Все не в лад/Дія четверта — Вікіджерела

Все не в лад
Мольєр
Дія четверта
Харків: «Рух», 1924
 
Коло Трюфальденового дому.
 
ЯВА ПЕРША
 
Лелій, Маскариль.
 

Маскариль. Ну, як і ця штука не вдасться, тоді не знаю вже, що й робити. А добре я вас переодягнув?

Лелій (в одежі вірмена). Ти знову вливаєш надію в моє серце.

Маскариль. Мій гнів, справді, проходить дуже скоро. Як я не клену, але довго сердитися не маю сили.

Лелій. І вір, що я зумію колись тобі відвдячитися. Послідній шматок хліба…

Маскариль. Ну, годі, годі. Давайте краще ще раз обсудимо наш новий план. Коли ви й тепер наробите дурниць, то хоч не спихайте на те, що все було для вас несподіванкою: мусите свою ролю в цій п'єсі знати напам'ять.

Лелій. Але ж як тебе прийняв Трюфальден?

Маскариль. А як же? Дуже добре, звичайно. Насамперед я остеріг його, щоби він був на бачности, бо на нього ціляться з ріжних місць. І мене, кажу, хотіли заплутати в цю історію, але я, як чесна людина, не хотів того і от прийшов навіть його упередити. Ну, а потім — я почав загалом проповідь. Говорив о тім, як багато зла бачимо на землі що дня, як мені на все те тяжко дивитися, як мені наобрид світ і я хотів би потрудитися для спасення душі, а для того шукаю таку добру людину, котра би мене пригріла. Казав, що він мені дуже сподобався і що я хочу йому служити до кінця днів своїх без усякої плати. Навпаки — хочу віддати йому в руки де-які грошенята, що мені лишив батько в спадщину. Сказав навіть, що, по моїй смерти все своє майно завіщаю йому. Ну, старий і розлакомився. Завів зі мною сердешну розмову, росказав мені про свого нещасного сина, що…

Лелій. Але ти мені вже це говорив, я знаю.

Маскариль. Так, так, говорив аж двічі, але вам не пошкодить вислухати і в третє, бо ви й десять разів вислухаєте, а таки зробите дурницю. Бо не во гнів вам сказати, головонька у вас таки пустенька.

Лелій. Ну, говори, тільки скоріше, бо час не жде.

Маскариль. Так от, бачите, — Трюфальден колись-то жив у Неаполі й називався Занобіо Руберті. Десь якось закрутили його в політичну справу — сам він не така людина, щоб робити державні перевороти, — ну й довелось тікати. Утік і скоро прочув, що його жінка й дочка померли; зостався у нього тільки син Орас, котрий виховувався в Болоньї у професора Альбера. Два роки шукав наш Трюфальден свого сина — і жадних вісток. Тоді він рішив, що син його теж помер, і приїхав до нашого міста, назвавшися Трюфальденом. І от уже дванадцять літ, як про сина він і чутки не мав. Оце ж вам історія, на яку ви можете сператися. Тепер ви будете вірменським купцем, який приїхав з Турції й бачив там живими й здоровими сина й його вчителя. Це ж буває так — люде їдуть морем, на них нападають турки, беруть у полон, а потім, літ через 15—20, коли всі вже й думати забули, з'являються нанове на світ божий. Я, наприклад, знаю цілу сотню таких казок. Отже, давайте використаємо одну з них. Нехай оті учитель з учнем роскажуть вам цю історію, ви їх пожаліли, дали їм, скажім, навіть гроші на викуп, але що вам довелося виїхати раніше, то ви й виїхали, а Орас доручив вам побачити батька й підождати у нього до їх приїзду з отим учителем! Ну, зрозуміли?

Лелій. Та ти вже говорив мені про це, і я зрозумів ще з першого разу.

Маскариль. Ну й гаразд. Отже, я йду.

Лелій. Ні, ні, підожди. Знаєш, що я тобі скажу? Одного я боюся, — а що, як він запитає, як той син його виглядає?

Маскариль. Ну, дурниця! Хіба-ж ви не розумієте, що він бачив свого сина ще хлопчиком і не може мати поняття, який з нього вийшов парубок. Ну, я йду.

Лелій. Ні, ні, ще. А що, як Трюфальден мене пізнає?

Маскариль. З якої речі? Він вас бачив так мало, потім ця одежа, борода…

Лелій. Так… Ну, а от я забув, — як називається те місце в Турції, де…

Маскариль. Та то все одно, чи в Турції, чи в Азії.

Лелій. Але все-ж таки… назва… Де я їх побачив?

Маскариль. Тунис. Ох, ви задержуєте мене. Кажете, що зрозуміли з першого разу, а між тим я разів з дванадцять кажу вам Тунис, Тунис, а ви все не годні запам'ятати.

