні життя в столиці Німецької Республіки.

Ми всі були в доброму гуморі, бо тільки но повернулися перед тим з поліції, де двоє громадян у поліційних мундирах проробили були спокійно й акуратно встановлену законом операцію з нашими паспортами і приписали нас до тих чотирьох мільйонів двадцяти чотирьох тисяч сто шестидесяти п'яти чоловіка берлінських мешканців, що жили тут, безперечно, щасливо й весело ще до нашого приїзду. Нам дуже сподобалось у поліції. Згадані вже громадяни у згаданих мундирах були справді дуже ввічливі громадяни і дуже цікаві бесідники. Навіть поза громадськими темами вони мали з нами багато дечого до розмови і, покінчивши, наприклад, з питанням про те, що таке USSR, з'ясувавши докладно, що це зовсім не цілий Радянський Союз („Уніон-Сов'єт“), а тільки окрема республіка УСРР, що входить до цього Союзу, вони перейшли на теми родинні тощо. Так наш театральний фахівець мусив був відповідати їм про те, як було ім'я та по батькові його покійної бабусі і звідки вона була родом, на що він, можна сказати, і не міг відповісти, підірвавши таким чином авторитет ученого театрознавця, що не пам'ятає імени власної бабусі. На цьому ж ґрунті, мабуть, у названих громадян був добродушний намір скомпромітувати і мене. Та вони вибрали не вигідний для себе пункт: вони запитали мене про мого діда! Я блискуче довів їм не тільки те, що з боку матері у мене був дід Денис Коробка, а з боку батька — дід під тим прізвищем, яке я вславив оце розмовою з такими поважними громадянами німецької республіки, як вони два; я довів їм ще й те, що мої діди так Коробка, як і той, що його ім'я я вславив, ходили колись у Крим по сіль та в знам'янські ліси по дерево на ярма та на розвори до своїх чумацьких возів, чого вже вони, мої високоповажані бесідники, при всьому своєму розумі не могли, звичайно, доскочити… Таким чином я витримав іспит громадської зрілости на „вельми задовольняюче“ і після цього т. Озерському залишилося відповісти лише на такі, зовсім легкі, запитання, як запитання про ім'я, день, місяць і рік народження його маленької дівчинки.

Запитання, можна сказати, „пустячне“, і за хвилину після того ми вже були вільні.

Отже ми повернулися в доброму гуморі і тепер за мирною кавою ділилися бойовими вражіннями вчорашнього вечора.

Насамперед товариш Шевченко розповів нам про виставу „Romeo und Julia“ в театрі Райнгардта, виставу, безперечно, цікаву, хоч, на мою думку, найцікавішим моментом вечора було все ж таки те, як наш теафахівець застосовував радянських засобів добувати дороге місце за дешеві гроші… Дирекція театру була, звичайно, щаслива відвідинами їхньої вистави українським театральним рецензентом і журналістом, співробітником газети „Комуніст“ і інших українських столичних газет, всіх, що значилися на візитовій картці нашого „мушкетьора“, і навіть тих, що на картці не значилися. Отже, заступник директора попросив ласкавої згоди пана рецензента сісти в середньому кріслі третього ряду в партері! Таким чином перший досвід був зроблений і надалі дер Йона дас Шевченко має надію відвідати всі театри Німеччини, Праги й Відня в цей самий спосіб. Ми трохи позаздрили безперечному хистові нашого товариша, одначе діяльність його на користь нашої, кінець-кінцем, української теакультури, схвалили, як то кажуть, цілком і повнотою.

Далі йшов звіт представника Укрголовнауки, що мусив був розповісти нам якнайдокладніше про кількість кілограмів паюсної ікри, баликів, тістечок, морозива і інших смачних речей, що лягли грунтом для добрих взаємин між нашими та німецькими представниками держав на вчорашньому равті…

— Німці їдять знаменито, — сказав представник Укрголовнауки. — Треба їм віддати справедливість: вони з великою увагою та любов'ю ставляться до нашої радянської паюсної ікри і не відмовляються віддати їй належне навіть після солодких тістечок…

Представник Головнауки відкашлявся.

— Що ж до осіб жіночої статі, — почав він після того, як одкашлявся, — то жіноча стать, скільки нам пощастило сконстатувати, не відставала від своїх чоловіків і, можна сказати, не менш активно виявляла своє цілком прихильне ставлення до продуктів нашого харчосмаку і, таким чином, наші добрі взаємини підтримувала зовсім недвозначно.

— Я не буду говорити про туалети, а також про загальну будову тіла й окремих його частин у окремих громадян і громадянок, що їх я мав за честь бачити на вчорашньому равті.

— А чому? — спитали ми. — Надаремно! Ми б з охотою вас послухали, навіть з великою охотою.

— Ні. Я просив би не змушувати мене до цього. Єсть речі, які складають дипломатичну таємницю…

— В такому разі… краще не розповідати…

Ми поставили крапку.

А після крапки я виклав те, що складає зміст попереднього розділу, і ми розійшлися по своїх кімнатах — читати словники та газети і набиратись іншої премудрости, що придасться нам, безперечно, на дальших етапах нашого берлінського життя.

14

Піонери, як намисто,
Як разочок —
Стук, стук, стук!
 І. Луценко (кубанський поет)

Мій годинник фірми Longines, придбаний у Харкові перед від'їздом за кордон і точний до 60 секунд у кожній хвилині, тихенько цокав собі в коробочці од сірників.

— ?.. — питаєте ви.

— Бо я поклав його туди. Розбилося шкло. Тут виявилася в мені мудра чумацька спадщина обох моїх дідів, що жили за принципом: „Чумакові віз ламається — чумак розуму набирається“.

Отож, кому розіб'ється шкло в годинникові, перший спосіб полагодити справу, це — носити годинника в коробочці од сірників.

Я відкрив коробочку і зазирнув на циферблят.

— Пів на четверту!

Тоді я вийняв із кишені папірця, що мені дав веселий піонер Вася учора — в залі Філярмонії, розгорнув його і ще раз перечитав.

Советская
Трудовая школа
в Берлине
Тов.
В четверг 8 ноября 1928 года в помещении клуба „Красная Звезда“, Дессауерштрасе, 2, состоится празднование 11-летней годовщины Октябрьской революции, устраиваемое Советской Трудовой Школой в Берлине.

Просим Вас пожаловать.

Печатка Председатель Учкома
Секретарь
Программа

1. Вступительное слово.

2. 7-е ноября. Стих. Школьника исп. учен. II группы Наташа Крестинская.

3. Соло на рояли — исп. ученик 6 гр., Аля Геронимус.

4. Бунт Кукол. Музыкальная сказка — исп. 1, 2 и 3 группы.

Антракт 15 минут.

5. Мы идем, — лит.-музык. монтаж — исп. 4, 5 и 6 группы.

Постановка С. С. Азарапетян.

У рояля — Е. Туманова.

Начало ровно в 4 часа.

●●●●
Отже не можна гаяти ні хвилини.

Два кроки від нашого пансіону до першої підземної станції — Оранієнбурзьких Воріт. Я повертаю за ріг на вулицю Фрідріха, і вже перед очима — велика, як підкова з-під коня велетня, літера —

U

Вона синіє над входом під ґрунт — посеред вулиці.

Оце і є Untergrund — славнозвісна підземка. Під землею — довгі, прекрасні перони, газетні кіоски, цигарети, автомати, що оббризкують охочих поганою спецією під назвою одекольонь, — за 10 пфенінгів, викидають охочим книжки, шоколяд, цукерки, облатки від кашлю та інші речі „найпершої споживи“ теж за невелику ціну, головне бо тут — масовий споживач. Там же ви можете й зважитись на точній механізованій вазі, що викине вам квиточок, на якому буде зазначено день, місяць, рік і найточніша кількість кілограмів, що їх потягне ваше дорогоцінне тіло. Я, принаймні, щоб не відставати від західньоевропейської культури, „потяг“ — 74,5 кіло. Мені здається, що то була дуже пристойна вага для літератора. Та, на жаль, за перший же місяць мого закордонного життя багато моїх кілограмів покинули мене, як зрадники… А все тому, що я не виконував тієї мудрої поради, що була надрукована на зворотній стороні квиточка:

Oftmals sich wiegen
 und danach leben,
Wird dir lange
 Gesundheit geben[30].

…Поїзди налітають через кожні 2 хвилини. Червоний вагон — для курців. Там досить проїхати дві-три зупинки і не куривши — ти будеш задоволений, наче викурив принаймні сто цигар… Міцний народ, здорово курять. Що ви хочете — спортсмени.

Таким чином рівно о 4-й годині я підіймався по сходах на третій поверх до залі клюбу „Червона Зоря“, клюбу чудово обставленого, прибраного, святкового. Стінгазета розповіла мені всі внутрішні „таємниці“ школярського життя, а крик і вереск дітвори, такої маленької, що її ще не приймають навіть до піонерів, сповнив мене веселої, безтурботної радости…

Заля вже була набита школярами, як сояшник насінням. Постаті батьків випиналися також по всій залі — між дітьми. Товариш Крестінський, поглядаючи на цю свою велику радянську сім'ю, шпацирував коридором.

І нікого ж у мене знайомих! Жадної людини.

Стрівайте! Вася! Веселий піонер! Він летить…

— Вася!

Але він тільки посміхнувся мені, підкинув руку і відповів:

— Всегда готов!

І зник.

За півхвилини він крикнув мені з того кінця коридору, відхиливши двері з-за лаштунків:

— Понімаєтє — нєкогда.

— Хвилинку! Одне слово.

— Некогда. Чєстное слово, нєкогда. Гріміруюсь…

— Так мені ось…

— Не могу. Провалю спектакль… — і знову зник.

Та в ту саму мить він ще раз відхилив двері й кинув блискавичну репліку:

— Я ж мєдвєдя іграю, понімаєте! Устраівайтєсь…

Ну, тут мені стало зовсім весело. Я б сам заграв там ведмедя, чи що. Але треба було якось добиватися місця самому.

Я протовпився в залю. Просто в вічі впали від сцени світляні червоні літери:

Е
L
F[31]

Це дуже економно і тим дужче вражає. Elf! Німецька мова вростає в життя школярів, дітей радянської колонії в Берліні, як вростають німецькі піонери в лави наших радянських піонерів. Їх повно в залі. Червоні галстуки підпалюють розмаїтий натовп із усіх кінців. І вже не розбереш, кому належить той галстук. Їхньому чи нашому. А втім — це помилка. Бо ж німецький піонер — наш піонер.

Та вони й штукарі однакові. Не встиг я обдивитися залю із стелею під дуб, у стилі світлиць руських царів, як піонерія, школярія, комзернята і вся нетерпуча малеч такий ізняла гамір, тупіт, ляскання в долоні, що завіса трошки відхилилась, ізвідти висунулась голова ведмедя і крикнула:

— Сєйчас! Нє шумітє…

Ефект, звичайно, колосальний. Комзернята загули, як сто роїв.

Та ось нарешті завісу розіпнуто. Школяр років п'ятнадцяти відчиняє збори. Він говорить надзвичайно поважно. Майбутній громадський і політичний діяч уже відчувається в ньому з кожного руху, з кожного слова. Під кінець він пропонує вшанувати пам'ять хоробрих, що полягли за революцію.

Заля встає.

Потому обирається президію — від школярів, старостат у повному складі, від піонерів, від батьків і представник від учителів — завідатель школи. Найцікавіші в президії — двоє пуп'янків років по 6–7. Вони чи не найсерйозніший мають вигляд і з такою гордістю поглядають на залю, що хочеться заверещати…

— Ах, ви пуп'янки, — хочеться крикнути, — ах, ви карапузи!

Але ні кричати, ні верещати не можна, бо ось голова зборів дає слово для доповіді про 11 річницю Жовтневої революції піонерові дванадцяти років. I цей дванадцятилітній доповідач говорить:

— Рєбята, я сєйчас расскажу вам історію Октябрьской революції. Вот. В Росії била власть помєщіков і капіталістов. Царь імєл нєогранічєнную власть в то врємя, как в Європє уже вєзде почті билі парламенти. І вот…

І от він розповідає історію робітничого руху, підготовку Жовтня, саму революцію, наслідки і діла одинадцяти років диктатури пролетаріяту. Він говорить для дітей і по-дитячому, але дорослі слухають його може уважніше, ніж слухають вони дорослого доповідача на своїх зборах. Раптом піонер забирає кількома тонами вище.

— Но, товаріщі! Октябрь єщьо нє окончен!

Це значить — він вичерпав тему і хоче закінчити „трошки“ голосніше, ніж виголошував цілу доповідь. От він і взяв цілим регістром вище.

— Но, товаріщі! Настанєт день, когда во всьом мірє будєт Октябрь!

І коли б від оплесків дітвори могли падати соціял-демократи та фашисти, то Октябрь настав би того ж вечора…

Потім виступає з привітанням дівчинка-піонерка. Її ім'я, оголошене головою зборів, викликає рокіт задоволення в „публіці“.

— Значить, авторитетний промовець, — думаю собі.

А далі виголошує доповідь про стан школи завідатель її.

Радянська трудова школа в Берліні… Як собі хочете, а на мене цей факт (радянська школа в Берліні!) справив велике вражіння.

Та як же важко було її організовувати! Скільки труднощів перейдено, доки пощастило нарешті набрати до цієї радянської школи шістдесят чотири учні, дітей наших радслужбовців, тих, що на посадах у радянських установах в Берліні…

Отже завідатель школи розповідає про труднощі.

— Один чужоземний журналіст якось сказав був з приводу радянської школи і взагалі радянської системи виховання: „Найнебезпечніше в Жовтневій революції є те, що її ідеї пустили глибоке коріння в серця дітей, і вирвати їх можна хіба що з самими серцями“. Отже коли цьому буржуазному журналістові зрозуміле значіння радянської школи, то нам воно звичайно ще зрозуміліше. Але…

І отут і мені стали зрозумілими ті труднощі, що їх довелося переборювати піонерам радянської школи в Берліні.

— Але… Ми живемо в Берліні, в буржуазному оточенні, Більшість батьків наших дітей живуть у добрих умовах і не бачать тих злиднів, що панують в робітничих кварталах південної та східньої частин Берліну. Батьки наших дітей живуть переважно в західній частині міста серед буржуазії і мимоволі звикають до свого оточення.

— А нам треба, щоб діти не одвикали од радянського життя, треба, щоб вони виховувалися радянцями. А деякі батьки не хотять віддавати своїх дітей до нашої школи та посилають їх натомість до німецької школи. Хотять, щоб діти добре вивчилися німецької мови. Мовляв, мова — то скарб. Не заперечуємо — скарб! Але з їхніх дітей можуть вирости якщо не вороги Радянського Союзу, то в кожному разі аж ніяк не майбутні будівники соціялізму…

— Їхні батьки піддаються тому імпозантному вражінню, що його справляє німецька школа, дякуючи своїй виїмковій організації та авторитету. Та вони забувають, що та організація, той авторитет убивають дитячу самодіяльність, придушують кожний прояв ініціятиви. Батьки захищаються: „Що не кажіть, а там високо поставлено освіту. Знання там придбати нашим дітям не гріх“. Так, знання придбати не гріх, та не треба забувати, що самих знаннів замало для того, щоб стати будівником соціялізму. Є прокурори від комунізму — люди, що добре знають протоколи всіх шости Конгресів Комінтерну, люди, що опанували всю велику теорію комунізму, і все таки… Володимир Ільїч говорив, що цього замало для того, щоб бути добрим комуністом.

— Перед нами ще великі труднощі і великі завдання— підняти радянську школу в Берліні на той високий щабель, на якому мусить бути радянська школа. Ми вже дещо досягли. Спочатку у нас було 8 школярів… Нині їх 64. Ми вже маємо, таким чином, 6 груп. Дальших досягнень ми дійдемо лише з вашою допомогою.

…Хтось мені сказав потім, що завідатель, мовляв, „надто вже одверто“ говорив про батьків. Я рішуче не погодився з цим опонентом. Чи не належав він часом до ордену німецької школи? Коли ж ні, то може в нього конституційна ідіосинкразія до самокритики? Як нам добре відомо, ідіосинкразія — це химерна властивість організму деяких людей. Бідолашні! Позначені ідіосинкразією, вони не можуть зовсім споживати деяких дуже корисних речей, наприклад, хини, смородини, самокритики тощо. їм від таких речей, що до них їхній організм має ту проклятущу ідіосинкразію, відразу підвищується температура, на тілі виступає рясний піт, дихання прискорюється, пульс стає поверховим, часом з'являється неможливий сип по всій шкірі. І вони раптом починають плести дурницю, при чому роблять це із дуже розумним виглядом. Зрозуміло, що їм не можна споживати небезпечних речей, навіть у мізерній дозі.

З такими годі братися до самокритики!

Та будь-що-будь, а вчитель радянської трудової школи в Берліні одверто й правдиво розповів про „симпатичні“ тенденції декого з наших тамтешніх радслужбовців, а ми, в свою чергу, виконуємо свій громадський обов'язок, вкриваючи названі тенденції неславою. Згадаймо ж слова шекспіровського філософа-гробовщика: „живи живи, а помирати доведеться все одно“. Отак і людська кар'єра: візьме та й помре раніше за свого хазяїна, а йому, бідолазі — залишайся тоді з „симпатичними“ тенденціями…

Але… Доволі мінору.

Бо уже знов розпинається завіса і веселі піонери трудової школи починають свій прекумедний „бунт ляльок“.

Як же вони весело грають!

Скільки смішного!

