Австро-руські спомини (1867–1877)/Діпломатія с Правдянами. Австрійські Русини на археологічному зйізді у Киіві. Бібліотека „Січи“ — Вікіджерела

Австро-руські спомини (1867–1877)
Михайло Драгоманов
Діпломатія с Правдянами. Австрійські Русини на археологічному зйізді у Киіві. Бібліотека „Січи“
Львів: 1890
 
Діпломатія с Правдянами. Австрійські Русини на археологічному зйізді у Киіві. Бібліотека „Січи“.

Ось ми в Киіві!… Багато було для нас в сьому слові, та не місце мені розводитись про те в австро-руських споминах. Я роскажу про Киів тілько таке, що просто мало стосунок до Галичини, або поясня моі галицькі стосунки. В Киіві я знайшов гуртик старих товаришів значно вбільшений, та окрім того чималий гурт молодіжі з украйінським напрямком, або навіть два гурти; один найбільше з студентів історико-філологічного факультету, другий, численнійший, з ріжних; перший звали звичайно словарниками, другий, не знаю чого, общиною. Обидва претендували на імя молода громада і не дуже то мирились проміж себе. Мене більше інтересували перші, моі будучі слухачі. З тими я й більше познайомився.

То були молоді люде досить щирі, але трохи вялі, може через те, що були переважно з духовних семінарій і через те старіщі віком, ніж звичайно наші студенти з гімназістів. Вони досить примірно працювали над лекціями й над вибором слів до украйінського лексикону (праця, з рештою, плачена); деякі поробили інтересні праці по історіі Украйіни по вказівкам професора, але загального образування, навіть історичного, мали не багато; більша частина навіть не знала й не чула потреби знати европейські мови. Звісно, політичне образуваннє йіх було зовсім слабе. В так званих радікальних (соціалістичних) кружках молодіжі, по крайній мірі серед проводирів, того образування було тоді далеко більше, хоч воно було й однобічне, бо зводилось на саму економію та почасти на філософію позітівного напрямку — наслідок впливу столичних „кружковъ самообразованія“ і „книжныхъ складовъ“ 1869–1872 рр.[1] В „общинѣ“ було немов би більше широти думок, та все таки було багато туману та таки й поверховности; „общинники“ стояли якось по середині між археологією і лексикографією словарників і соціальною економією радікалів і при тому не вглублялись ні в одну, ні в другу. Проти „радікалів“ вони були досить ворожо настроєні, (а словарники ще більше); вони звали звичайно „радікалів“ поперечниками, мовляв: діаметрально противні.

Тут було чимало кружкового антагонізму, якогось несвідомого, котрий здибається скрізь між студентськими кружками, — була й резонна доля реакціі проти доктринерства й нівеляторства росс. радікалів, та була й велика доля необразованности, нерозуміня соціальних справ, нерозуміня, котре теж змагалось виробити й собі своє доктринерство, свій фанатизм, — так що мені навіть прийшлось нераз доволі різко „осажувати“ просто реакційні виходки „словарників“ проти „поперечників“ і навіть рішуче запротестувати проти сього слова. Коли мені замітили, що „радікали“ зовсім не хотять знати украйінства, я одповідав, що, значить, вони тільки плохі радікали, бо радікал, котрий на Украйіні не признає украйінства, єсть не додумавшийся радікал, так само як і украйнофіл, котрий не додумавсь до радікалізму, тільки плохий украйнофіл“. Ся фраза більше дивувала молодих громадян, ніж була йім зрозуміла. За те один зі старших приятелів підхопив єі і переказував єі й по кружках „радікальних“, з котрими він мав стосунки. Сміючись і вживаючи одну з фраз адвоката Спасовича, тоді круживших по Россіі, він казав: „Др-ов замислав общій кавардакъ: вивернути до гори ногами й злити в одно радікальство й украйнофільство“. Добре характеризує політичне образуванє тодішніх украйінських кружків, що сього приятеля за єго радікалізм приміром звали „Гамбеттою“ і здивувались, коли я раз сказав: „на що ганьбити доброго чоловіка, прикладаючи до нього імя сього крутія, котрий сам не зна, чого він власне хоче, окрім карієри?“ — Та так мій бідний приятель, чесніща душа, покінчав і житє своє з іменем шефа французьких оппортуністів!