Лелій. Ну, йди вже, йди, мені вже більше нічого не треба.

Маскариль. В усякім разі будьте розумненькі, тримайтеся гарненько й не додавайте нічого із своєї голови.

Лелій. Ну, йди вже, йди. Не бійся, я все зроблю, як слід.

Маскариль. Орас — учень у Болоньї, Трюфальден — в Неаполі Занобіо Руберті, професор Альбер…

Лелій. Та що ти справді? Невже ти вважаєш мене таким дурним?

Маскариль. Та ні, але щось вроді. (Пішов).

Лелій. Коли він мені не потрібний — ластиться, як песик; а коли бачить, що я без нього не обійдуся, — стає просто нахабою. О, Селіє! Я зараз побачу твої прекрасні очі, які мене з розуму звели. І зможу на самоті виявити тобі всі муки моєї душі, і довідаюся, чого можу ждати. Ох, коли-б скоріше! Ага, ось і вони.

 
ЯВА ДРУГА
 
Лелій, Маскариль, Трюфальден.
 

Трюфальден. Благословляю небеса за післану мені радість. Не знаю, як і чим відвдячитися вам, пане, за добрі вісті про мого сина. (До Маскариля). Слухай — а я десь бачив когось похожого на цього вірмена, га?

Маскариль. І мені так здавалося. Бо то-ж дуже часто так виходить, що одна людина похожа на другу.

Трюфальден. Так от ви, кажете, бачили мого сина?

Лелій. Так, так, бачив, бачив.

Трюфальден. І він вам оповів про своє життя? І часто згадував мене?

Лелій. Еге-ж, згадував. Може разів тисяч з десять.

Маскариль. О, то забагато.

Лелій. І описував таким точнісінько, яким оце я вас зараз бачу.

Трюфальден. О!.. А він же мене останній раз бачив, коли йому було всього сім літ. Навіть його учитель та й то навряд чи пізнав би мене тепер.

Маскариль. Ну, та це-ж таке близьке родство… Рідний образ врізується в пам'ять так, що… От, наприклад, мій батько…

Трюфальден. Годі! Ну, а де-ж ви бачили мого сина?

Лелій. В Турції, в Турині.

Трюфальден. В Турині? Але-ж Турин знаходиться у Франції.

Маскариль (вбік). Ух ти, чортів дурень. (До Трюфальдена). Та це ви не зрозуміли. Він хотів сказати в Тунисі, але це вже така вірменська вимова: всі вони замісць „нис“ говорять „рин“, отже, коли треба сказати Тунис, вірмени вимовляють Турин…

Трюфальден. Мм… яка хороша вірменська вимова… Ну, а як же він казав вам мене шукати?

Маскариль (вбік). А ну, що він ляпне? (Робить знаки Лелію, Трюфальден помічає). Це я трошечки повторюю правила фехтування. Колись я дуже добре бився на рапірах.

Трюфальден. Ну, а тепер облиш бо… (до Лелія). А чи не говорив він вам, що я колись носив инше ім'я?

Маскариль. Ах, пане Занобіо Руберті, що за радість послало вам небо!

Лелій. Оце і єсть ваше справжнє ім'я, а те… друге — вигадане.

Трюфальден. Ну, а де-ж мій син родився, — чи не казав він вам це?

Маскариль. Ах, як гарно жити в Неаполі…

Трюфальден. Чи замовчиш ти, нарешті?

Лелій. Ваш син родився в Неаполі.

Трюфальден. А де-ж він жив потім? І з ким?

Маскариль. О, професора Альбера треба похвалити за те, що він від самої Болоньї не розлучався з вашим сином.

Трюфальден. А-а…

Маскариль. Ну, як така розмова потреває довше, то ми пропали.

Трюфальден. От хотілося би мені довідатися дещо про їх життя. Чи не знаєте, на якому кораблі…

Маскариль. Пане Трюфальдене. Що воно таке, що я все позіхаю та позіхаю? А чи не думаєте ви, пане, що шановному чужосторонньому гостеві пора би вже й підкріпитися?

Лелій. Дякую, я не голоден.

Маскариль. Як же то може бути? Ви такі голодні, що й самі того не підозріваєте.

Трюфальден. То прошу.

Лелій. Ні, ви спершу.

(Трюфальден іде в хату).

Маскариль. Ну й дурень же з вас! Двох слів не вміли зв'язати.

Лелій. Та коли-ж бо він зразу збив мене з толку. Але не бійся — я оце зібрався з духом і буду говорити сміло. (Пішли).

 
ЯВА ТРЕТЯ
 
Виходять Ансельм і Леандр.
 