Скільки милого патосу, і яка проста ідеологія у їхніх ляльок, що творять свою революцію…

От я не здогадуюсь тільки — навіщо було гримуватися моєму знайомому, веселому піонеру? Він грає ведмедя. Це я знаю. І грає прекрасно. Так прекрасно, що коли б я не знав, що всередині цього клишоногого „мишки“ орудує веселий піонер, то був би певен, що „мишка“ просто з глухого лісу причвалав на свято 11-ї річниці Жовтневої революції і ото такої викомарює. Але навіщо було гримуватися? Однаково ж обличчя піонерового не видко, — сама широка, пухната ведмежа морда…

А втім… Що я розуміюся на театральній справі?

Дитячий літературно-музичний монтаж „Ми ідем“ мене справді захоплює, і я, хвилюючись, дивлюся, як сміливі хлопчачі руки напинають міцні вітрила на човнах, як вони орудують при великій щоглі на пароплаві, як колектив схиляє на мить знамена й голови, коли проводиря не стало і місце біля стерна на коротку мить залишилось було порожнім…

Вони виводять корабель, вірні заповітам стерничого.

Ну, а підчас перерви — біжать униз, аж сходи гудуть під ними. Внизу — буфет і там для дітей накрито сьогодні рясні столи.

Я не гублю надії побачити і привітати з успіхом веселого піонера Васю.

Та ось він і вилітає з того кінця коридору. Він бачить, що я чекаю на нього, і ще здалеку питає:

— Ну? Что, может скажетє — буза? — А сам тимчасом обтирає з обличчя решту гриму якоюсь тряпочкою.

— Де там! — кажу. — Краще і в Рейнгардта не заграють. А скажи мені, будь ласка, навіщо тобі треба було гримуватися?

— А мєдвєдя-то я іграл?

— Так, але гриму не видко було з-під ведмежої шерсти.

Він глянув на мене, як на великого дивака, і раптом зареготався, не ховаючи своєї зверхности наді мною в питаннях театральної техніки.

— Гріміровка-то развє для мєдвєдя нужна била? — запитав він нарешті.

— А для чого ж?

— Для монтажа, в котором я іграл потом старшего матроса. А когда б же я загріміровался, єслі пєрєрив бил только сорок мінут?

Ну, от бачите! Я ж знав, що він зажене мене на слизьке.

Ах, піонери!

як разочок —
стук, стук, стук!

15

Коли ви їдете омнібусом, то краще сідати на другому поверсі. Поперше, ви маєте змогу розглядати вулиці згори. Подруге — там можна курити; коли ж не маєте цигарет, то й без них, проїхавши кілька вулиць, ви будете „накурений“ доста. Потретє — там якось вільніше розпитуватись у сусід, куди їде цей омнібус, та на якій вулиці зупиняється, та чи довго туди їхати, а там чи довго йти „zu Fuss“[32] І нарешті, почетверте (але це трапляється не кожному) — там можна зустріти людину, за якою ваше серце може давно вже стискувалося в таємній тривозі. Ту людину, без якої вам тяжко …

— І я зустрів її…

— Нарешті! — заспівало мені щось усередині…

Це було зовсім несподівано.

Я видерся на другий поверх, сів на середню лаву і закурив.

Тут увіходить кондуктор і питає, кому квитки. Я, звичайно, виймаю 10 пф. і плачу кондукторові.

— А вам? — питає кондуктор.

Я повертаю голову праворуч. Це й була та перша мить, коли наші очі вперше зустрілись. Вона сиділа поруч мене і теж курила. На колінах їй лежала якась книжка і розгорнуті аркуші злегка тримтіли. Може їй було холодно і тому здригували коліна. Може тому, що вона не могла в першу мить знайти в себе 10 пф., щоб заплатити кондукторові… Ні в першу, ні в другу, ні в третю мить…

— Альо! — крикнув кондуктор.

— Хвилинку, — ніяково прошелестіла вона блідими губами. — Десь у мене було десять „феників“.

Вона так і сказала „феників“.

Серце мені заспівало ще голосніше. Вона сказала „феників“!

— Ну? — крикнув кондуктор ще раз.

Тоді обличчя їй проясніло.

— Ось, — сказала вона, — дірка в кишені! Це, значить, вони сюди випали, десять феників…

І вона підвелася, щоб вийти з омнібуса. Але я не міг далі стримувати себе.

— Пробачте, — сказав я українською мовою. — Дозвольте мені взяти вам квитка, щоб ліквідувати цю прикру несподіванку. Адже вам треба їхати?

Вона глянула на мене, хвилинку повагалася, потім вийняла годинник і, скинувши оком на циферблят, спокійно відповіла теж українською мовою:

— Так, мені залишається кілька хвилин. Беріть, я вам поверну при нагоді.

Я взяв квитка, і ми їхали мовчки, прислухаючись до розмови наших серць.

— Як ви взнали, що я з України? — нарешті спитала вона.

— Я взнав, що ви з Західньої України…

— Дивно.

— Нічого дивного. Я взнав по „фенику“.

Вона поправила капелюш, подивилась у вікно і згодом тихо спитала:

— Що ви тут робите?

— Приїхав з Радянської України. Подорожую. А ви?

— Та… як вам сказати… Саме смуга безробіття…

Омнібус котився вулицею Фрідриха. За двірцем, що з нього ми вставали, як приїхали до Берліну, саме біля мосту, де над водою Шпрее літають тривожні чайки, мелькнув будинок „Komische Oper“[33]. На стіні, біля ясних кришталевих дверей, кричали червоні літери:

TAUSEND NACKTE FRAUEN[34]

Я вже безліч разів читав ці літери, минаючи їх чи в омнібусі, чи так — „zu Fuss“.

Тисяча голих жінок!

— „Святе мистецтво“, „вічний абсолют духу“, „блиск людського генія“, якої ж високої грані досягло ти, „святе мистецтво“, отут, у цій „Komische Oper“!

Тисяча голих жінок!..

О, „святе мистецтво“!

Але тут сиділа людина, за якою, може, давно вже моє серце стискувалося в таємній тривозі…

— Ви тут встаєте? — спитав я, побачивши, що вона підводиться з лави. — Мені також треба вставати… Пробачте, але я просив би вас не відмовити мені — зайти зі мною, хоч би в оте кафе. В одній справі нам треба з вами побалакати…

Вона знову глянула на годинника.

— Що ж… Туди мені вже однаково пізно… Навіть квиток ваш не врятував…

Ми вийшли з омнібуса, повернули трохи назад і зайшли до кафе.

Я замовив дві кави. Вона мовчала. Я глянув на неї. Мовчала… Ми сіли в затишному куточку.

Мовчить.

Тоді я відразу почав:

— Справа така. Ви ж добре знаєте місто? Ви давно живете в Берліні?

Людина поворухнула вусом, проясніла і посміхнулася.

— Так, досить давно для того, щоб стати в пригоді землякові.

— От бачите! Я ж так і знав. І німецьку мову ви знаєте чудово. Говорите, як німець.

— Дуже мені приємно те чути. Буду ся тішити надією, що девчім допоможу вам.

Його руді вуса знову заворушилися, довге русяве волосся, давно нестрижене й засмоктане, він пригладив рукою, сьорбнув потому кави і з виразним задоволенням промовив:

— Я буду Петер Кош. Маю жінку й діти — піонери. Працював тут на одній фабриці, та, хай їй лихо, — розщитали.

Так я знайшов собі дороговказа, людину, що за нею давно вже моє серце стискувалося в таємній тривозі.

…Дома т. Озерський повідомив мене, що він також знайшов собі секретаря, українця, що вчиться в Берлінському університеті.

За третього „мушкетьора“ ми не турбувалися. Він ще сам узявся б водити будького до всіх театрів Берліну.

Так щасливо кінчився і цей день, 8-го листопада 1928 року.

16

Петер Кош о десятій годині зранку другого дня з'явився до мене в пансіон. Після обережного дзвоника на парадних дверях я почув у коридорі моторні кроки Маріхен, коротку її розмову з кимось, клацання замка, потім — стук у двері моєї кімнати.

— Альо!

— До пана доктора прийшов пан секретар.

— Який секретар? Може, до пана професора? Ви не помилились, Маріхен?

— Ні. Він сказав, що ви йому веліли прийти, і чекає біля дверей.

— Гаразд. Чом же ви не запросили його до кімнати?

— Я можу зробити це зараз.

Як двері знов одчинилися, я побачив на порозі товариша Петера.

— Мой! — скрикнув я назустріч. — Ти вже прибрав собі титул секретаря? Що це значить?

Кош поклав на стіл, просто на мої папери, свого мокрого капелюша (надворі дощ), роздягся, нарешті скинув біля столу драні калоші, з яких негайно ж натекло дві калюжі, і тоді вже відповів, кивнувши головою в бік Маріхен, що стояла на дверях і здивовано розглядала „пана секретаря“, нічого не розуміючи в нашій розмові:

— Німці, вони люблять титули. Я б назвався директором, та вона, оця дримба, не повірить. Ти вже пив каву?

— А що?

— Каву корисно пити щодня, хоч би раз на день. Тимчасом я ще сьогодні не пив.

Я звелів Маріхен подати нам каву на двох, передавши фрау, що за другу порцію вона дістане окремо.

Потім ми склали плян на цей день, погодившись на тому, що в першу чергу ми підемо до друкарні, де друкується газета „Die rote Fahne“[35].

— Будинок Карла Лібкнехта, число 28, на Малій Олександерштрасе, — сказав Петер, вишкрібаючи мікроскопічні рештки білка з яйцевої шкаралущі. — Ми будемо там за півгодини. Ти вже готовий?

Читачу, не дивуйтеся, що Петер Кош говорить авторові „ти“. Адже автор відповідає йому тим самим. А це значить, як ви вже й самі давно здогадалися, що ми однаково з товаришем Петером дивимось на деякі речі; ми ніби однієї віри.

Так ми прийшли до великого будинку на Kleine Alexanderstrasse, і тут я побачив, що Петер Кош дещо таки важить на цім світі. Дві хвилини розмови з завідателем друкарні, якому він передає мою візитову картку і додає кілька слів од себе, і от нас уже просять пройти до завкому, де нам дадуть провожатого, що покаже нам цілу друкарню.

— Ну то що, як дают? Чого ти ся дивуєш? — буркнув між вуса Петер, коли я глянув на нього після цієї розмови.

В друкарні зустрів нас Франц Мюлер, чудовий спортсмен, голова фабзавкому і голова німецької спортивної робітничої делеґації, що одвідала Радянський Союз у серпні 1928 року.

Насамперед він з гордістю показав нам великий портрет Леніна. Цей портрет йому подарували в Москві. Робітники, що обступили нас, почали встрявати в розмову:

— Портрет ми повісимо в рямцях отут. Ви подивіться: на ньому є напис — подарунок на знак пам'яті товаришеві Мюлерові. Це непросто собі портрет…

Вони всі були горді, і ми разом з ними раділи однією радістю.

Правда, були деякі неприємності. Наприклад, більшість тих спортсменів, що їздили до Радянського Союзу, виключили потім з організації… Бо вони, бачите роблять звіти про свою подорож на зборах своїх спорторганізацій, і роблять тії звіти при переповнених залях, у яких не лишається жадного вільного місця, не зважаючи на одвертий саботаж соціял-демократів. Та й до того ж не лише роблять звіти про спартакіяду, а ще й одверто розповідають про політичне життя в СРСР, про робітничу диктатуру. Там, мовляв, іде високим темпом відбудова країни. І ось навіть робітники соціял-демократи, що з ними були в одній делеґації, теж переконалися… Робітники ті — з ляйпцізьких друкарень. Та що там, коли вже з спорторганізації викинули навіть кількох робітників соціял-демократів!

— З нашої організації виключили вже шістдесят чоловіка, але це ще не всі.

— Та нам у Берліні взагалі легше робити справу. Бо всіх виключили три тисячі, так що вже створилася нова організація з цих виключених. Одначе, залишилося ще 8.000 чоловіка в тій організації. Між ними теж іде заколот. Вони вимагають прийняти виключених назад.

— Як зветься наша організація? Arbeiter Turn-und Sport Bund. Це є центральна організація. Є ще окремі групи, що входять сюди. На 1 січня хотять викинути тяжких атлетів за те, що вони вимагають зв'язку з радянськими атлетами.

Тек-с.

І я подумав : „важкенько буде шановному панству „виключити“ всіх отих членів спортивних та гімнастичних організацій, робітничих культурно-освітніх спілок, абстинентів, вільнодумців, членів театральних, стенографічних, есперантистських, шахових, музичних, співочих і безлічі інших союзів, добровільних медичних кас і т. ін. Важкенько буде виключити відсотків із шістдесят цілого двадцятимільйонового німецького пролетаріяту, що входить до всіх цих організацій, і не має підстав ховати правду про Радянський Союз, коли сам її на власні очі побачить…“

Важкенько!

Кімната голови фабзавкому обставлена дуже просто і зручно. Ми розмовляємо ще хвилину і йдемо оглядати друкарню.

Добра друкарня!

Нам показують умивальники, гардероби, бак для кави, убиральні, лазеньки. Скрізь блискуча, прозора чистість.

Добра друкарня!

Робітник до робітника!

І друкуються там цікаві речі. От вам обкладинка „Rote Raketen“[36], от вам чергове число „Die Rote Fahne“[37].

Он на маленькій стукалці робітник клацає візитові картки фабрики квітів та пір'я, Ісідоре Шльосс:

ISIDORE SCHLOSS
BLUMEN UND FEDERNFABRIK

Треба виконати замовлення. Адже це друкарня.

Їй дано замовлення. Значить — треба виконати.

А ось на окремих великих машинах іде, наприклад, VI конґрес Комінтерну, розміром на 80 друкованих аркушів.

17

Дощ перестав, але на вулицях іще блищить вода, і в ній, як розчин золотих молекул, переливається електрика.

Вечір.

Автомобілі відбиваються в велетенських люстрах асфальтів, будинки — вниз поверхами і димарями, і в черевиках Петера Коша повно холодної слизоти…

— Мерзотники! — бубонить він, переступаючи калюжу.

— Хто, черевики? — питаю я, хоч знаю добре, що мова не про них. Питаю, щоб подратувати, бо мені вже набридло оце бубоніння.

— Які черевики? Ти знаєш, що в будинку № 3 на Рікерштрасе провалилася убиральня і впала з другого поверху аж на перший? І що ж робить Baupolizei[38]?! Приїхав, подивився та й поїхав.

— Це умови життя нашого робітника, йому на голову падає убиральня з другого поверху. Це його житлові умови! А на панцерник іде 80 мільйонів; власне, він коштуватиме сто двадцять. А як їх будуватимуть дванадцять?

— Слухай, у тебе сьогодні поганий настрій і ти починаєш скептично дивитися на життя…

— Ні, ти мені скажи, скільки будинків для робітників можна було б побудувати за ті гроші, що йдуть на панцерники?.. Скільки…

Я рішуче перейняв його:

— Дай мені спокій! Я в політику не втручаюсь. І взагалі: що це за штучки? Ти сам погодився йти на соціял-демократичний мітинг, сам мені запропонував — „Ходім, подивимось“, і я пішов. І тепер, коли ми вже майже доходимо мети, коли ми вже стоїмо біля дверей соціял-демократичних зборів, ти починаєш вигадувати дурниці про якісь убиральні, що нібито падають комусь на голову. Я ж не такий маленький, щоб повірити твоїм наївним вигадкам. У Берліні не може такого бути! Тут напевне рай для робітників…

— Donnerwetter![39] Він не вірить!

Петер посунув руку в кишеню, вийняв звідти пожмакане число „Die Rote Fahne“ за 9 листопада, № 265 і тицнув мені до очей сторінку, на якій, підкреслене його червоним олівцем, стояло:

KLOSET FÄLLT EINE ETAGE HERAB…[40]
І тут ми підійшли до Спортпалацу на Потсдамерштрасе, де має відбуватися соціял-демократичний мітинг…

Ми не спізнилися. Вони ще тільки підходили колонами до палацу. У них було багато червоних прапорів і оркестрів. Вони співали пісень і струнко марширували. Їх ішло кілька тисяч. Багато тисяч! І вони справляли імпозантне вражіння.

— От і подивися, і розбери їх, що вони зрадники революції, — обурено заворушив вусами мій товариш. — Поки робітник орієнтує сі, то „вожді* соціял-демократії його ж ім'ям устигнуть накинути на нього міцного недоуздка. Чекай! Он та колона співає фашистівської пісні! Щоб я пропав… Чуєш?..

Hackenkreuz am Stahlhelm,
Schwarz-weis-roter Band…[41]

— А як ми пройдемо в середину?

Петер також не знав, як нам це зробити. На дверях вимагали показати членський квиток і без нього нікого не пускали. Ми сподівалися купити вхідні квитки, але жадних квитків ніде не продавали…

— Справа безнадійна, — зробив я сумний висновок. — Не пощастить нам побувати на соціял-демократичному мітингові. Шкода!

А хотілося, дуже хотілося! Знаю, що дурять… читав, чув, знаю. Але як вони це роблять ?

— Мой! Он на тих дверях чоловіка з двадцять народу. Певне, теж без квитків — хотять пройти.

Я подивився на ті двері. Там, крім народу, стояло ще кілька надійних поліцаїв. Вони охороняли збори соціял-демократів від різної „босоти“, що, може, була б охоча влаштувати який скандал. Також, бува, комуніст проскочить. Що ж ото він, з добрим наміром?

— Назад! Назад! Ніхто не пройде! Назад!

— Біжім на ті двері, там немає „зелених“, — кинув Петер.

— Так як же…

— Іди, кажу тобі, за мною! — гукнув він знову.

Група народу також валнула до других дверей. А коли сюди ж перебігли й поліцаї, народ наліг швиденько на перші двері і вже був усередині.