З рештою „общимъ кавардакомъ“ і в загалі біжучою політикою в Киіві я займавсь мало: курс в універсітеті і праця коло „Историческихъ пѣсень малорусскаго народа“ та в „Югозап. Отдѣл. Геогр. Общества“ забирала у мене майже весь час. Окрім того я, хоч і нажив собі репутацію політичного агітатора, та дійсно ніколи не мав ні здібности ні смаку до прямоі політичноі агітаціі, і ще менше до єі рутіни: партійна (в Россіі — кружкова) діпломація, конспірація і т. д. мені були завше навіть прикрі. В політиці я завше покладав найбільше ваги на політичну науку, котра мусить виясняти людім напрямок і грунт йіх громадськоі праці, а способи праці кожна особа, чи кожний громадський елемент знайде собі сам, одповідно до своіх сил, натури й обставин; через те я з свого боку старавсь, на скілько було сили моєі, викладати сурйозно науково й спокійно свою частину політичноі науки (історіі) з катедри й літературно[2]. Я покладав надію, що спеціально наших студентів шо частині економічній просвітить приятель мій Зібер, котрий з початку 1874 р. почав викладати політ. економію й статистику студентам юристам та й історикам. Гарячійша й прямійша політична агітація в мене зводилась тоді майже виключно на Галичину, — в котрій упорядкуваннє прогрессівного напрямку на грунті політичноі вільности, яку все таки мала Галичина по констітуціі, мусіло, по мойій думці, влекшити „общій кавардакъ“ і в россійській Украйіні.

По мойій думці початком до того могло бути, коли б „Правда“ була, як умовились ми, хоч коаліційним органом народовців і прогрессістів галицько-украйінських, та коли б „Товариство імени Шевченка“ почало свою наукову працю над народним житєм, теж як було вмовлено. Тільки ж в Галичині ніхто й не думав держатись тих умов.

Віденьські статті не печатались у „Правді“, а замісць того там появились дописі з россійськоі Украйіни з безтактовними виходками проти московського „нігілізму“, навіть проти поміркованого радікалізму россійського, навіть проти такого, котрий ставив перед Россією й Славянством ідеал федералістичний („Политика какъ наука“ Строніна), при чому дописувателі явно перекручували факти, щоб вбільшити ненависть національну проти Великорусів. Се уйіданнє против Великорусів було просто огидне, бо воно йшло поряд з консерватизмом не тілько перед австрійськими порядками, а навіть перед россійським урядом, і направлялось власне на громаду, на народ. Кілька поправок, котрі я написав з поводу важнищих перекручувань, в „Правді“ не були взяті на увагу. З Товариством імени Шевченка сталось ще гірше. Ні одна з умов, уложених згаданим в попередній частині комітетом, не вдержалась, — а окрім того мов на вмисне поставлено головою організаційного комітету товариства — Качалу. Статут і проспекти публіковані сим комітетом, виробляли замісць широкоі основи для товариства — олігархію[3], відсували зовсім наукові ціли товариства, а висували на перед комерчеські наживаннє маєтку через тіпографію, словом, поновляли в народовському таборі як раз ті самі хиби, які були в адміністраціі й напрямку святоюрського „Народного Дому“. Ніякі намови листами не помагали. Треба було зробити щось рішуче. Я предложив товаришам послати в „Правду“ отвертий коллектівний лист, котрий би „Правда“ мусіла опублікувати. Осьде той лист враз із приміткою до него ред. „Правди“ (гл. „Правда“, 1873 р. стор. 660–664):

Одкритий лист з Украіни до редакциі „Правди“.

У остатні часи серед боротьби галицько-руских партий з поводу послідніх виборів до державноі думи, публицисти обох партий, як централистів так и федералистів, у своіх доводах часто виходили за гряниці Галиччини и покликувались то на Россию у загалі, то на Украіну по части. Публицист федеральноі партиі, п. Н. Загірний, навіть назива' свою партию украінскою (Политика Русинів, стор. 17). Се дає нам право, и яко гражданам Россиі и яко Украінцям, подати и собі голос перед галицькою громадою в ділі програм, заявлених обома галицько-рускими партиями, и просити шановну редакцию „Правди“ дати у себе місто сёму нашому листу.