Ансельм. Стійте, Леандре, й вислухайте мене. Я буду говорити з вами не як батько своєї дочки, не як людина зацікавлена долею своєї дитини, але як ваш рідний батько, який хоче вам добра. Словом, я буду говорити від щирого серця, так як я бажав би щоби й з моїми дітьми говорили в таких випадках. За сьогодняшню ніч усі довідалися про ваше залицяння до тієї невільниці — і знаєте, як на це дивляться? Коли-б ви могли тільки чути, які розмови, які насмішки пішли по місті. Доводилося червоніти за вас, а дочка моя почуває себе ображеною. Ах, пане Леандре, — не понижайте себе так. Одкрийте очі. Коли в придане беруть саму тільки красу, то дуже скоро доводиться каятися. Найкрасивіша жінка приїдається. Оті хвилювання, пристрасть і все таке дають, правда, де-кілька приємних ночей, але за ними йде занадто багато поганих днів. А там приходить важка праця, бідність, бо ображені батьки нічого не дають, звичайно, в таких випадках.

Леандр. Я, пане добродію, нічого нового не чую у ваших словах, бо я все те вже передумав. Для мене велика честь — взяти за себе вашу доньку і от тому я постановив так.

Ансельм. Ходімте далі, бо двері відчиняються, і звідти може вийти отрута. (Пішли).

 
ЯВА ЧЕТВЕРТА
 
Входять Маскариль і Лелій.
 

Маскариль. Коли ви й далі будете робити такі дурниці, то скоро від наших хитрощів зостанеться саме череп'я.

Лелій. Та доки-ж це я буду вислухувати твої докори? Ну, що ти тепер помітив? Що ти міг помітити? Хіба я не казав те, що слід?

Маскариль. О, деж пак! Турків ви називали єретиками й клялися, що вони чтять за богів місяць і сонце. Ну та це ще нічого. А от ви зовсім не можете стримувати своєї любови й при Селії ви прямо тратите розум.

Лелій. Та що ти говориш? Я з нею й слова не сказав!

Маскариль. Так за те ви надолужували руками. За час обіду ви наробили стільки дурниць, що другий не наробив би за цілий рік.

Лелій. Це ти все вигадуєш.

Маскариль. О, звичайно. Насамперед, за обідом ви ні на кого не дивилися, як тільки на неї. Червоний, ростріпаний, ви не звертали ні на що уваги. Пили тільки коли вона пила, й хапали її стакан, ясно показуючи, що вам найбільше подобалося те місце, якого вона торкнулася устами. Шматочки, до яких вона доторкнулася або надкусила, ви хапали скоріше, ніж кітка мишу. А що ви виробляли під столом ногами? Совали ними і туди, і сюди, наступали усім на ноги, двічі доставалося й Трюфальденові, а він думав, що то собаки. А потім що ви виробляли — о, господи! Мене аж у піт кинуло, дивлючись на вас, бо все старався звернути вашу увагу на мої знаки.

Лелій. Еге. Легко тобі говорити, коли ти не закоханий. Але — нехай буде й так і щоби тобі доказати, я буду стримувати себе, і от побачиш…

 
ЯВА П'ЯТА
 
Ті-ж і Трюфальден.
 

Маскариль (до Трюфальдена, що входить). Ми оце говорили про пригоди вашого сина.

Трюфальден. Дуже добре, але, будьте ласкаві, викидайтеся геть, бо я хочу цьому панові сказати два слова на самоті. А вас, пане добродію, прошу до хати.

Лелій. З охотою. (Пішов).

Трюфальден. Слухай, — знаєш, що в мене є?

Маскариль. Ні, пане, не знаю, але мабуть буду знати, коли вам буде угодно мені сказати.

Трюфальден. Стояв колись великий, міцний дуб, я відрубав від нього добрячу гиляку й зробив палочку, примірно, от таку завтовшки (показує руку), і один кінець буде навіть грубший. Дубинка сучкувата, важкенька і замашна.

Маскариль. Ну, то що з того всього?

Трюфальден. Я думаю, чи не прогулятися мені нею по твоїй спині насамперед, ну а потім по спині того вірмена, що вліз до хати і втирає мені тепер очки.

Маскариль. Як? Ви не вірите…

Трюфальден. Ти лучче мовчи, бо я все знаю. Він балакав з Селією, стискав їй ручки й росказав, як це він добився до мене в хату, але бідачисько не помітив Жанети в кутку, а вона все чула.

Маскариль. Ну, то добре — але при чім я тут?

Трюфальден. Бо й ти тут замішаний.

Маскариль. От уже й неправда. Бо він і мене самого одурив цею казкою.

Трюфальден. Я тобі не вірю. А коли хочеш, щоб повірив, то поможи мені добре попобити цього молодця.