…Велетенська заля.

Безконечна.

Страшенно висока.

Тисяч на п'ятнадцять-на двадцять народу.

Повна.

Море прапорів.

Колосальна естрада, на якій уміщується хор чоловіка на двісті, оркестри, президія. І ця естрада ледве мріє з того кінця залі. І все залите „матєрим“ соціял-демократом. Він прийшов з дружиною, з тещею, з зятем, з сестрою в третіх. Зайняв усі яруси, майже під стелю. Він прийшов на великий концерт, розстібнув пальто і одного ґудзика на жилеті, розмотав кашне, щоб не так парило.

І йому дуже подобається, що співають пісень, грає музика, шелестять прапори. Це так красиво! Хор велично співає про бідних людей. Хор співає: „Вставай, бідний рабе!“ Декляматор деклямує: „Вставай, Німеччино!“ Це так гарно! Це так прекрасно:

— Вставай, Німеччино!

Від зворушення, від щирого „революційного“ почуття і від зненависти до всіх, хто заважає Німеччині вставати, соціял-демократові виступають сльози, пріє міцна червона потилиця, теща зворушено кліпає вогкими очима, сестри в третіх надхненно плещуть в долоні.

І вся велетенська заля, наче править молебня, дякує богові за те, що дав таке прекрасне життя і створив таку благословенну партію, соціял-демократичну партію, що вміє справляти бучні революційні свята, уміє відзначити десять років Німецької республіки, не згадавши ні словом про 11 років Жовтня, про диктатуру пролетаріяту в СРСР, про диктатуру буржуазії тут, у себе, про жахливе становище рурських робітників… Ах, навіщо? Ось виступить з промовою гер Дітман, і він все, що треба, скаже… Він нічого не забуде і нічого не скаже зайвого.

І от під урочистий гомін, під звуки оркестер сходить на трибуну гер Дітман. Він говорить поважно. Він говорить, „як вождь“. Говорить 20 хвилин. І його промова і є той політичний цвях, що скріплює концертове молебствіє на честь Німецької республіки.

— Соціял-демократія — захисниця всіх покривджених! Соціял-демократія — заступниця бідного люду! Це ж вона добилася тих великих прав, що ми їх маємо. Це вона дала народові право загального голосування!

— Нехай же вона живе, славетна соціял-демократична партія! Нехай живе і йде вперед Німецька республіка!..

От бачите. Він уже кінчив свою блискучу промову! І хоч би тобі одне нетактовне слово. Він дуже розумний. Од його слів пріють міцні червоні потилиці, теща кліпає вогкими очима і в залі зриваються довгі й бурхливі оплески…

Я заходжу до вбиральні. Тут повно юнаків. Вони поставили в куточок плякати й прапори, що їх вони принесли на мітинґ, і покурюють собі, борюкаються, розповідають анекдоти…

— Анекдоти… — кажу я потім до товариша Петера, знайшовши його в коридорі з бльок-нотом на коліні. Він записував промову. — Там анекдоти, — кажу.

— Які анекдоти? Що ти мелеш? — питає він, нічого не розуміючи.

— А ти багато записав?

— Де, нема чого писати, промова пісна, як блин без шкварки.

— То, може, підемо?

— А чого ж іще тут нудитись?

Ми пішли. І от за нами розлігся спів… „Інтернаціоналу“… Мітинґ кінчився, і вони співали пролетарський міжнародній гімн!

— Теща співає „Інтернаціонала“… Сестра в третіх… Зять! Свекор! Соціял-демократи співають міжнародній пролетарський гімн. Міцні, червоні потилиці в твердих капелюшах…

О, Німеччино!..

Ми швидше вибігли на вулицю.

18

Шановний читачу, я розумію, що після соціял-демократичного молебствія, після „казання“ гера Дітмана, у вас поганий настрій, ви бачите знову червоні потилиці, ви нервуєте і нікуди вже вам не хочеться. Ви стомилися.

Хочеться відпочити, подумати.

Але ви забуваєте, що з нами — Петер Кош, невтомний Петер Кош. Він має ще більше підстав нервувати і бути невдоволеним: тиждень перед тим він „перенісся“ був на нове помешкання, бо звідти хазяйка витурила, а тепер і ця, нова, заявила, щоб за десять днів звільнив кімнату. Їй такої злидоти не треба. Не мала клопоту…

Він має право бубоніти нам про це своє лихо. Але в нього зараз зовсім інше на думці. Він хоче потягти нас іще в північну частину міста на N-штрасе.

— Ти ж хотів одвідати червоних фронтовиків, — заявляє він мені безапеляційно.

Одмовитись я не можу. Іще тільки пів на дев'яту. Отже нам доведеться спуститись під землю і їхати туди, куди поведе нас Петер Кош.

За чверть години ми виходимо десь далеко в тихому і майже безлюдному районі. Ми йдемо ще хвилин з дванадцять пішки. Постукуючи ціпочком об камінні плити пішохода, ви слухаєте мого товариша і курите сигарети фірми „Salem gold“. Ліворуч од вас залишається темний канал. Він тихо тече в камінному кориті, і в його воді кволо поблискують одинокі ліхтарі на низеньких стовпчиках.

Нарешті ми зупиняємось.

— Що це за будинок? — питаєте ви.

— Льокаль, — відповідає Петер. — Поганенька пивниця. Загляньмо та випиймо два кухлі пива.

Більше він нічого не каже і мовчки проходить у низенькі дверчата. Ми йдемо за ним. Уступаємо в маленьку кімнатку, де вже повно народу. Це — звичайна пивнушка. За буфетним столиком стоїть господар пивнушки і наливає кухлі. Ми сідаємо до столика. Тоді Петер каже нам:

— Почекайте.

З цим словом він проходить через усю кімнату і зникає в дверцях, що в протилежній стіні. Тимчасом ми розглядаємо присутніх. Все це народ низовий. Більше — без ковнірців, дехто в светері, дехто в блюзі, а інші в уніформі. Вони мирно п'ють пиво, хоч більшість давно вже сидить з люлькою чи сигарою перед порожнім кухлем. За три хвилини Петер відчиняє дверці й показує нам рукою — увійти.

Ми проходимо в ту кімнату, куди нас кличе Петер, і тільки ми з'являємося в ній і за нами зачиняються двері, як від столу підіймається висока, здорова людина в уніформі червоного фронтовика і щось коротко промовляє до товаришів, що рясно сидять коло столу й попід стінами на стільцях та на лавах.

Я встигаю тільки схопити уривок фрази „…письменник із Радянського Союзу…“

Я розгубився. Обстановка така, ніби ми потрапили до якогось штабу десь на фронті. Першою мені впадає в око залізна пічка. У ній тліє вугілля. Довгі жорстяні труби від неї перетинають кімнату. На стінах — революційні плякати. На одній стіні червона зоря з серпом та молотом в руці робітника. По боках — портрети Карла Лібкнехта, Рози Люксембург, Леніна — в рямцях, під склом. В кутку стоїть кілька велосипедів. В кімнаті накурено, тісно. Під стелею незмінні прапірці…

Все це я встигаю оглянути в одну коротку мить, шукаючи місця, де б мені стати, щоб не дуже звертати на себе увагу та не заважати їхній роботі. Але висока людина в уніформі також в ту мить кінчила своє коротке слово до товаришів, і тепер вони всі піднесли вгору стиснуті кулаки і одним густим, насиченим голосом крикнули:

— Гох!!!

— Гох!!!

— Гох!!!

Я розгубився ще більше. А висока людина забирає собі слово і в імені цього червоного штабу звертається до нас із привітанням.

Тоді я, хвилюючись мало не до скандалу, відповідаю їм, і Петер Кош підказує та перекладає мені, бо я не встигаю підібрати потрібних мені німецьких слів, щоб сказати те, що підступає мені до горла і гаряче клекоче в грудях.

Потім ми всі сідаємо, і вони продовжують свою працю.

Це — чергове засідання осередку червоних фронтовиків. Вони обговорюють чийсь реферат.

Хвилин за десять починає здаватися, що це сон.

Марення…

Сон…

Засідання осередку — десь на далекій станції. Кругом степи, а в далині — місто і фабричні димарі. Залізна пічка в кутку. Гарячі обличчя, блискучі, іскристі очі. Сперечаються про шляхи Жовтня і німецької революції. Хтось розповідає про Карла Лібкнехта. Це юнак розповідає про Карла Лібкнехта. На ногах у юнака зелені вовняні панчохи, він нервово перекладає щоразу ногу на ногу, і від того одна панчоха йому зсовується. Юнак говорить і хвилюється. Тоді забирає слово „папаша“. Це теж червоний фронтовик. Йому, певне, років із сорок вісім уже. У нього сивенька гостра борідка і чорні коротко підстрижені вуса. Чуб короткий, теж сивий. Він у блюзі червоного фронтовика і в чорних вузьких сукняних штанях, заправлених у старенькі гетри. Одна рука на столі, другою рукою він робить енергійні рухи, ніби рубаючи ними слова. Він теж говорить про Карла Лібкнехта, потім про кривавого Носке, про Шейдемана, про облудну політику соціял-демократії. Раптом він називає ім'я, страшенно мені знайоме.

І відразу — не сон!

Це справжня дійсність. Годину тому ми слухали промову Дітмана, якому так захоплено плескали пани соціял-демократи. І ось через годину я знову чую це ім'я з уст „папаші“ червоного фронтовика, що вимовляє це ім'я без найменшої пошани:

— Дітман казав нам: „Не робіть тієї дурниці, що в Гамбурзі“[42]. І такий у нього голос солоденький. Таким голосом колись Велс казав нам стріляти в тих, що виходитимуть з зібрання. Там був Карл Лібкнехт він промовляв на тих зборах. Таким голосом Велс намовляв тоді убити Карла… Це проклята партія! Проклята! Собача!

…Сидять робочі піджачки, похилившись на стіл. Правда, більшість із них безробітні. Немає навіть на пиво. Сигарети немає.

— Камерад, дай сигарету!


Засідання кінчилося, і тепер ми сидимо і просто розмовляємо. П'ємо по кухлю пива і їмо картопляні млинці. Всім страшенно хочеться їсти. Ми співаємо. „Папаша“ перший починає. Ми куримо і сміємось, розмовляємо і почуваєм — прекрасно!

Вже пізно. Але розходитись нікому не хочеться.

— Камерад! Якщо ти не напишеш нам кожному хоч по одному листу, коли повернешся до Харкова, то ми всі будемо ображені. Ти мусиш передати наш привіт українським братам Радянського Союзу…

Вони так химерно і щиро говорять.

— Стрівайте, — гукає юнак у зелених панчохах. — Стрівайте! Ми напишемо їм листа. Давайте писати листа!

— Так!

— Це ідея!

— У кого є зошит?

Вони виривають із зошита аркуш і пишуть листа. Потім читають його вголос. І всі присутні підписуються під ним.

— На! Вези і передай робітникам.

Вони доручають мені листа.

Я публікую його в цій книзі. Ось цей лист.

Українським братам Радянського Союзу.

Товариші (такого то) відділу „Союзу Червоних Фронтовиків“ великого Берліну шлють українському пролетаріятові палкі привітання в його боротьбі і обіцяють не лише словами, а й на ділі стати на захист Радянського Союзу. На цьому ґрунті ми бажаємо увійти з вами в братерський обмін думками, щоб ми могли навчитися з ваших досягнень, а ви могли взнати, як живеться німецькому пролетаріяту. „Союз Червоних Фронтовиків“ шле вам, українським братам, потрійне привітання.

Rot Front![43]

 (Підписи, підписи, підписи…)

Потім вони починають удвадцяте розпитувати про все.

Їх усе цікавить.

— Чи є Україна окрема держава і як вона увіходить у спілку з Росією та із іншими республіками?

— Як живуть там робітники?

— Що таке міліція?

— Як живуть у вас інженери, лікарі й інші категорії — партійні і позапартійні?

— Що роблять комуністові, коли він любить багато пити?

— Як працюють заводи?

— Чи добрі командири в Червоній армії?

— Чи не допустять вони чого лихого в армії?

— Як там звертаються до червоноармійців — на „ти“, чи на „ви“?

— Чому я звертаюся до них, червоних фронтовиків, на „ви“?

Я пояснюю, що ми ледве знайомі і що я ж не належу до їхнього „Союзу Червоних Фронтовиків“, що я зовсім стороння людина, письменник, якому цікаво знайомитися з людьми, щоб їх потім змальовувати в своїх писаннях. От і все. Чого ж я маю говорити їм „ти“? І як я можу їм на все це відповідати? Я не можу.

Вони сміються і підштовхують один одного:

— Говори там…

Я запевняю їх, що воно так і є. Тільки так, а не інакше… Бо я ж не втручаюсь у політику.

— Ну, гаразд, гаразд. Тоді розкажи нам про ваших письменників, про їхні книжки, про ваші газети та журнали. Ти в яких газетах працюєш?

Я розповідаю про письменників, про журнали і говорю, що працюю в „Гарті“ — органі Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників.

Їх радує, коли я кажу — пролетарських письменників. Вони просять показати їм цей журнал. Та в мене
Іван Микитенко. Голуби мира. Подорож за кордон. №3. 1930.jpg

ШІЛЛЕРІВ ПАРК. МАРШ ПРАПОРІВ. БЕРЛІН. ЧЕРВОНИЙ ФРОНТ. ПОПЕРЕДУ Т.Т. ТЕЛЬМАН ТА ЛЕОВ

.
Іван Микитенко. Голуби мира. Подорож за кордон. №4. 1930.jpg

ЧЕРВОНІ ФРОНТОВИКИ ВЕЛИКОГО БЕРЛІНУ НАПИСАЛИ НА СВІТЛИНІ: „ПРОЛЕТАРСЬКИМ ПИСЬМЕННИКАМ ЧЕРВОНОЇ УКРАЇНИ ТА ЇХНЬОМУ ЖУРНАЛОВІ „ГАРТ“ НА ЗНАК ПАМ'ЯТІ ВІД ЧЕРВОНОГО ФРОНТУ НІМЕЧЧИНИ

його немає напохваті. Тоді вони просять надіслати їм, а цей камерад, що зі мною, прочитає і перекладе…

— Альо! — гукає знову юнак.

— Давайте передамо картку нашого з'їзду!

— Ні! Давайте зараз зфотографуємося разом і передамо!

— Зараз не можна. Давайте завтра! Ти прийдеш завтра вдень? Або післязавтра?

— Так, він прийде, але картку з'їзду передамо зараз. Підпишемо знову всі. Надрукуй її в журналі пролетарських письменників.

Кілька чоловіка зриваються з місця і кудись біжать. За десять хвилин вони повертаються з картками. Тут і окремі портрети, і фото з'їздів, і момент відрядження на село — для аґітації. В грузовику стоять робітники готові до від'їзду.

Друга картка — вони вже в селі.

З ними й грамофон, знаряддя „музичного впливу“ на селян…

На великій фотографії III з'їзду Союзу Червоних Фронтовиків вони пишуть:

„Хай живе пролетарська література Радянської України! Хай живе журнал „Гарт“!

На фотографії IV з'їзду роблять такий напис:

„Пролетарським письменникам Червоної України і їхньому журналові „Гарт“ на знак пам'яті від Союзу Червоних Фронтовиків Німеччини“.

Все чисте поле на картці вкривають підписами.

Я того настрою, що був тоді, ніколи не забуду.

Як разходились додому, вони все запрошували ночувати. Кожний запрошував до себе. Особливо товариш з польським прізвищем. Він був такий виснажений, що на нього страшно було дивитись. Усе запрошував і доводив, що в нього зручно, бо він має аж дві кімнати.

— А яка сім'я? — спитав я.

— Сім'я? Та що сім'я… Ну, сім чоловіка. Помістимось!

Ми дійшли разом аж до якоїсь зупинки омнібуса.

Було вже дуже пізно.

Але вони розійшлись тільки тоді, коли ми сіли в омнібус і поїхали.

19

Настав сонячний день.

Чи треба казати, що Петер Кош був точний і що ми явилися в призначену годину (pünktlich[44]!) до того самого льокаля?

Майже вся організація уже була на місці. Отже ми зараз підемо зніматися, десь на повітрі, в районі Norden.

Командир шикує цуг і велить нам з Петером Кошем стати на лівому фланзі.

Ми стаємо.

Таким чином, на хвилину ми стаємо часткою 180-тисячного Союзу Червоних Фронтовиків.

Auf, auf, zum Kampf, zum Kampf!
Zum Kampf sind wir geboren…[45]

Пісня послалася широкими коридорами вулиць, майже порожніх в цей ранній час на передмісті в неділю.
Іван Микитенко. Голуби мира. Подорож за кордон. №5. 1930.jpg

ЛИСТ НІМЕЦЬКИХ ЧЕРВОНИХ ФРОНТОВИКІВ ДО РОБІТНИКІВ УКРАЇНИ. ДИВ. СТОР. 117

Іван Микитенко. Голуби мира. Подорож за кордон. №6. 1930.jpg

НАПИС НА ВЕЛИКІЙ СВІТЛИНІ З'ЇЗДУ ЧЕРВОНОГО ФРОНТУ НІМЕЧЧИНИ: „ХАЙ ЖИВЕ ПРОЛЕТАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ! ХАЙ ЖИВЕ ЖУРНАЛ „ГАРТ“
БЕРЛІН 9/XI 1928

Наш цуг марширує. Робітник, що переходить вулицю, підносить угору стиснутий кулак і вітає:

— Rot-Front!

— Rot-Front! — відповідає йому дружно цілий цуг.

Маршируємо.

Пісня послалася широкими коридорами вулиць.

— А можна співати? Ви не боїтеся? — питаю свого сусіди.

— О! Чудне запитання.

— Можливо, та я ж не знаю…

Тоді мій сусіда весело сміється.

— Вулиці наші. Чом би нам не співати? А от те, що ти маєш у руках ціпочок, це вже проти закону… Перший поліцай має право вивести тебе із строю… Ти ж знаєш, що нас позбавлено права носити дубинки…

— Так це ж… це не дубинка… Це так собі…

— Однаково. Наша зброя — кулак. Сто вісімдесят тисяч пар кулаків і гасла „червоного фронту“.

— Хм…

Я постарався притиснути до бока свій ціпочок.

За двадцять хвилин командир скомандував стати. Ми прийшли до якогось широкого поля чи городів, що обросли високими кущами та колючим дротом. Це ніби такі дачі. Окремі ділянки городів належать окремим громадянам, що влітку приїздять сюди подлубатись на грядках — після чесної тяжкої праці у власному магазині чи десь у конторі…

Тимчасом деякі робітники живуть тут літо й зиму в курячих халупках на одне маленьке віконце. Холодно їм тут. Але нічого… Терплять…

Люблять, бачите, „дачу“.

Тут, принаймні, ніщо не впаде йому на голову, крім дощу та негоди. Тут ми й знялися.

А за півгодини ми знову були біля „штаб-кватири“. Керівник давав інструкції — на роботу!

Вони йдуть на роботу: збирати на допомогу рурським страйкарям! Чи ж не цікаво нам піти разом із ними і подивитися, як це вони роблять?

Вони розподіляють ролі.

Кільком товаришам дають на руки „підписні листи“. Одному доручають виголошувати промову, а всі гуртом пробують гукнути:

— Achtung! Achtung!
Hies ist Roter Frontkämpfer Bund![46]

— Починаймо.

Всі гукнули. Та вийшло неодностайно. Дехто засміявся, а більшість — розсердились.

— Ще раз!

І вони гукнули ще раз.

— Achtung! Achtung!

На цей раз вийшло бездоганно. Ніби не з двадцятьох п'ятьох, а з одних грудей.

Командир задоволено гукнув:

— Готове.

І знову цуг шикується. Струнко.

Ідуть у першу-ліпшу вулицю, заходять на подвір'я великого будинку. Камінний чотирикутник гуде під їхніми кроками. Вони стають посередині, обводять очима поверхи, що дивляться рясними вікнами в чотирикутник подвір'я. Де-не-де вікна трохи відхиляються. Частина товаришів — ті, що з підписними листами — уже позаймали всі майданчики на сходах і всі парадні. Вони чекають.
Іван Микитенко. Голуби мира. Подорож за кордон. №7. 1930.jpg

НІМЕЦЬКІ РОБІТНИКИЇДУТЬ НА СЕЛО ПЕРЕВОДИТИ ЧЕРГОВУ КАМПАНІЮ, ЗБИРАЮТЬСЯ БІЛЯ БУДИНКУ ІМЕНИ КАРЛА ЛІБКНЕХТА В БЕРЛІНІ

Іван Микитенко. Голуби мира. Подорож за кордон. №8. 1930.jpg

РОБІТНИКИ З БЕРЛІНУ ПРИЇХАЛИ В НОЄНДОРФ. БУДЕ МІТИНҐ

І от керовник групи глянув на товаришів, що були з ним. Гучно, одностайно, лунко гуде в камінному подвір'ї:

— Ach-tung
— Ach-tung

— Hier
ist
Ro —
ter —
front —
kämp —
fer —
Bund!!!

І, як тільки останнє слово — „Бунд“ — прогуде і стихне десь на камені, керівник виступає наперед, ще раз обводить очима поверхи, де вже рясніше відчиняються вікна, і починає свою запальну промову.

— Камераден! — говорить він. — Двісті тридцять тисяч робітників і робітниць Рурщини і району викинуті на вулицю, бо вони жадали платні й хліба за свою роботу.

— Камераден! Буржуазія хотіла б їх повішати.

— Соціял-демократія зраджує.

— Поліція поборює їх гумовими бичами…

— Камераден!..

Скільки вогню і гніву було в його промові! Він викликав магічним словом тіні голодних робітників, і вони ніби пропливали перед очима, кленучи світ, загрожуючи ворогам.

Червоні фронтовики на роботі!

Через п'ятнадцять хвилин підходили вже до другого будинку.

12 листопада. Понеділок.

„Гадав, що за кордоном матиму багато вільного часу. Там, на Україні, це було хронічне страждання: брак вільної хвилини. Наша епоха неймовірно багато вимагає. Люди у нас уже звикли до цього і часом навіть не помічають, що їм ніколи глянути вгору. І тільки тоді, коли раптом збігається на один день, на одну годину, три, п'ять невідкладних, бойових справ, людина хапається за голову і розлютовано стогне: „О, tempora! Та коли ж я встигну?“. Проте встигає, не може не встигати, бо встигнуть інші, і ця думка, цей залізний закон нашого радянського життя, підганяє людину з невблаганністю машини. Люди, що не загартували свого хребта, в наших умовах неминуче посуваються наниз, їм починається розм'якшення костей, на зразок остеомаляції; і вони, як лантух із кволими м'язами, мусять осісти в тихому затишку своєї родини. Життя котить через них свої скажені хвилі. Проте людина часом подумає: не завадило б одпочити, погуляти, тощо… Мабуть, це найзручніше зробити за кордоном, — думав я, бігаючи в Харкові до „Радторгфльоти“ по закордонний квиток. Наївняк! За кордоном зовсім не можна цього зробити. І щодо вільного часу, то на Україні ти був Крезом, рівняючи до закордону. Тут із тебе справжній банкрут. Дні вилітають із твого бюджету ще скорше, ніж марки з гаманця. Здається вчора ти виїхав із Харкова, а дивись — сьогодні вже дванадцяте. Уже дванадцять днів пролетіло, ніби дванадцять разів хитнувся маятник. Ти прекрасно розумієш, що мусиш максимально використати свої закордонні дні, і тому треба застосовувати радянську систему: встигати в кубі. Учора, після роботи червоних фронтовиків, Петер Кош запропонував одвідати корчму на Корзерерштрасе. Петер Кош — це справжній скарб. Він не спочиває сам і не дає спочивати мені. Ми пішли до тієї корчми, там мало бути засідання осередку. Та, на жаль, воно вже скінчилось, коли ми прийшли. Господар корчми, старий німець і немолодий член комуністичної партії, показав нам залю, де було засідання. Там ще гойдався дим. Біля стіни лежало на стільцях якесь аматорське театральне вбрання, тут працює ще якийсь гурток. У загальній кімнаті сидів безробітний будівельник, комуніст із сивим уже чубом. Петер познайомив нас, і я довідався, що безробітний будівельник має родину з трьох осіб, що старший син пішов десь у мандрівку, та й не вернувся. Менший — помер. Третій син сидить дома, теж безробітний… Товариш цей каже: „Все ліве, що є серед нашого робітництва, то воно тепер на вулиці, безробітне, бо його викидають із фабрик“. Ми викурили цигарети і пішли до будівельника. Нам цікаво було побачити його помешкання, родину, шматочок побуту. Він живе на п'ятому поверсі. Коридор такий вузький, до того ж завалений барахлом, що в ньому не можна розминутись, і такий довгий, що можна спотикнути себе не раз, доки його перейдеш. Нас зустріла жінка будівельникова, зустріла дуже тепло. Ми сіли в кухні, бо в кімнаті було не прибрано і туди нас не запрохали. Кріз прочинені двері я побачив невеличку кімнатку, в якій на ліжкові стояли сторч неприбрані перини (дивно, ці антигігієничні „ковдри“ бачити в німців! І це скрізь — і в готелях також). З кімнати вийшла хвора сестра будівельникової жінки, привіталася. Вони готували обід. На столі стояла розкрита коробка з маргарином, у мисці полоскався шматочок гав'ядини. Стіни кухні рясно вквітчані цілим арсеналом кухенного „струменту“. Друшляки, кастрюлі, мисочки висіли на цвяшках, розплановані за ранжиром… Дружина безробітного будівельника докладала всіх сил, щоб додержати пристойности в своєму господарстві, компенсуючи цим той прикрий факт, що за теперішніх матеріяльних умов теє господарство мало використовується… — Нічого, — сказав будівельник, — ми ще перебиваємось на ту допомогу, що дістаю від держави, хоч вона має скоро кінчитись. А от рурські товариші в гіршому стані… — Ми не сперечалися, бо чули допіру промову червоного фронтовика. Нотую все це в бльок-нот, на швидку-руч, сидячи в вагоні підземки, що везе нас до одного видавництва — „Malik-Verlag“, де маю почати знайомство з німецькими письменниками. Від будівельника ми пішли тоді за годину-за півтори, побалакавши про деякі цікаві речі. — То як тобі си подобало в того функціонера? — спитав мене Петер Кош. — Нічого, — кажу, — добре сподобалось, хай дякує соціял-демократам. — Е, він ще добре живе, а подивися, як у мене. Або в інших. У нас там було так, що дітей погризли щури. Батько й мати були на фабриці, а дітей щури погризли, та й уже. — Та нехай про це іншим разом“.

21

Доволі!

Геть бльок-нота, читаймо краще веселенькі вірші на стінах вагону.

Од Сибіру до Гаванни
Чистить ботики лиш Манна!

Манна! Екстра Манна! Чудова масть для черевиків!

Manna glänzt den Schuh geshwind
One Manna ist der blind[47]

Це значить, що ти мусиш неодмінно купити коробку „Манни“. Я з тривогою подивився на свої черевики. Чи не просить буває котрий з них якщо не манни, то просто звичайної каші? Ні, вони ще трималися. Але Петер ніби підстеріг мою думку. Він побачив, що я записую собі рекляму.

— Запиши й оце, — і він висунув із-під сидіння свою ногу. Черевик таки шкірив зуби!

— А ти його манною! — порадив я. — Ти ж дивися:

Черевик блишить од Манни —
а без Манни він поганий.

— Сліпий, — виправляє мене Петер.

— Ніби сліпий — не поганий! — вивертаюся я.

І ми їдемо далі, переконані в тому, що —

Манна вигідна без міри
Екстра знахідка для шкіри…

Петер Кош не хоче її вживати для своїх черевиків просто тому, що він упертий і взагалі так настроєний проти буржуазної диктатури, що ладен негайно проїсти двадцять „феників“, коли вони в нього заведуться, ніж купити за них коробку Манни й чистити нею черевики.

Невдячний!

22

Фундатор видавництва („Malik -Verlag“) і головний редактор його т. Вілянд Герцфельде, залишив апарат, що в нього він саме диктував свою статтю про Толера, одклав на бік рурку і зустрів нас.

— Товариші, я дуже радий. В чім справа?

— Якщо ви — товариш Герцфельде, то я маю до вас листа від нашого видавництва „Український Робітник“, — відповів я.

— Чудово! Ви, значить, із Росії? Пробачте, Augenblick![48]

Він підійшов до апарату, натиснув педаль, апарат проказав йому кілька допіру продиктованих фраз, що цілком його задовольнили. Він повернувся до нас.

— Із Росії?

— Ні.

— А ви ж сказали „Український Робітник“.

— Ну да. Значить, я з України. Бо „Український Робітник“, звичайно, на Україні.

— А, це ніяка ріжниця. Про що тут говорити.

— Гм…

Я ще раз подивився на свого співбесідника. Це була цілком солідна постать, в достатній мірі лиса. Вілянд Герцфельде, це і є брат художника Джона Гартфільда (John Heartfield), колишній редактор журналу „Нова молодь“ (Die neue Jugend), що виходив ще підчас світової війни, 1916 року. Тоді в цьому журналі брали участь такі сміливі митці, як Йоганесс Р. Бехер, Ґеорг Ґрос та інша революційна молодь. По тому Герцфельде захоплювався рухом „да-да“, видав свої поезії „Суляміт“ („Sulamit“) почав видавати дуже гарний журнал „Банкрутство“ („Die Pieite“); журнал 1919 року закрили, а видавця заарештували. Далі він засновує „Malik-Verlag“ і видає тут твори Уптона Сінклера та багатьох інших. Сам пише разом з Ґеоргом Ґросом цікаву працю „Мистецтво в небезпеці“ („Die Kunst ist in Gefähr“), за яку має від держави неприємності. Цю працю на Україні, між іншим, один груповий „академічний“ журнал надрукував під прізвищем самого Ґроса і після цього в недовгому часі навіки заплющив очі… Герцфельде ж тимчасом закінчує статтю про Толера і має вже готову велику біографію Аптона Сінклера. Колишній член „Спартака“ і т. д.

Отже мені дивно бачити таку неписьменність щодо нашого „Українського робітника“

— Ви, здається, не дуже поінформовані про українську літературу? — питаю руба.

— Всю російську літературу, що тільки з'являлася в німецьких перекладах, я знаю добре. Всю.

— Ich freue mich ganz besonders[49]. Але я питаю про українську. Не про російську, а про українську.

Він видимо не міг відразу спромогтися на відповідь.

— Як? — нарешті запитав він. — Окрему українську літературу?

— Зовсім окрему.

Тоді він одверто знизав плечима.

— Не знаю, не чув, не буду казати… І мова окрема?

Тут уже я, а зі мною і Петер Кош, розвели руками.

— А то ясна річ! — вигукнув Петер і незадоволено поворушив вусом.

— Доводиться констатувати цей факт. Зовсім окрема, — додав я.

Герцфельде неймовірно подивився на нас обох.

— Може діялект?

— Kein Dialekt![50] — закричав Петер. — Самостійна мова, стародавня українська мова, дуже багата мова сорока мільйонів людей!.. Покажи йому альбом портретів ваших письменників…

— Будь ласка.

І саме в цю хвилину до кабінету увійшла нова особа, висока на зріст, білява, в капелюші з широкими крисами, в окулярах з темною роговою оправою.

— Франц Вайскопф, — представив нам нового товариша Герцфельде. — А це письменник з України…

— Наконєц, наконєц, — заговорив товариш Вайскопф російською мовою. — Давно слєдовает іздавать тут сначала одін альманах по-нємєцкі українськіх пісатєлєй… Оні нє знають нічево, наші іздатєльства, об українской літературє.

І ми почали єдиним фронтом атакувати директора…

Франц Вайскопф безперечно найбільш обізнаний в українській культурі зо всіх німецьких товаришів. Цілий час він працював у Празі і власне кілька тижнів лише, як переїхав до Берліну. Читачам наших журналів („Червоний Шлях“ і ін.) ім'я Франца Вайскопфа не невідоме.

Його навіть були вважали за чеха, хоч він — чистої крови німець. В Празі він народився двадцять вісім років тому. В Празі кінчив гімназію, а потім і університет. Ще з останньої кляси гімназії пішов на війну (1918 року), як австрійський салдат, там „розклався“, вступив потім до с.-д. партії (німецькі соцдеки в Чехословаччині). 1919 року, як повернувся з війни, організовує в Празі студентську організацію. Працює в „лівому комітеті“, коли йшла боротьба за 21 умову Комінтерну. Лівих викидають з партії соцдеків в кінці 1920 року, і вони створюють 1921 року Чехословацьку комуністичну партію. 1927 року наш майбутній співробітник „Гарту“ сидить півроку в чехословацькій в'язниці в Їглаві, куди його запроторюють за комуністичну діяльність. Пише Франц Вайскопф майже виключно з робітничого життя. Цей молодий, енергійний письменник написав уже шість книг. Книга поезій „Іде барабан“ („Es geht eine Trommel“); соціяльна драма „Країна на іншому березі“ („Das Land am andern Ufer“), що дістала премію празького пролеткульту 1925 року; „Антологія чеської соціяльної лірики“ („Tschechische Lieder“); книга оповідань під назвою „Втеча до Франції“ („Die Flucht nach Frankreich“), з якої дещо друковано білоруською мовою (в „Узвышші“), українською та російською; подорож до Радянського Союзу — „Пересадка в XXI сторіччя“ („Umsteigen ins XXI Jahrhundert“), що вийшла мовами німецькою два рази, російською і чеською, і викликала багато рецензій та відгуків у німецькій, російській та чеській пресі. Нарешті 1928-го року з'являються останні оповідання під назвою „Хто не має вибору, той має горб“ („Wer keine Wahl hat, hat die Qual“).

Вайскопф працює в журналах „Die neue Bücherschau“ (Берлін), „Monde“ (Париж), „Полымя“ (Менськ), „Червоний Шлях“ (Харків), „На литературному посту“ (Москва), „Кшеп“ (Прага), „Red“ (Прага, Т-во молодого мистецтва). І зараз пише роман з життя Закарпатської України під назвою „Мандрівні поля“ („Wandemde Felder“).

— А тепер дозвольте вам передати лист від редакції журналу „Гарт“ і просити вас узяти якнайактивнішу участь у роботі цього журналу, — говорю я, коли ми розбили тов. Герцфельде в цур і не залишили йому ні цаля для відступу.

— Охоче! З приємністю, — відповідає Вайскопф.

— І я охоче, — додає т. Герцфельде, обтираючи рясний піт з лоба. — Я теж з приємністю. Як зветься журнал? Гарт? Твердий?

— Та досить таки твердий. Будьте певні…

— Еге, — сміється Герцфельде. — Може, підемо разом обідати?..

Петер Кош нічого не мав проти…

— Не заперечую! — моргнув він усом…

Власне з обіду й почалися всі дальші пригоди, що їх мені вистачило аж до від'їзду до Ляйпціґу, куди я виїхав був двадцять третього листопада.

Що ж то був за обід?

Найзвичайнісінький. Ащо з мене не прихильник німецької кухні, то й годі про нього.