Маскариль. О, це я зроблю дуже охотно! (Вбік). Ну, держіться пане вірмене, — я вам відвдячуся за те, що ви попсували стільки моїх гарних комбінацій.

 
ЯВА ШОСТА
 
Ті-ж, Лелій.
 

Лелій (входить). Ну, що-ж?

Трюфальден. Зараз. Так от, пане добродію, ви насмілилися собі кпити зі старої людини, дурити її?

Маскариль. Наговорили, наче бачили його сина в далеких краях, і все те лиш для того, аби влізти в чужу хату?

Трюфальден. Та що тут багато говорити. (Б'є Лелія).

Маскариль (б'є й собі). Отак дають обманцям.

Лелій. Ой, ой!.. Як ти смієш, негіднику! (Тікає).

Маскариль. Щастя твоє! А то я тебе забив би тут до смерти.

Трюфальден. Молодець! Добре ти його дубасив. Ходім, я тобі за це чарчину піднесу. (Пішли).

 
ЯВА СЬОМА
 
Лелій, Маскариль.
 

Лелій (вертається). Мене бив мій власний слуга. Як вам це подобається?

Маскариль (з вікна Трюфальденового дому). Ну, як ваша спина?

Лелій. Ах ти негіднику! Ти ще смієш обзиватися до мене?

Маскариль. А це за те, що ви тяпали без пуття, а Жанети не бачили. Але тепер, бачте, я вже не гніваюся, хоч і варт би було за ваші дурноляпства. Та вже бог з вами. Добре хоч те, що рука моя походила по вашім хребті.

Лелій. Ну, підожди ти, — попадешся в мої руки.

Маскариль. Та коли ж ви самі в усім винні.

Лелій. Хто? Я?

Маскариль. Еге-ж, ви. Балакаючи з Селією, ви осліпли й оглухли, й не бачили, що Жанета слідить за вами й підслухує.

Лелій. От тобі й маєш! Та невже-ж вона чула?

Маскариль. Еге-ж, чула. Ви роспустили свою вершу — ну от вам і нагорода.

Лелій. Ой, господи. Що-ж я за нещасна людина на світі. Але завіщо ще й ти на мене напосівся?

Маскариль. Ну, а як же було инакше, коли він прямо казав, що й я тут замішаний. Ну, от, щоб відвернути ті підозріння…

Лелій. Та воно так, але все-ж тобі слід було б не так розмахувати рукою.

Маскариль. Еге, — коли-ж він так пильно стежив за мною. А окрім того, вже признаюся по щирости, я таки хотів зігнати свою досаду. Ну, та що про те толкувати. От коли ви тепер дасте мені слово, що не будете мститися за ті удари, то я обіцяю, що Селія буде ваша не далі, як через два дні. Чуєте?

Лелій. Ох… Хоч ти й був дуже… дерзкий зі мною, але за таку обіцянку…

Маскариль. Ну, що-ж — даєте слово?

Лелій. Та даю.

Маскариль. Обіцяйте окрім того, що ніколи й ніяк не будете мішатися в мої плани.

Лелій. Добре, добре.

Маскариль. А як що вмішаєтеся, — я собі йду геть.

Лелій. Аби тільки ти додержав слова, а я вже все зроблю.

Маскариль. Ну, йдіть же, скидайте своє вірменське вбрання та спину намажте салом. Сальшем, сальцем. (Ховається у вікно).

Лелій. Ну, таки-ж направду доля переслідує мене, — невдача за невдачею, невдача за невдачею.

Маскариль (виходить). Ви ще тут? Та скоріше тікайте звідси. І пам'ятайте, — ні в що не мішайтеся, сидіть собі спокійно й не пробуйте допомагати мені, я й сам справлюся.

Лелій. Добре, добре. Буду пам'ятати. (Пішов).

Маскариль. Але треба подумати, що-ж мені тепер зробитоньки?

 
ЯВА ВОСЬМА
 
Маскариль, Ерґаст.
 

Ерґаст (входить). Маскарилю! Я знову прийшов сказати тобі новину, яка переверне догори ногами всї твої плани. Оце приїхав сюди молодий циган зі старою бабою і йде до Трюфальдена купувати Селію.

Маскариль. Що ти кажеш! Ну, дивись, яке нещастя: тільки встигнемо подужати одну перепону, — друга виростає. Ну та й я ж не в тім'я битий. От як би трапилася добра крадіжка цеї ночі, я-б звернув увагу поліції на цього молодого цигана і його б, голубчика, посадили в каталажку днів хоч би на два. А поки би він там сидів, ми-б тут зробили діло. А ну, ходім шукати вістей.


ЗАВІСА