Хібащо три моменти варто відзначити. Перший, і для мандрівника найголовніший, це — матеріяльні втрати. Обід зробив у моєму бюджеті непередбачену в пляні і несподівано велику вирву. Напевне реальнішу, ніж злочинницький набій у підніжжя пам'ятника на Персенкувцє у Львові. Другий момент — перша молода дівчина, що обідала з нами. І третій момент — друга молода дівчина, що теж була з нами.

Перша дівчина — то була молода німецька пролетарська письменниця. Зовсім молода. Її звали Марія Гресхбнер. Вона втекла од своїх батьків, а тато її був і є, доки живе соціял-демократія, великий пан, дідич, землевласник. Отже Марія Гресхбнер, коли повернуло їй на вісімнадцяту весну, взяла та й накивала п'ятами на тепле батьківське кубло. Прибула дівчина до Берліну і, не вагаючись, пристала до тих, хто горить одвертою зненавістю до того ж таки теплого панського кубла.

І от вона теж горить тепер ясним пломенем, юна інтернаціоналістка, ентузіястка, молода пролетарська письменниця.

Її цікавила пролетарська література України. Вона розпитувала про кожну дрібницю і була щодо себе дуже скромною, не насмілюючись ні разу назвати себе хоча б початкуючою поеткою. Піднесення нашої культури її менш дивувало, ніж хвилювало й радувало. Чи ж можу я забути цю дівчину?

Але я не можу забути й другої!

Друга молода особа була, скажім, Клавдія Ніколаєвна, чи не рідна сестра тьоті Моті? А може то була її прекрасна тінь, бо звернулась вона до мене, якщо не помиляюся, з таким самим запитанням, з яким звертається тьотя Мотя до Мазайла:

— Зачєм ви нам іспортілі город?

Зрозуміло, що я був трохи здивований.

— Цебто, як „іспортілі“? Що ви хочете, мадам, цим сказати?

Насамперед я невідомо з чого переконався, що вона ні хто інша, як мадам.

— Отже, мадам, я не зовсім вас розумію. Чи не будете ви ласкаві викласти трохи ґрунтовніше й послідовніше ваші авторитетні погляди на розвиток культур народів СРСР?

І от вона почала викладати.

Я вже не кажу за те, що ця симпатична Клавдія Ніколаєвна зіпсувала мені апетит. „Яких тільки тьотьмоть перемоть не буває на світі“ — думав я замість наповнювати шлунок виробами німецької кухні. А далі я не витримав:

— Слухайте, мадам, — скрикнув я, наставляючи проти неї виделку і стримуючи Петера Коша, що хотів проковтнути її живцем. — Ви імперіялістка! Так, так, ви справжня імперіялістка і не дивуйтесь, коли я вам скажу, що на Україні, наприклад, є такі самі імперіялісти й імперіялістки, як ви. Ріжниця поміж вами хіба лиш та, що ви мрієте про „єдіную нєдєлімую“ і ганете все українське, а вони мріють одокремитися від РСФРР і створити імперіялістичну фашистську Україну. Отже вам варто подати одне одному руки… Я розумію, що вам заваджае це зробити ваше одверте русотяпство! Але ваша доля однакова: ні чорта з ваших мрій не вийде. Отже — подайте руки.

— Ах! Ви так?

І знаєте, що вона мені сказала? Ні, ви не вгадаєте.

— Ах ви петлюровец! — сказала вона мені. — Да! Ви петлюровец! Тоже культура самостоятельная! Україна… Скажіте, пожалуйста…

І… власне я не знаю, що б вона сказала мені ще й далі. Та вона підвелася й намірилась бігти.

— Мнє нужно бежать, одєвать Пудовкіна. Ви знаєте, что в Берлін прієхал Пудовкін? Ілі ви із за своєй самостоятельной культури нє обязани знать, кто такой Пудовкін? Сегодня в торгпредствє вєчєр в честь Пудовкіна!

— Вітайте і скажіть, що ми прекрасно знаємо видатного кіномайстра Пудовкіна! Але про тьотю Мотю краще не згадуйте…

Як вона зникла за дверима ресторану, я звернувся до своїх приятелів:

— Скажіть, будь ласка, товариство, що це за одна?

— Клавдія Ніколаївна? Як, ви не знаєте? Це співробітниця радянського торговельного представництва в Берліні.

Чи ж можу я забути цю співробітницю радянського торговельного представництва в Берліні?

Ні, я її пам'ятатиму.

Далі ми умовились із товаришем Вайскопфом побачитись у „Новому Німецькому Видавництві“ на вулиці Вільгельма, і це, власне, й стало зав'язкою до дальших пригод і зустрічів.

„Neuer Deutsche Verlag“ на вулиці Вільгельма, 48 — це великий будинок, у якому міститься безліч редакцій, відділів, установ. Товариша Вайскопфа я знайшов у відділі Центрального комітету міжнародньої робітничої допомоги, де він постійно працює від того часу, як переїхав сюди з Праги. Ми піднялися з ним на третій поверх, обійшли всі редакції, знайомлячись з їхньою роботою та з людьми, що ту роботу виконують. Тут і „Робітнича Ілюстрована Газета“ („Arbeiter Illustrirte Zeitung“), і „Робітничий фотограф“ („Der Arbeiter Photograph“), і „Селянська газета“ („Bauernzeitung“), і журнал „Нова Росія“ („Das neue Russland“), що дивує мене своєю назвою, і багато інших. Т.т. Пфайфер, Артур Зеегоф та інші редактори й співробітники презентують нам останні числа своїх журналів та газет, ми тиснемо їм руки і підіймаємось на вищий поверх — до книжкового т-ва „Універзум“.

Тут товариш Вайскопф зазнайомлює мене з т. Альбертом Готоппом і сам десь зникає.

Готопп чудовий товариш, колишній чорнороб, потім — машиніст на пароплаві, тепер працює в „Універзум“. З ним не тільки легко взагалі, а ще й дуже легко розмовляти німецькою мовою, бо він, зважаючи на моє прохання, говорить зовсім повільно, чого я ніяк не міг добитися від інших товаришів і берлінських громадян. Взагалі треба сказати, що в Берліні так „погано“ говорять німецькою мовою, що свіжій людині дуже тяжко щось зрозуміти, хоч її саму й розуміють…

Отже Альберт Готопп, відповідальний робітник „Універзум“, дуже поважна людина і молодий письменник. Тяжкі злигодні і довга революційна боротьба поклали йому на лиці виразні сліди. Коли він мовчить, губи йому міцно стиснуті. Коли промовляє, вони рубають слова коротко і виразно.

— От наша робота.

Він показує книгу Отто Катца — „Дев'ять чоловіка між кригою“ — документи однієї полярної трагедії, (Otto Katz. Neun Männer im Eis. Dokumente einer Polartragödie), книгу, присвячену трагедії Амундсена і героїчній мужності радянського льодолома „Красіна“. Від книги ще пахне фарбою, як і з палуби „Красіна“ ще не розвіялись полярні пахощі вітрів і криги.

— Доречі, от і сам автор цієї книги, товариш Катц.

Товариш Катц, що в ту мить увійшов до кімнати, робить автограф на своїй книзі і передає мені.

А за хвилину Готопп знайомить мене ще з новим письменником, Ґергартом Полем, редактором і видавцем журналу „Die neue Bücherschau“[51]. Ґергарт Поль, стрункий і мужній юнак із Шлезьку, так стискує руку, що я мимохіть думаю про те, який добрий спортсмен із цього молодого письменника й критика! Він запрошує нас до себе на маленьку вечірку, що відбудеться в нього сімнадцятого листопада, в суботу. По тому бере зі столу книгу Уптона Сінклера „Präsident der U. S. А.“, що також допіру вийшла з друку, і дає мені її зі своїм написом. Що б це мало значити?

— Тут є моє післяслово, — пояснює він.

Так, в кінці книги читаємо його „Nachwort“.

Альберт Готопп кладе на стіл ще цілу купу нових книжок, що їх випустив „Універзум“ прекрасними виданнями, такими, що кожного українського письменника взяли б на моєму місці заздрощі.

Не знаю, чи думав так само товариш Готопп, чи просто хотів показати свою роботу, але всі ті книжки він раптом подарував мені од видавництва зі своїми написами. Тут же він показує мені свіжі числа журналу „Die Front“[52], того самого журналу, що за кілька день витримав потім бій із журналом Гергарта Поля і став органом „Союзу пролетарських революційних письменників Німеччини“, про що читач довідається далі.

— Насамперед нам треба добре зв'язати ці книжки, щоб вам було зручно везти їх на Україну, — говорить Альберт і починає сам упаковувати їх. Чудово видані книжки Егона Ервіна Кіша, Еріха Мюллера, Курта Тухольського, Альфонса Гольдшмідта, Ґеорґа фон-Брінґа і багато інших лягають у пакунок і щедро вкутуються папером.

— Чи не маєте ви шпагату, товаришко Сюсс?

— О! Чом би не мати?

Власне, я ще й раніше звернув був увагу на цю струнку, чорнооку співробітницю „Універзум“, очевидно, помічницю Альберта Готоппа. Але я не чув її голосу, такого жвавого й дзвінкого і такого самовпевненого. Тепер я почув його, бо вона відповідала Альбертові.

— От вам цілий клубок.

Вона передала його мені.

— Я вам дуже вдячний.

— Але ви не знайомі! — гукнув Альберт. — Це товаришка Фрідль Сюсс.

— Я матиму приємність бачити вас у Ґергарта Поля в суботу, о сьомій увечері? — запитала вона.

Гм… приємність. Що їй відповісти?

— Як? Вас там не можна буде бачити? Хіба він вас не запрошував?

— Так. Але я не знаю, чи матимете ви з того будьяку приємність.

— Е! — Вона весело зареготала. — То буде видно.

Звичайно, що й цього всього було досить для того, щоб, виходячи з приміщення „Універзум“, подумати: „Ну, здається, зав'язується три цікаві пункти: поперше — оргзбори „Союзу пролетарських революційних письменників Німеччини“, на яких мені випадає бути присутнім, подруге — вечірка у Поля, де, можливо, будуть цікаві розмови, і потретє — Фрідль Сюсс, що буде присутня на тій вечірці“.

Про збори „Союзу“ мене попередив Вайскопф, і я забув про це згадати раніше.

І раптом Альберт додає ще одного пункта. Зав'язує новий вузлик на ланцюжку подій, і притому робить це цілком конфеденціяльно. Він нахиляє до мене обличчя і каже виразно, але тихо:

— Одна справа вечірка у Поля, де, як я бачу, буде і Фрідль Сюсс. Інша справа — в неділю, в приміщенні Пруського Ляндтагу, вхід з вулиці Принца Альбрехта. Я чекатиму на вас рівно о десятій на вулиці. Підемо разом на конференцію „Червоного фронту“, якщо це вас цікавить не менше, ніж ті інші справи. Згода?

— Цілковита! Але чи будете на цій вечірці і ви також?

— Н-не знаю. Покищо до побачення.

Я пішов, маючи про що роздумувати…

25

— Де ти бродиш, мой? Я на тебе чекаю цілий день! — так зустрів мене Петер Кош, що сидів і справді цілий день у моїй кімнаті.

— Я мав справи.

— Нічого мені не сказавши? То принаймні обідати ми будемо? І цигарок у мене немає. Я трохи не здурів.

— А які новини?

— Є цікаві для тебе. Приїхали Коряк і Ле. Вони у себе в кімнаті.

— В такому разі ми обідаємо всі разом! Це чудово. Українська радянська колонія на Ельзасерштрасе.

За півгодини ми сиділи всі біля одного стола. Товариші Коряк і Ле розповідали нам про Бремен та Дельмінгорст, звідки вони допіру повернулися. Ми слухали їх із захопленням, одначе й самі мали чим похвалитися.

Наприклад, товариш Шевченко ще ні разу не зазнав фіяска ні в одному театрі. Скрізь його запрошувано на пристойні, навіть розкішні місця, за які він платив, крім подяки, хібащо дві марки на додаток. Щодо товариша Озерського, то він мусить готуватися до доповіді в товаристві „Ост-Европа“. Доповідь — на тему про стан науки на Україні. Нарешті я також маю свої окремі пляни.

Словом, ми дуже весело обідали, і фрау Крайєнбрінґ запевняла нас, що кращих людей, як українські письменники, професори і театральні фахівці, вона ще не зустрічала і, напевне, ніколи не зустріне, хоч і не збирається помирати в пляні ближчої „п'ятирічки“.

— Між іншим, ви знайомі з її сином? — запитав нас товариш Коряк.

— А що?

— Я не знаю, як ви, але я не дозволяю собі бути з ним одвертим. Крім жінок, він вам ні про що інше не розповість, тимчасом од вас поцікавиться дещо взнати.

За кілька день товариші Коряк і Ле виїхали на Україну. Ми, звичайно, говорили перед їхнім від'їздом про справи ВУСПП. Доречі, в Берліні ми зустрічали українських письменників, представників тієї організації, що й після своєї смерти залишилася, „великою прихильницею“ ВУСПП. Ми дуже ввічливо й чемно розкланялись. Один навіть порадив мені купити в магазині Вертгайма чудовий гаманець під назвою „Reisferschluss“, з якого я користаюсь і досі.

Отже є між нами щось спільне!

26

Є в Берліні чарівне передмістя, власне наукове містечко. Зветься воно Далем. Маленькі будиночки в стилі бароко та поважні професори та акуратні дерева по обидва боки рівненьких вуличок і більше майже нічого. Туди ми й поїхали з т. Озерським в середу, чотирнадцятого листопада.

Поїхали оглядати біохемічний інститут.

Всі ті інститути, що там є, всі професори, що в них досліджують тютюн, мололо капусту на вгородах та інші продукти харчосмаку, все це постало свого часу іменем імператора Вільгельма і досі цим іменем живе.

Так, соціял-демократичний уряд республіки уміє шанувати традиції свого останнього імператора. Бранденбурзькі ворота, що від них починається вулиця Лип, мають три проїзди: два по боках — для звичайних смертних і один посередині — для кайзера. Ніхто, крім кайзера, не проїздив ніколи серединою. І ось, як не стало кайзера, його царський проїзд у Бранденбурзьких воротях уряд закрив, щоб не оскверняла його нога звичайного смертного.

Закрив і тримав його так аж до 1928 року! Десять років витримав! А на десятому році ми таки вільно проходили крізь ворота.

Отже не дивувало нас і те, що на інститутах тих дбайливо зберігається пам'ять про кайзера Вільгельма.

Ми уважно їх оглянули, я совісно обмацував газіятори професора Юнкерса, захоплювався лябораторіями, говорячи при тому (і цілком справедливо), що у нас безперечно є лябораторії ніяк не гірші від цих, а тов. Озерський ставив такі запитання шановним професорам біохемічного інституту, що ті, не зважаючи на свою колосальну і безсумнівну ерудицію, не могли дати на них такої відповіді, що могла б задовольнити т. Озерського.

Так то.

Звичайно, що було б незручно ставити ввічливим професорам питання в такий, наприклад, спосіб:

— Прекрасно. Берлін зараз не доїдає проти передвоєнних часів 30 % м'яса, 33 % молока і не допиває 30 % пива. Чи не будете ви ласкаві, пане професоре, сказати нам, хто це саме не доїдає та не допиває? Чи, скажім, мешканець Кюрфюрстендамен[53], чи навпаки, цебто робітник з району Веддінгу? Ми, наприклад, бачили робітничі касарні, голі й облуплені, як драні бубони, і робітничих дітей, голодних та синіх, як пуп. Вони, ті робітничі карапузи, уявить собі, гірше од ваших капустяних червячків риються в смітті по темних камінних закутках отих фабричних корпусів, з подвір'ями вузькими та невеселими, як камери в'язниць; риються, звичайно, без діла, бо їсти там немає чого. Таким чином, чи не саботують вони разом із своїми батьками добрий німецький харч, навмисне не доїдаючи 30 % м'яса та 33 % молока? Годі й казати вже про пиво. Ясно, що його вони також „саботують“. Через те вони, мабуть, такі худі, виснажені, недокровні. Якщо ви поділяєте нашу думку, то дайте просту і ясну відповідь, шановний професоре. Чи може навпаки: мешканці Кюрфюрстендамен, з яких мало що з самих не ллється молоко, не падає м'ясо? Може то в них од „недоїдання“? Наука, пане професоре, річ складна. Це нам відомо. Наука річ могутня. Значить, вона може дати нам відповідь на ці пекучі питання. Чекаємо!..

І, сказавши так, стати в позу людини, що справді хоче дочекатися відповіді.

Ні, так питати було б незручно. Чого доброго, ще поперелякували б добрих старих професорів імператор вільгельмівського біохемічного інститута. Треба було якнайлояльніш, та ще й здалеку, у загальних формах.

Отже: вони нас капустою, червячками, тютюном та іншими „проблемами хемії“, а т. Озерський їх — бюджетом! організацією справи! відношенням їхньої науки до соціяльних проблем…

— Не знаємо, — одказують шановні професори. — Це нас не обходить. Не наш фах.

— А-а, — солідно протягує т. Озерський таким баском, що не зрозумієш, що він ним хоче сказати. Чи хоче він сказати: „а-а, розуміємо вас“, чи навпаки: „а-а, ми вас не розуміємо“

В кожному разі питання ввічливо „замазується“, ми дякуємо директорові біохемічного інститута і переходимо до фізіологічного, де повторюється майже та сама історія…

Так, поки не обійшли всіх помешкань, кабінетів, лябораторій, бібліотек. Нарешті ми знайшли таки в фізіологічному інституті нашого радянського аспіранта!

— Кваліфікуємось? — питаємо його.

— Да, да! — відповідає він таким тоном, ніби всі ці інститути колишнього кайзеровського „Ґезельшафту“ належать йому або принаймні німецькому пролетаріятові.

— Народ… — думаємо ми. — Припусти його до чистої науки, а він почне в неї ідеології напускати. Хіба не видко, що за один.

Але професори висловили нам своє задоволення з приводу роботи радянського аспіранта:

— Хороша робота, талановита й старанна.

„Чиста робота“, — додаємо ми в думках, і поспішаємо розпрощатися з ученими й вийти на веселенькі вулички Далему, де вже їде повненький автомобіль, що розвозить мешканцям бароканських будиночків вершки, молоко й масло.

Словом, у Далемі розроблюються проблеми народнього харчування…

27

Із щоденника:

„15 листопада були біля рейхстагу. Написано: „Німецькому народові“. Потім зайшли на „Кольону перемоги“. Історія кольони, як відомо, така. На знак пам'яті про війну з Данією 1864 року мусів був з'явитися на Королівському майдані пам'ятник. Проекти виготував проф. Страк. Будування починалося 1869 р., але події 71 року „трошки“ перешкодили і лише після закінчення німецько-французької війни збудували цю „кольону перемоги“, цебто — після кривавого загину Паризької комуни… На колоні напис: „Вдячна батьківщина переможному військові“… Звичайно, звичайно. Бо ж саме у франко-пруській війні Німеччина розгромила була Францію і загарбала п'ять міліярдів контрибуції, які (французького народу міліярди) і вклала потім у свою німецьку промисловість. Отже, подяка за тисячі смертей „переможних вояків“ і п'ятиміліярдовий грабунок — оця кольона… Видрались ми аж на саму верхівку кольони. Коштувало по 50 пфенінґів. На стінах у середині кольони, звичайно, висять застережливі об'яви: „Das Beschreiben der Wände ist bei Strafe Vefboten“[54]. А через цю об'яву олівцем розписалась якась весела мандрівниця Фрида Малєвська. І всі стіни в написах, часом найпікантніших, а часом просто безглуздих. Згори мабуть гарно дивитись на місто. Але воно було повите туманом. Зеленіють, червоніють, спалахують і гаснуть зіниці ліхтариків, що регулюють рух машин і людей. Навпроти — Алея перемоги. Словом — сама тобі перемога. Увечері пішли до театру „Grosses Schauspieihaus“. Слухали оперету „Казанова“. Постава, строї, гра, техніка, світляні ефекти — все це гідне найвищої капіталістичної вибагливости. А голоси… просто погані. Тільки інтермедії „сільські музики“ виконували блискуче. Фойє в театрі світиться реклямами жіночих ніг, які, одначе, не змінилися з часів Гайне і настирливо нагадують ноги гетінгенських дам“.

„16 листопада був у Державній опері. Слухав „Валькірію“. Публіка приймає з захопленням, а в антрактах всі оті смокінги, фраки тощо опорожняють буфет з таким рішучим апетитом, що в дальшій дії чекаєш ще більших оплесків. Здорово їдять! Ну, й поставлено „Валькірію“ теж добре. Тільки но повернувся додому. Кличе т. Озерський. До нього прийшли харківські лікарі, що працюють десь тут у клініці. Цікаво! Іду до них“.

28

— Доктор Кіров! Доктор Попов!

— Поваження, поваження!

— Яким це побитом?

— А от, як бачите. Гризем граніт у клініці його превосходительства професора Бонгефера. Уже четвертий місяць. Та ось прийшли до т. Озерського поплакати в камізель. Не вистачає грошей, а Укрголовнаука не вірить…

Клініка нервових та душевних хвороб мене безперечно цікавить більше, але я не можу байдуже ставитись і до грошової кризи товаришів… Отже ми робимо спільний наступ на представника Укрголовнауки. Дуже приємно було б посидіти також на лекції професора Бонгефера, побачити берлінських студентів медиків, послухати лекцію. Взагалі поглянути, хоч одним оком, і на цю ділянку життя.

Лекції професора Бонгефера відбуваються щоденно, крім суботи та неділі, звичайно, в клінічній авдиторії, від одинадцятої години ранку. Так ми і умовились: прийти в клініку в понеділок дев'ятнадцятого — на лекцію. Тут, після лекції, вони представлять мене професору, і я дістану дозвіл обдивитися клініку.

— Як же ви тут поживаєте, в цьому дивному Берліні?

— Ми ніде не буваємо, крім своєї клініки. Майже нічого не читаємо, крім літератури з нашого фаху. Нікого не бачимо, крім студентів, лікарів, професора та наших хворих. Нам просто не вистачає часу.

— І грошей, — скромно додав другий.

— Здається, два рази за цілий час були в театрі. А які новини в Нервовій клініці Харківського Державного Медичного Інституту?

Я розповів їм про все, що було в нашій клініці до мого від'їзду. І дивно, якою пекуче цікавою стає кожна найменша дрібниця, коли згадується її за тисячі верстов од столиці своєї республіки, в обставинах діяметрально протилежних до обставин нашого радянського життя!

Ми довго сиділи біля грубки, де тліло вугілля. Говорили про наш далекий Харків…

29

Другого дня я дзвонив телефоном до Йоганеса Бехера. Він ствердив, що збори „Союзу“ відбудуться дев'ятнадцятого листопада. Ми умовились побачитись в одному місці раніше.

Нарешті настав вечір і я поїхав до Ґергарта Поля на Уляндштрасе. Служка відчинила мені хвіртку і провела через двір до невеличкого флігеля, де жив наш новий співробітник „Гарту“. В кімнаті я застав уже Вайскопфа і другого молодого письменника — Кляуса Германа. Крім цих двох товаришів і самого господаря, за столиком сиділа четверта особа. То була Фрідль Сюсс. Вона розглядала альбом українських письменників, що його я дав був Ґергарту Полю три дні тому разом із листом від редакції „Гарт“.

Цей альбом і став героєм вечора, принаймні — першої його частини. Власне героями вечора були тридцять шість українських письменників, що їхні портрети складають альбом ДВУ. Треба було сказати добре слово про кожного з тих письменників! Отже моє становище було не з легких. Та я доклав усіх сил, зберігаючи абсолютну безсторонність та позапартійній в характеристиці творців українськоі літератури. Майже кожного з них було відрекомендовано, як славнозвісного і дуже талановитого. Хай завдячують мої колеги не лише моїй безсторонності, а й моєму поганому знанню німецької мови, що нею мені найлегше було вимовляти саме оці слова: „відомий“, „талановитий“, „популярний“, „славнозвісний“, „дуже відомий“. І якщо мої колеги не хотять потрапити колись у таке прикре становище, коли їм доведеться висловлюватись про вусппівців такими самими термінами або зовсім мовчати, то хай зарані вчать інші терміни, наприклад — „бездара“, „письмоводитель“, „московський запроданець“ тощо… І найкраще, коли вони вивчать ці терміни всіма мовами, бо невідомо, куди саме, в яку країну доведеться поїхати їм популяризувати українську пролетарську літературу.

Не будемо ховати: найбільші симпатії Фрідль Сюсс випали все ж таки не на долю того, хто так гаряче і героїчно, якщо не щиро, розпинався за всіх представлених в альбомі письменників, а саме на долю одного з його літературних супротивників, над чиїм портретом вона найдовше зупинилася і кому просила передати особисті привітання…

Тоді, незадоволений з таких несподіваних симпатій своєї бесідниці, автор цих рядків устав і почав оглядати чудову книгозбірню господаря. Поруч книжок найславетніших авторів нашої планети, англійських, німецьких, французьких, італійських і зокрема книжок велетнів російської літератури, стояли й переклади з сучасних російських письменників і між ними, знов таки поруч книжок Ф. Гладкова, Бабеля тощо, стояли й книжечки Л. Леонова

Звичайно, що автор цих рядків не побачив там ні Шевченка, ні Франка, ні Українки, ні Коцюбинського, а сучасних українських письменників, бодай одного з тих, що про них допіру йшла мова, він уже й не шукав.

Так, у Німеччині зовсім не знають української літератури і винні в цьому найбільше самі українські письменники, українські видавництва і Всеукраїнське товариство культурного зв'язку з закордоном.

Одначе, ми належимо до числа найбільших оптимістів у світі, і тому ні на йоту не сумніваємось, що найкращі досягнення нашої літератури таки стануть відомі широкому світові, і то в найближчі роки. Бо література наша на те заслуговує.

З такими думками я й повернувся до товариства, що збільшилось тимчасом іще на кілька чоловіка, між якими з'явилося й дві-три дівчини, що мали до літератури, здається, не безпосередні стосунки. Товариш Вайскопф продовжував розповідати веселі історії, і все товариство дружно реготалося.

За кілька хвилин, як всі перейшли до другої кімнати, де на столі чекали вже речі, що підтримують наше життя й бадьорість, увійшов іще новий персонаж, дуже поважний, дуже толерантний і, здається, дуже очікуваний господарем.

Це був соціял-демократ Зольман, колишній міністер внутрішніх справ, а тепер член парляменту — делегат від Кöльна.

Отже — вечір в товаристві соціял-демократа!

Я підрахував сили.

Серед присутніх був лише один комуніст, т. Вайскопф. Господар і Кляус Герман — позапартійні. Інші, здається, також. Загадковою для мене лишалась тільки Сюсс. Мабуть вона комуністка…

В загальній розмові поволі стали гегемонами Вайскопф і Зольман. Як і треба було сподіватися, розмови точилися майже виключно на політичні теми, лише іноді і на короткий час переходячи на теми суто літературні. І, звичайно, в центрі уваги був Радянський Союз, радянське життя, політика Кремля, ставлення комуністичної партії до соціял-демократів тощо.

Вайскопф мав велику перевагу: він був у Радянському Союзі, він написав про свою подорож книгу, отже свої твердження він базував на тому, що бачив, що безпосередньо мацав своїми руками. До того ж із нього — блискучий бесідник, що може примусити слухачів реготатися тоді, коли це йому треба, наприклад, безпосередньо після слів свого опонента, до яких варто лише додати для цього коротеньку репліку.

Соціял-демократ Зольман також безперечно розумна людина, дотепна і до того ж — з великим досвідом…

— Ні, що не кажіть, а політика Кремля примушує бажати багато кращого, — говорить він, легенько зідхаючи. — Кому ж не ясно, що Сталін мусить шукати погодження з соціял-демократичною партією Німеччини, бо тільки ми, масова партія, зможемо не припустити війни проти Союзу…

— І збудування для цього панцерників, — єхидно додає Вайскопф.

— Ну, знаєте, панцерники. Що ж панцерники? Це справа вождів… Маси проти панцерників. І ви знаєте, що я якраз належу до лівих, що були проти панцерників.

— А коли панцерники все таки будуються, то ви, яко дисциплінований член партії, не можете, звичайно, протестувати…

— Бачите, треба робити те, що відповідає здоровому глуздові. Я кажу, що московським більшовикам безперечно вигідно було б тримати широкий фронт разом з німецькою соціял-демократією. Сталін цього не розуміє і запроваджує якраз протилежну політику. Якраз протилежну, я повторюю. Кого він слухає? Хто його інформує в справах боротьби німецького пролетаріяту? Тельман? Хіба Тельман це та людина, що сама добре розбирається в цих справах? Аж ніяк! Тельман не має даних для того, щоб інформувати Кремль, одначе він це робить, і це є основна помилка… А сам Сталін не читає німецьких газет… Та й скажіть, хіба можна механічно переносити більшовицькі методи боротьби, методи, що склалися на специфічному ґрунті, переносити на наш цілком відмінний ґрунт? Ви чудово знаєте, які сильні традиції порядку панують у психології німецького робітництва й селянства. Я пригадую собі такий випадок. Кінець імперіялістичної війни. Дезорганізація фронту. Демобілізація. Початок революції. Я був тоді в Кöльні і добре все пам'ятаю. Салдати масами валять з фронту і питають: „Де можна дістати штамп?“ — Який штамп? Не треба ніякого штампу, ніякої печатки, йдіть додому, — кажемо їм. „Як? Без одмітки? Без штампу? — питають вони. — Цього не може бути! Ми вимагаємо ставити нам у наших книжках штамп!“ І ми змушені були, щоб заспокоїти їхнє обурення й задовольнити якось внутрішній, підсвідомий потяг до порядку, змушені були ставити їм якісь профспілчанські штампи, здається, „деревообробників“, чи що. Нате вам штамп. Тепер все в порядкові, по закону. „О, це інша річ“, — відповідали вони з задоволенням.

Всі дружно зареготали. Тоді Зольман ще з більшим почуттям гідности продовжував:

— От вам психологія німецького робітництва й селянства. Спробуйте тут застосувати більшовицькі методи боротьби. Ні, треба знати маси. Пригадую собі таку картинку. 1914 рік. Загальна мобілізація. Оголошення війни. Ви уявляєте собі, що робиться на вулицях великого міста? Шалений рух. Всі живуть одним почуттям…

— Патріотичним, — кидає т. Вайскопф.

— Одним почуттям, одним інстинктом. Все біжить, струмкує, клекотить. Ви уявляєте. І от під цей час, бачу, йде по вулиці пожежник. В руках у нього відро з фарбою і великий пензель. І хоч би він на кого звернув увагу! Хоч би захвилювався чи спитав, у чому річ! Ні! Він спокійненько собі йде, підходить до пожежного кранта й починає його методично й старанно підфарбовувати. Це його обов'язок, його служба. І він її виконує. Хай там валиться цілий світ — він мусить виконувати свої обов'язки. Це вам обличчя німецького робітника. Я ніколи не забуду того пожежника.

— Значить, орієнтація на пожежника 1914 року? — запитує т. Вайскопф під загальний регіт.

— Годі, годі сперечатися! — кидає Фрідль Сюсс.

Мене це здивувало. Як? Вона не підтримує Вайскопфа?

Я підійшов до неї, коли вона відокремилась од товариства.

— А ваша думка щодо Радянського Союзу? — запитав я одразу.

Вона посміхнулася.

— Насамперед ви мусите визнати, що Зольман дуже розумна людина. Ні? Він дуже дотепний і дуже розумний. Адже правда?

— Я не збираюся цього заперечувати. Але навіщо ви відповідаєте запитанням на запитання?

— Гаразд, я скажу вам свою думку, якщо вона вас цікавить. У вас немає демократії. Більшовики задушили демократію. Вони не дають писнути нікому, хто тримається інших політичних поглядів.

— Стривайте! Ви маєте цілковиту рацію щодо „інших політичних поглядів“. Наприклад, фашистові чи соціял-демократові, що підтримує імперіялістичну політику буржуазії, у нас не дадуть і писнути, бо ж у нас диктатура пролетаріяту. Отже, ви маєте цілковиту рацію. Але з демократією — у вас непорозуміння. Ніде пролетаріят не має кращої можливости здійснювати принципи найширшої демократії, як у своїй пролетарській державі, цебто, покищо тільки у нас, у Радянському Союзі. Хіба ви будете заперечувати цю істину?

— Так. Я буду заперечувати цю „істину“. Між іншим, як вам подобаються німецькі жінки?

— Власне… що ви хочете цим сказати? Адже ви також німкеня?

— Ну, ні. Я парижанка. Тільки працюю тут. Але як вам подобаються тутешні жінки?

— Я… власне не знаю, що вам сказати… Про яких жінок ви питаєте? Адже ви — комуністка?

— Я? Ха-ха-ха-ха! Я — комуністка?

Чи треба казати, що я вже й сам прекрасно зрозумів свою прикру помилку? Але я все таки для чогось запитав:

— Значить, ні?

— Я соціял-демократка!

Нуда, я так і знав. Ще, як почала вона говорити про „демократію“, знав, догадувався, з ким маю справу. Але подумав, що вона ж працює з товаришем Готоппом… Не може бути…

Ні до того, ні після того я не був такий здивований і… неприємно вражений. Мені лишилося тільки сказати всю правду, що я думаю про її партію. Я закликав на допомогу товариша Вайскопфа і сказав кілька гірких для соціял-демократки слів…

Була вже друга година ночі. Гості розходились по домівках.

30

Коли ранком ми з Петером Кошом підійшли до пруського ляндтаґу і ще здалека побачили постать Альберта Готоппа, я вирішив нічого не говорити т. Готоппу про вчорашню вечірку.

Та він запитав мене сам:

— Сподіваюсь, вам було весело?

— А ви чом не прийшли? То й побачили б.

— Е, це інша річ.

— Хоч би були попередили, що працюєте з соціял-демократами. Вас тут не розбереш, німців. Куди ми тепер ідем?

Він доброзичливо засміявся.

— Нічого, ви мусите бачити все і зустрічатися з різним товариством. А тепер — ідем на конференцій „Червоних фронтовиків“. П'ята „Ґауконференц“ Берлін-Бранденбург. Вона засідає тут, у приміщенні ляндтаґу. Ви напевне скажете товаришам двоє хороших слів і це буде дуже доречі. Отже давайте умовимось про тези вашої промови, яку я охоче перекладу авдиторії.

Роздумувати зовсім не було часу. Ми зайшли до вестибюлю і, присівши десь у затишку, склали тези. Петер Кош, я і Альберт. По тому ми дістали картки — на конференцію. Зайшли до залі.

Я так звик уже бачити робітничі збори в льокалях, що присутність кількох сот фронтовиків у цій розкішній залі ляндтаґу здавалася мені просто неймовірною. І не так присутність, як їхні промови.

Після короткого мого слова і відповіді на нього, президія виділила делегатів — вітати робітничі збори, що зібралися в циркові Буш на свято десятиріччя комуністичної газети „Роте Фане“. Від конференції пішло четверо фронтовиків і нас троє. Разом сім чоловіка.

Це було вісімнадцятого листопада об одинадцятій годині з ранку.

Ми сіли на автобус і весело подорожували з півгодини, поки дісталися цирка. Фронтовики… Які це чудові люди! Міцні й веселі. І кожний з них любить свою організацію, старається, щоб його цуґ був найкращий поміж всіма цуґами. Якщо буржуазія чи її лицар — соціял-демократія — надумає розігнати їх, то це ще дужче їх зреволюціонізує!

— Ось ти слухай, — шарпнув мене за рукав Петер. — Цей товариш просить приїхати до них позавтрьому, до їхнього цуґа, неодмінно. Вони покажуть тобі прапор від робітників столиці України.

— Що ти мелеш?

— Мой! Кажу тобі — від харківських робітників мають прапора. Бо з них був дехто в Харкові. І просять тебе неодмінно приїхати.

— Так, це я прошу в імені цілого цуґу. Я можу вам подарувати на знак пам'яті оцього ножика. Він годиться навіть голитися. Це є „разірмесер“. Хочете?

Це говорив до мене літній уже, поважний фронтовик. Ножик мені так сподобався, що я не знав, як за нього й дякувати товаришеві. На жаль, мені не було чого подарувати йому.

— Отже позавтрьому? — ще раз запитав він.

Ми погодились.

Біля цирку стояло дуже багато людей і не мало зеленої поліції. Люди не могли добитись усередину, бо там було вже повно — по вінця, а поліція стояла „так собі“, ради свята… На всякий випадок вона мала при собі добрі палиці й досить куль. І нічого на шуцманських обличчях, крім готовости кожну хвилину стати на оборону порядку, не було написано. Та зрештою для благонадійного громадянина гінденбурґівської республіки й цього „напису“ на шуцмановому обличчі було досить. Він (громадянин) не перся, обходив подалі це зборище. Щождо робітників, то їх не могли стримати ніякі сили республіки. Робітники зайняли кожний сантиметр у циркові Буш, переповнили іще кілька інших приміщень у пролетарських частинах міста і, все таки не вмістившись і в тих залях, товпились знову коло дверей цирку.

Нашу делегацію через силу втиснули в середину. Свято ще не починалося, отже ми мали час обдивитися навколо. Циркус Буш розраховано не знаю на скілька тисяч чоловіка, але сиділо й стояло там тисяч із вісім.

Біля естради купчились співробітники редакції „Роте Фане“, найактивніші робкори, представники різних делегацій і дехто з пролетарських письменників. Тут мені вперше випало познайомитися з Карлом Ґрюнбергом та з Йоганесом Р. Бехером, з котрим учора ми умовлялися телефоном про зустріч. Товариш Готопп тимчасом уже встиг договоритися з президією про виступ „представника українських пролетарських письменників“ з привітанням, і зараз, блискаючи очима, повідомляв мене:

— Ви маєте слово після двох промовців. Кажіть швиденько, що ви говоритимете, щоб я міг вас перекласти. Де ваш товариш, хай іде на підмогу.

Словом, не доводилось сперечатися. Ми знову склали тези і стали чекати на початок свята. За кілька хвилин товариш Сланґ, відкриваючи свято, повідомив що з церков уже повиходили, уже минуло пів на дванадцяту і тепер сміливо, мовляв, можна починати…

Тисячі робітників загули реготом і досить міцними репліками на адресу патерів і ксьондзів.

— В чім річ, Петере? Я не розумію, чому не можна було починати, доки не повиходять із церков? Невже чекали на тих робітників, що пішли в кирхи та в костьоли?

— Е, ти смієсь? Де чекали! Дурниці. Хіба ти не знаєш, що тут ніхто не має права нічого робити, доки не одправиться в церквах? То є капіталістична країна, мой! Ти все забуваєш. Релігія тут під обороною держави. Якби були почали, то поліцаї ся втрутили б…

Він, ніби ілюструючи свої слова, сердито заворушив вусами.

— Але диви, скільки їх тут! — додав він, обводячи очима робітників, що поволі стихали, готуючись слухати промовців.

І вже відразу почувалося, що це власне не свято. Це — бойові збори, що мають поглянути на пройдений шлях, згадати в день десятої річниці центрального органу комуністичної партії фундаторів цього органу, Карла Лібкнехта та Розу Люксембурґ; перевірити свої сили і дати обіцянку бути завжди, кожної хвилини готовими кинути ці сили на боротьбу за справу пролетаріяту, за яку загинули фундатори „Червоного Прапору“, дати обіцянку не спинятися ні перед якими труднощами, аж доки не дійдуть остаточної перемоги, що для неї знаряддя кується в „Роте Фане“.

Нам розповіли, що за годину до початку зборів, як тільки відкрилися двері цирку, приміщення переповнилось робітниками протягом кількох хвилин. Тимчасом трамваї та автобуси підвозили раз-у-раз нові й нові сотні робітників. Тоді ухвалили зробите одночасно другі збори в „Sophiensälen“ і паралельно збори десь ще по малих залях. І, не зважаючи на те, що багато сот людей, що приходили до цирку та, не вмістившись, повернули додому, не знаючи про паралельні збори в „Sophiensälen“, там також було до краю переповнено.

Всі ті приміщення, виявилось, були замалі, щоб умістити читачів „Роте Фане“. Товариш Сланґ, відкриваючи збори, мав повне право підкреслити, що такі збори свідчать про міцний зв'язок берлінського пролетаріяту з комуністичною партією та її центральним органом.

Після цього, звичайно, заграла оркестра. Це була струнна „російсько-українська оркестра“. Грала вона відомих уже нам революційних пісень.

А потім збори вислухали доповідь товариша Піка, що говорив про значіння десятої річниці органу комуністичної партії Німеччини, органу, що так відважно показував шляхи німецькому пролетаріятові в його боротьбі з капіталом протягом цілого десятиліття, коли пролетаріят підіймався, зазнавав поразок, гартувався духом і нині підіймається знову…

— Десять років „Роте Фане“! Десять років боротьби проти контрреволюції, проти буржуазії, проти клясової зради соціял-демократів, десять років боротьби за організацію революції. Протягом цих десяти років упали числені жертви з лав свідомого пролетаріяту. Фундаторів центрального органу комуністичної партії, Лібкнехта і Люксембурґ, замордовано. Ми згадуємо їх і тисячі інших жертв і тих клясових борців, що сьогодні, через десять років після листопада 1918 року, ще гниють у в'язницях республіки…

— Республіки! Чорт… Теж республіка… — кидає хтось злісну репліку.

Товариш Пік нагадує, що місце, де відбуваються збори, це місце історичне. Тут, у циркові Буш, радились робітничі та вояцькі ради про долю революції. На цьому місці промовляв Карл Лібкнехт. Він застерігав тоді:

— Будьте напоготові, товариші! Контрреволюція вже під вами.

То була контрреволюція, що її 10-го листопада тут обрано! „Роте Фане“ крикнула тоді робітникам: „Не випускайте зброї з рук!

Доведіть справу до кінця. Створіть із половини цілу революцію“.

Але тоді ще не було великої масової організації, щоб повести німецький пролетаріят до перемоги.

Проте ні Еберт, ні Шейдеман, ні Носке, ні Вельс не змогли навіть кров'ю загасити той вогонь боротьби, що спалахнув у робітничих серцях. „Роте Фане“ йшла попереду робітничих лав, як керівник, як гучномовець більшовизму.

— Організувати революцію — ось завдання, що стоїть перед „Роте Фане“. Що густіше зберуться маси навколо „Роте Фане“, то легше, то краще буде проведена пролетарська революція.

Товариш Пік змальовує окремі етапи десятилітньої безперервної боротьби. Підкреслює ті завдання, що їх треба виконати для того, щоб звільнити шлях до остаточної перемоги. Вказує на потребу докласти всіх сил для боротьби проти соціял-демократів — ворогів Радянського Союзу.

— Під керівництвом комуністичної партії Німеччини та її Центрального органу „Роте Фане“ клясово-свідомий пролетаріят повинен організувати свій непоборний червоний фронт!

Тисячі загули.

Тисячі вітали „Роте Фане“, Комуністичний Інтернаціонал, Комуністичну партію Німеччини, Радянський Союз і більшовицьку революцію.

І от, після цього довелося говорити людині з Радянського Союзу…

Говорити з трибуни перед морем пролетарів, бачити, як воно грізно хвилюється, відчувати єдиний з ним трепет і разом із тим пам'ятати, що сказати ти маєш право дуже мало, що ти не маєш права навіть крикнути: „валіть зрадників соціял-поліцаїв!“

В такому страшенно тяжкому становищі опинився я, коли довелося мені, після промови т. Піка, вітати німецьких товаришів від українських пролетарських письменників, робітничих кореспондентів і пролетарів. Промовляти після того, як інші вже запалили авдиторію гострими бойовими кличами, як гасло диктатури пролетаріяту вже пролунало тут під грім оплесків і могутній спів „Інтернаціоналу“.

Чужинцеві, що подорожує з культурно-науковою метою, не дозволяється кликати німецьких пролетарів до збройного повстання проти диктатури буржуазії. Хто ж цього не знає? Якщо б мандрівник про це забув, то йому б далі не мандрувати.

Але хто може заборонити тому мандрівникові розповідати про диктатуру пролетаріяту в його країні? Хто може заборонити йому згадувати шлях героїчної боротьби, в якій український пролетаріят, разом з пролетаріятом російським та з пролетаріями інших братерських народів, здобув собі владу?

Ніхто!

Ніхто не може заборонити мандрівникові розповідати про велетенське соціялістичне будівництво, в якому зростає СРСР, про велику творчу підойму робітничо-селянських мас на його батьківщині і передавати привіт німецьким робітникам у їхній тяжкій і героїчній боротьбі!

З цього права може користатися кожний мандрівник. І чому б не скористався був з нього автор цих рядків? Не винен же він, що робітники дуже уважно і дуже прихильно слухали те привітання, може навіть уважніше, ніж того хотілося б блискучим соціял-демократичним шуцманам.

Я не дивувався, коли товариш Готопп, користаючись уже з свого права перекладача не зовсім точно перекладати кожне слово, де в чім доповнив мою нейтральну промову, підпалив її кількома гаслами і море робітничих рук захвилювалось, а в стіни ударились вигуки:

— Хай живе Радянський Союз!

По тому виступало багато товаришів, між ними були представники різних націй, але всі вони говорили однією мовою — мовою пролетаріяту, що йде на штурм стабілізованого капіталу.

Воістину велике свято робітничої солідарности! Не можна було не вірити, не можна було не відчувати, що німецькі пролетарі здатні в ближчий час десь виступити на барикадах…

Ніби іскра пролетіла в приміщенні, коли гамбурзькі „синьоблюзники“ розпочали свою інсценовку, що примусила всіх пережити ще раз ті дні, коли руки пролетарів були вже над горлянкою визискувачів.

Збори тут таки виголосили братерську солідарність з рурськими робітниками, пообіцяли їм підтримку в їхній страшній боротьбі.

Соціял-демократичний поліцай-президент мабуть сподівався на таке. Він своєчасно заборонив збирання грошей на користь рурських страйкарів. І коли, не зважаючи на ту заборону, зборщик пішов таки між рядами, а робітники найрішучіш почали реалізувати свою обіцянку, то поліція не менш рішучо заарештувала зборщика і… припинила „непорядок“…

В резолюції, що її ухвалили перед цим збори, між іншим говорилося:

„Виголошуємо рішучий протест проти ухвали райхстаґу будувати панцерники і проти пропозицій соціял-демократів, що ніби також не підтримують панцерників, але роблять це так, щоб тільки затушкувати справу. Це підтверджується ще тим фактом, що соціял-демократична фракція висловила довір'я генералу Гренеру після того, як він на райхстаґу розвинув буржуазну воєнну імперіялістичну програму…“

— Геть соціял-демократів, зрадників робітничої кляси!

Так відбувся день десятої річниці „Роте Фане“. Героїчна газета вступила в 11-й рік бойової діяльности. Перед нею майбутнє, як перед цілим пролетаріятом Німеччини. Але до того майбутнього — тяжкий шлях боротьби, заборон, арештів і конфіскацій[55] .

Боротьби! Хіба це може злякати робітників, що валять старий світ?

Хіба це може їх зупинити?

— Сила! — філософічно зауважив Петер Кош, виходячи з цирку. — Вже тота сила, як вибухне, то най ся тримають пани капіталісти.

Ми йшли мовчки, не хотілося відповідати на справедливе Кошове зауваження.

Хотілося зосереджено, напружено передумувати все, що ми бачили, що нас так сильно схвилювало півгодини тому.

А ще за півгодини довелося мені провадити таку розмову.

Якось випало обідати разом із сином нашої господині, молодим інженером Крайєнбрінґ, що працює на великому індустріяльному підприємстві. Цей ввічливий панич досить весело запитав мене:

— Де це ви ходите, пане докторе? Хе-хе…

Я переконаний, що він думав про веселих дівчат у затишних кафе. Він навіть усміхнувся поблажливо. Розумію, мовляв: „Треба ж скористатися з европейської культури“. І я вирішив розчарувати його.

— Вивчаю Німеччину, — відповів я.

— Вивчаєте, хе-хе… Що ж ви саме вивчали? Власне, кого ви сьогодні вивчали?

— Робітників.

— Що?

— Робітників, кажу.

— Цебто… як?

— А дуже просто. От пішов на мітинґ з приводу десятиліття „Роте Фане“. Дуже ловко. Робітників сила. І видно чим вони живуть, як мислять, на що сподіваються. На мене, принаймні, вони справили велике вражіння.

Я зачепив шматок закусу й поклав собі на тарілку. Мій співбесідник не рухався, так і тримав ложку, піднесену догори.

— Ви жартуєте, — промовив він згодом.

— А чого б мені жартувати? Правдивіш, чого б мені не піти на мітинґ? Хіба це заборонено? Адже я цікавлюся всіма сторонами громадського життя сучасної Німеччини. Сьогодні я був на робітничих зборах, завтра зранку піду на лекцію професора Бонгефера, а увечері — на засідання „Союзу пролетарських революційних письменників“. Чи може ви гадаєте, що досить з нас було б походити по кафе, театрах і музеях?

— М-м… я цього не кажу. Звичайно, треба вивчати всебічно. Але в тім то й лихо, що всебічно вам все таки не вдасть побачити Німеччину. Не вдасться вам побачити її мозку, тих шарів суспільства, що рухають Німеччину вперед, творять, відроджують її. До цих людей, звичайно, вам дуже тяжко потрапити… Ви згодні зі мною?

— Ви говорите про буржуазну інтеліґенцію, нарешті про самого власника заводу, що „творить“ і „рухає“?

— Та хоч би й так.

— Да-а, мабуть він не прийме мене в своєму кабінеті. Дуже шкода, я, значить, не побачу справжньої Німеччини… Та все ж таки з паном інженером, коли не з самим його господарем, я ось маю приємну можливість провадити бесіду.

— Ну, що ви… Хе-хе… Ми ж з вами зовсім по-приятельському.

— Дуже дякую… Отже я з цього й користаюся… Чи не будете ви ласкаві сказати, як ви почуваєте себе на виробництві? Як вам працюється, чи задоволені ви морально?

— Будь ласка! Дуже добре. Цілковите задоволення. Мене обіцяють швидко перевести на великий самостійний відділ. Справу поставлено у нас зразково. Ніхто не має права спізнитися ні на хвилину…

— А скільки одержують робітники середньої кваліфікації? Взагалі — умови їхньої праці й життя. Чи вистачає їм і взагалі як вони себе почувають?

— Робітники? Нічого, знаєте. Власне, я в політику ніколи не втручаюсь. Політика — не моя справа.

— А, ну тоді звичайно, коли не втручаєтесь…

Так закінчилась наша розмова на соціяльні теми з молодим інженером великого заводу.

31

В Берліні були випадки, коли робітничих дітей загризали пацюки. Батьки були на фабриці, а діти залишалися вдома — замкнені в холодній комірчині, де, як відомо, з однієї нори може вилізти багато голодних пацюків з гострими зубами. Батько й мати на фабриці, відроджують капіталістичну промисловість, що справді встає з руїни буйним колосом, висмоктуючи соки з м'язів і костей німецького робітника.

Чи варто наводити цифри для ілюстрації дивного економічного, промислового розвитку Німеччини? Розвитку, що не підлягає жадному сумніву і переконливо свідчить про те, як може востаннє спалахнути й піднестися вгору післявоєнний капіталізм, піднестися на піску тимчасової стабілізації, покропленою живою кров'ю робітника й його дітей.

Не варто. Цифри і назви трестів, синдикатів, об'єднань великих підприємств можна легко знайти в будь-якій солідній брошурі, написаній поважним фахівцем, економістом, ученим. Не будемо здилетанська їх переписувати й тлумачити. Ми боїмося гніву читача, що, взявши до рук книгу, наприклад, Пауля Уфермана „Германський стальний трест“ чи книжку іншого поважного автора під назвою „Сучасна Німеччина“ й перечитавши там захоплюючі розділи про німецьку промисловість, може справедливо сказати на нашу адресу:

— Так ось звідки ви берете „вражіння“, уредні мандрівники!

Але про пацюків там немає. І тому ми дозволяємо собі подати цю картинку з життя-буття столичного робітника гінденбурґівської республіки так, як ми її собі уявляємо після деяких деталів, що їх нам виклав Петер Кош.

Рівно о шостій ранку, коли клапоть осінньої мряки ще висів над вікном п'ятого поверху, в тісній темній комірчині прокинулись маленьки діти.

— Татусю! — покликав хлопчик, зовсім маленький хлопчик.

Але татусь не обізвався. Він був на фабриці, куди не можна спізнитися ні на хвилину.

— Мамо! — писнула малесенька дівчинка, майже немовля. — Де ти, мамусю? Я хочу їсти.

Але мамуся також не обзивалася. Вона теж була на фабриці. Тоді маленькі дітки заплакали. А далі повилазили з-під лахміття, давай гратися на підлозі. Вони вже звикли жити без няньки, без мами, без тата й без догляду. От за кілька хвилин із тої он дірочки вилізе тваринка з гострою мордочкою й довгим хвостиком і почне швидко все обнюхувати, перебігаючи з кутка в куток. Як на неї чимсь кинути, то вона сховається, потім знов вилізе і почне своєї.

Така з нею розвага…

І справді. Тваринка висунула з нори гостру мордочку, понюхала повітря і швидко вибігла на середину кімнати.

— Ой!

Це скрикнула дівчинка, бо та сіра тваринка пробігла повз неї і зачепила її хвостиком.

— Ге! Ти дивися, он і друга! — сказав хлопчик. — І… третя… — прошепотів він, і очі йому поширились від жаху.

Справді. З нори вилазили один по одному великі пацюки. Їхні спинки тьмяно виблискували під кволим світлом ранку. Пацюки вилазили табуном, як бандити, і швидко й рішуче, ніби за точним, зарані виробленим пляном, готувалися до наступу на двох поживних істот, що з криком тікали на ліжко…

Вони ще ніколи не бачили стільки пацюків, як сьогодні. Півкімнати встелено ними, ворушиться, пищить, вишкірюється гострими зубами.

— Лізе один на ліжко!.. — крикнув хлопчик.

Але дівчинка і без того вже була перелякана на смерть і тільки впивалася пальчиками в хлопцеве тіло, шукаючи порятунку на його вузеньких грудях.

А пацюки, піславши одного найстаршого на розвідку, не барилися й самі. Вони давно вже готувалися до наступу на цю комірчину, де живуть дві істоти, що їх можна загризти великим табуном.

Швидко, швидко, один по одному шкрябаються на ліжко, хижо пищать.

Хлопчик кидає на них подушкою, махає руками.

Це не спиняє їх. Вони сунуть уже сірою лавою, впиваються білими гострими зубами в ноги, в руки, в очі… Лізуть по всьому тілу, кров роздрочила їх, вони весело пищать і починають рвати свіже м'ясо.

В напівтемній комірчині, на п'ятому поверсі, відбувається веселий баль пацюків.

І коли повертається через дев'ять годин стомлений батько і виснажена мати, то в кімнаті лежать недогризки їхніх дітей.

Пацюки лінкувато ховаються в нори…

З тихим зойком безсилля мати падає на порозі непритомна. Батькові ворушиться на голові волосся і з рук поволі висувається газета, що в ній надруковано ухвалу будувати панцерники для захисту гінденбурґівської республіки.

Так от: цю картинку ми й пригадали собі, коли увечері, на зборах однієї робітничої української організації, куди ми пішли з універсальним Петером Кошем, одна робітниця з колишньої Катеринославської губерні запитала мене:

— Чи то правда, що той… що на Радянській Україні і в Росії кожна жінка мусить примусово на рівні з мужчинами йти на роботу, а дітей мусить обов'язково нести в дитячі ясла? Що то воно таке за ясла? Для чого то примушують жінку?

Була це літня вже робітниця-комуністка. Еміґрувала вона з України давно, ганяючись за своєю долею, мов за невірною тінню. В Німеччину потрапила з якоїсь іншої країни, а Туреччини, здається. Бойова, але „щоб дуже грамотна, то ні“.

— Отже не сердьтесь, а об'ясніть. Як нам тут буржуазні газети кажуть фалш, то ми знаємо, що то фалш, але об'ясніть ви, як ви от ізвідти приїхали, то об'ясніть.

Тоді я розповів їй про пацюків.

— Було. А якже! Це було в нас. На якій це штрасе, Петере? А якже, було… — сказала вона.

— А на Радянській Україні і в Росії цього ніколи вже не може бути і не буде, — одповів я цій товаришці і з'ясував, що то за штука така дитячі ясла.

32

Ранком я, настроївшись на студентський лад і захопивши великий зошит для нотаток, помандрував на лекцію проф. Бонгефера.

Перед парадними дверима II Medezinische Klinik, де стоять погруддя Траубе та Фрідриха Крауса, я зупинився, щоб трохи поміркувати на тему про тяжку медичну науку та її складні перипетії, і обдивитися будівлі клінік Шар'єте. Тут я сумно похитав головою, згадавши свою працю про кінестезію шкіри, ту саму працю, що так довго й терпляче чекає, коли ж її нарешті буде закінчено.

Треба сказати, що в згаданих будівлях, як і слід було чекати, все було кстроці і нічого не було особливого.

Милосердна сестра показала мені вхід до нервової клініки і я, разом з кількома студентами, піднявся на другий поверх, де міститься авдиторія.

За п'ять хвилин до початку лекції майже всі студенти були на своїх місцях. Саме на своїх, бо я, сівши, звичайно, на чуже, мусів був поступитися ним і пересісти на інше, коли з'явився власник цього місця і сів на нього пожувати перед початком лекції свій бутерброд.

Я подумав: „Як це чудно, що за п'ять хвилин до початку лекції всі студенти — на своїх місцях! У нас вони приходять часом не за п'ять хвилин до початку, а за три хвилини до кінця. Зате у нас мало не кожний студент має громадські навантаження, одне чи десять, це не важно, працює в предметово-пляновій комісії, засуджує (і справедливо!) старі методи викладання, сперечається з професурою і вказує їй на її хиби, взагалі виявляє своє громадське обличчя. Невже він не має після цього права спізнитися на лекцію на п'ять-п'ятнадцять хвилин або й не прийти, або й не ходити зовсім? Має! Не лише право, він має навіть досить громадянської мужности, щоб, не пішовши на лекцію, попросити товариша відзначити його все ж таки в спискові тих, що відвідали лекцію… Не розумію тільки, чому з такими „активними“ й хвацькими парубками бореться профком, партколектив, академвідділ, деканат, правління ВИШ'у? Хай би собі…“

Мої думки пірвалися від енерґійного жування сот із півтори бутербродів. Це студенти зміцнювали свої духові сили перед тим, як сприйняти чергову дозу науки.

„Бутерброди це — безперечно досягнення західно-европейської культури… Наш студент його не має і це дає йому право являтися на лекцію не раніше, а пізніше на кілька хвилин. Однаково бо, що ж він жуватиме? Хібащо граніт?“ — знову подумав я, пригадуючи невисокий розмір наших стипендій і високу ціну підручників.

Далі я звернув увагу на зовнішній вигляд студентів. Всі вони добре повдягані і що їм не треба нікому доводити свого ворожого ставлення до міщанських забобонів, то в кожного з них ковнірець зав'язано хоч би й дешевою краваткою.

„У нас то вже ні“ — думалось мені з цього приводу. — „У нас не лише деякі студенти, а навіть деякі професори, щоб довести свою ворожість до міщанства і свою відданість робітничій клясі, не зав'язують ковнірця краваткою, а так і залишають його, з шпонькою, що тіліпається на ланцюжкові в одній петельці. Вигляд їм від цього стає справді „пролетарський“. Але це їх не рятує. Партколектив та інші студентські організації таки вгадають: „підроблюється, братишка“.

Одначе ні в кого з студентів не бачу я ознак приналежносте до будь-якої корпорації.

Як відомо, в Німеччині, а зокрема і особливо в Берліні, тих „корпорацій“ до смутку. От, наприклад, „Кор“, куди вступають сини великої буржуазії, дворяни тощо. Дорога̀ корпорація. Туди будького не приймуть. Сто відсотків монархістів.

Друга — „Burschenschaft“ („Земляцтво“) — корпорація чоловіка на 30–50 студентів. Це вже значно поступовіша корпорація. Монархістів у ній лише… дев'яносто відсотків.

„Landmannschaft“ — тут більшість із сільсько-господарських академій. Монархістів тут відсотків на два, а може на п'ять більше чи менше — яка ріжниця?

Далі — „Гімнастичне об'єднання“ („Turnerschaft“).

Далі… ну, „і так далі“.

У всіх цих копораціях — скажена дисципліна. Люди б'ються шоденно по чотири години на шпадах (Paukboden). Виковують із себе вольових фашистів, завзятих монархістів тощо.

Коли хто лякається такої дисципліни й таких метод виховання і взагалі дещо розходиться з настановленням цих „корпорацій“, то вступає до чорного об'єднання“ — „Schwarzeverbindung“, що протистоїть всім цим корпораціям. Тут закони, що зобов'язують добре й міцно пити, не мають тієї сили, що в інших корпораціях. Дуелів у цій корпорації також немає.

Поза цими є ще організація „веслувальників“ („Акаdemische Ruderverein“), організація „човнів на вітрилах“ („Akademische Segelverein“) тощо.

Та медики — люди науки і бутербродів. І хоч про них не можна категорично заявити, перефразувавши українського професора М. Зерова: „що їм „корпорація“ і що вони „корпорації?“ — принаймні не можна цього заявити так категорично, як шановний неоклясик категорично заявив, здається, про наше радянське студентство й молоді культурні сили — „що їм Гекуба і що вони Гекубі,“ та все ж доводиться визнати, що медики більше уваги віддають своїм клінікам, ніж „корпораціям“.

Отже вони готові приступити до слухання лекції.

Між іншим, вона має починатися рівно об одинадцятій годині. Зараз уже сімнадцять хвилин на дванадцяту, а професора ще немає в авдиторії.

З цього приводу я мимоволі думаю: „Скільки разів я чув оповідання захоплених мандрівників про абсолютну, непогрішиму німецьку точність, про те, що потяг у Німеччині не може спізнитися, що візників у Берліні немає і не може бути, etc… Як бачимо, все це не зовсім відповідає дійсності. Спізнитись може не лише потяг (факт!), а навіть професор (теж факт); візники не лише можуть бути, а таки є… Але це не стосується лекції…“

Професор увіходить до авдиторії рівно, пунктуально (pünktlich!)… в двадцять хвилин на дванадцяту. Нумо ж приглядатись до метод викладання.

Насамперед він викликає на передню лаву п'ятьох чи шістьох студентів-кураторів. Так. Точнісінько і в нас так. Далі з палати привезли на ліжкові хвору. Професор розпитує її, як вона себе почуває, а ми тимчасом дивимось на нього, уважно вивчаючи зморшки на вченому обличчі.

Ріжниці в „методах“ покищо немає.

Він сивий, хоч волосся для сивини уже не так то й багато залишилося; з коротко підстриженими вусами, хоч ми звикли говорити: „голене німецьке обличчя“; в роговому пенсне, хоч мода, як відомо, пішла тепер на рогові окуляри. Говорить тихо.

Словом, обличчя професорове нагадує мені архітектора Дашкевича, що будує в Харкові будинок письменників „Слово“.

Та хоч і дуже вабить мене ця прекрасна тема (будинок письменників „Слово“, що восени 1929 р. має бути нарешті закінчений), але не будемо відхилятися в бік, нумо слухати лекцію.

Хвора — морфіністка. Доречі, ще перед лекцією один студент, що з ним ми викурили були пару цигарет, розповідав мені, що в Німеччині сила морфіністів, кокаїністів і інших наркоманів. Кокаїн у високій ціні. Неймовірно високій, особливо рівняючи до передвоєнного часу.

— А чи у вас, в радянській республіці, також багато нюхають кокаїну? — питав мене цей симпатичний юнак.

— Ні, — кажу. — Якщо хто й нюхне коли, то це напевне один із тієї „корпорації“ люмпенів, що звуть кокаїн „марафетом“. А так порядній людині немає причин нюхати. Більше під шкіру пускаємо задля анестезії. А нюхать навіщо ж?

— Е, а в нас нюхає часом і порядна. От лікарня Віттенгау. Там спеціяльно для наркоманів. Дуже багато кокаїністів. Бо знаєте, умови життя. Чесній людині тяжко жити. Моральні умови тяжкі. Взагалі доля нашої батьківщини многострадальна…

Він сумними очима посміхнувся. Я дуже шкодував, що ми не могли продовжити нашої розмови.

Професор, оглянувши хвору й продемонструвавши студентам її добрий вигляд та веселу вдачу, велів одвезти її назад до палати.

— Ви бачили майже здорову жінку. Ми вилікували її абортивним способом. Обірвали відразу морфій, хоч серед широкої публіки існує неправдиве уявлення (falsche Vorstellung), ніби морфіністи не можуть знести такої методи. От вам наочний доказ. В нашій клініці ми застосовуємо тільки цієї методи і з добрими наслідками.

„І в нашій клініці — думаю собі — прекрасно володіють цією методою, але зовсім не тільки з неї користаються“.

Подумавши про це і, таким чином, одволікши увагу від професорового пенсне, я почав вивчати інших слухачів. І тут я відчув одверту радість: німецькі студенти зрівнялися з нашими! А саме: дехто слухає, а дехто, поклавши голову на руки, лежить так, схилившись на парту, і не відомо про що він мріє… Очі йому свідчать про те, що його увага десь далеко, далеко за мурами цієї тихої авдиторії.

Нарешті монотонність лекції починає хилити на сон навіть декого з тих, що прийшли сюди з „великим зошитом для нотаток“.

Який ще може бути гірший скандал для мандрівника, як заснути на чужині, в авдиторії, підчас лекції?

Та цього не трапилось саме тому, що під цей час, як почало „хилити на сон“, кілька студентів з горішньої лави для чогось піднялись і вийшли з авдиторії, не дочекавшись кінця лекції.

„Знову зрівнялися. Так і в нас іноді буває“, — подумав я.

Тоді професор, звертаючись до тих, що виходили, і до решти авдиторії, сказав:

— Мої панове, ви заважаєте нам працювати.

Студенти на знак солідарности з професором і протесту проти тих, що порушили спокій, раптом затупотіли злегка ногами — одну мить, і знову все тихо.

Лекція гаразд закінчується.

Ми зустрічаємось з товаришами Поповим та Кіровим і виконуємо наш плян. Але годі про клініку. В ній так само нервово хворі, як і в нашій. В психіятричному відділі такі самі психічно хворі, як у нас на Сабуровій дачі або в п'єсі сучасного українського драматурга Куліша „Народній Малахій“. Отже варто читачеві подивитись Кулішеву п'єсу, щоб мати уявлення про божевільних. Тому не будемо їх змальовувати. Не варто описувати й інших лекцій, що їх я одвідав. Замість морфінізму мова мовилася в інший раз про параліж Ландрі, і якщо це хоч трохи задовольняє читача, то я дозволю собі поставити на цьому розділі крапку і перейти до справ літературних.

33

Льокаль „Шульц“ міститься на Елізабетштрасе, де не дуже багато ліхтарів і зовсім не великий рух елеґантних таксі й приватних автомобілів.

Отже, тут спокійно можуть засідати пролетарські письменники. Льокаль, хоч добре тут відомий, але не дуже помітний з вулиці. Я потрапляю до нього тільки за допомогою доброї старої німкені, що ласкаво показує мені вхід до цього затишного кутка.

Перша — низенька, але досить широка кімната з буфетом. Тут можуть сторонні люди, що їх не обходять справи пролетарської літератури, спокійно пити собі пиво. На дверях до другої залі стоїть столик. За столиком — дві симпатичні молоді дівчини. Вони просять заповнити анкету й дають мені матеріяли: реферати Бехера, Карла Ґрюнберга, Курта Клебера, товариша Сланґа; проєкт статуту і інші матеріяли з'їзду. Я виконую всі формальності, що їх повинен виконали кожний делеґат з'їзду, і входжу до залі.

Це — ще ширша від першої, але така само низенька заля і так само заставлена столиками, за якими вже сидить понад півсотні народу.

Я зустрічаю товаришів Вайскопфа та Поля, і мені здається, що я знайомий з ними тисячу років, — так приємно зустріти поміж зовсім незнайомих хоч трохи знайому людину. Та ось і т. Ґрюнберг — автор великого роману „Рур, що палає“ („Brennende Ruhr“). Учора він пообіцяв мені подарувати цю свою книгу, і сьогодні свою обіцянку виконує. Йому бажано було б, звичайно, побачити свій роман в українському перекладі і в виданні Державного Видавництва України. Але як я можу пообіцяти йому таку річ, коли не маю хисту читати в серці ДеВеУ? В кожному разі з товариша Ґрюнберґа — великий оптиміст, і навіщо б мені здалося руйнувати його надії? Тим паче, що, може, й справді роман з'явиться українською мовою, хоч він, про нас мова, доволі таки сируватий, не зважаючи на блискучу й захопленну до нього передмову Йоганеса Р. Бехера.

Бехер уже також тут. Цей невтомний і відважний революціонер і письменник являється безперечно одним із стовпів організації. Він ще молодий — йому тридцять чотири роки, одначе він несе в організацію не лише великий досвід революційної боротьби, а й чимало своїх книжок. Син баварського судді, Йоганес Р. Бехер давно повстав проти суда й розправи буржуазії, значить — і проти свого батька. Батько і зараз — великий націоналіст, представник буржуазної диктатури, а син — відомий цілому світові пролетарський письменник, що б'ється за диктатуру пролетаріяту. До війни з Йоганеса Бехера був один з головних представників німецького експресіонізму в ліриці. Року 1916–1917 Бехер одверто виступає проти війни, а далі рішуче й остаточно переходить на бік пролетаріяту. Його творчість почалася книжкою „Занепад і Тріюмф“ („Verfall und Triumf“,