Політику и програму, заявлену „Рускою Радою“, ми не можемо знаходити иншою, як для Славян згубною, для галицько-руского народу недостойною, а для Россиі, на котору покликуються публицисти „Рускоі Ради“, шкодливою — бо „Руска Рада“ піддержує геґемонію навіть не усёго німецького племени, которе, яко народ, не має жадноі користи од зневаги прав других народів, а геґемонію тілько одноі німецькоі централистичноі партиі над усіми народами, а надто над народами славянскими, піддержує ту партию, котороі органи найзліще ворогують и против Россиі, яко славянскоі держави, маючоі прямий интерес у задержанню и вкріпленню Австриі на основі рівноправности народів. До того ж и там, де політики „Рускоі Ради“ одходять од так званих „вірноконституцийних“ централистів, вони впять таки заявляють програму стілько ж згубну для Славян, скілько шкодливу для Россиі и по усёму недостойну галицько-руского народу, бо піддержуючі те, що єсть самого шкодливого у системі централистів и при тому згоджуючись на програму низше-австрийских католиків, політики „Рускоі Ради“ стають против того, що́ одно тільки и є симпатичне у політиці „вірноконституцийних“ и піддержують ультрамонтанство, противне поступу усіх народів, ультрамонтанство, против которого малоруский народ бивсь енергично у славніщий період своєі историі, од котрого завсігди одвертавсь народ великоруский и которе було и є ворогом усіх руских племін складаючих Россию.

Ми не можемо згодитись и з програмою партиі галицьких федералистів, як вона виложена у брошюрі п. Н. Загірного, бо шановний автор, називаючи свою партию консервативною, подає голос за конкордат, за конфессийні школи, за привилегіі католицкоі церкви (бо що инше значить бажання, щоб держава и ся церква „всперали“ одно одного?), против гражданского шлюбу, против шлюбу між різновірцями, против переносу торгів на празники и т. д. Яко Славяне и Украінці, ми признаємо себе друзями федеральноі системи — с. є. не стілько федерализму коронних краів, скілько федерализму народностей и широкого самоуправу земского и громадского, однак же ми бачимо підставу щастя Славян у загалі и малоруского народу по части тільки у основах прогрессивних, которі не мають нічого спільного з конкордатом и ультрамонтанством.

Яко граждане одрубноі од Галичини держави, ми ніколи не позволимо собі вказувати своім галицьким соплеменникам подібноі програми політичноі; можуть вони піддержувати ту чи другу систему виборів, увіходити за-для парламентскоі тактики у хвилеві компромисси з тією чи другою партією, — але як соціяльні и культурні основи спільні для усіх освічених народів и громад не можуть бути ділом хвилевоі тактики и компромиссів, и як имя нашоі землі и народу згадувалось и згадується у боротьбі и програмах галицько-руских партий, то вважаємо обовязком, щоб відсторонити усяке нерозуміння, виголосити, що

1) той, хто зветься русским и говорить про одностайність усіх руских племін, але піде и голосувати ме у державній думі противу прав усіх и кожного славянского народу, той не знайде собі симпатиі у освіченій громаді в Россиі.

Так само як и 2) той, хто піде против свободи совісти и освіти за ультрамонтанство

и 3) хто, хоть би и признав федерализм краів и рівноправність народностей, але при тому не держиться у питанях політичних и социяльних основ свободи и народоправства, а у питаннях культурних — свободи розуму, той хай не покликується на народ и народовців на Украіні. Прикладаємо до сёго листу підписи, скілько могли іх зібрати за короткий час.

Надіємось, що рускі и славянскі видання в Австриі перепечатають сей лист.

(Підписалось тридцять один чоловік[4]).

Чималою радостю наповнив нас сей лист з Украіни, бо він показує нам не тілько, що наші брати Украінці интересуються живо справами своіх родимців в Галичині, але є ще й новим доказом того, що симпатиі Украіни, а тим самим и симпатиі ліберальноі Россиі, се б то тоі, котора шукає щастя свого краю не в розширеню границь, а у піднесеню и розвою єго, и з которою у політичних, социяльних, релігійних и в культурних питаннях наші украінскі брати в загалі идуть разом, — що симпатиі Украіни и поступовоі Россиі суть по нашій стороні, по стороні галицьких Русинів-народовців.

Сей лист пожаданий нам еще й тому́, що подає нам нагоду, трохи докладнійше заявити наші ціли, наші прямованя, которі часто не тілько ложно бувають представлювані нашими противниками, але нераз и фальшиво розуміються нашими приятелями.

Головною цілею Русинів-народовців у Галичині єсть хороненє своєі національности и розвій свого народа, окремішнёго як від польского так и від великоруского. Наш народ, окружений а по части и змішаний з близько посвояченими єму народами великоруским и польским, перевисшаючими єго и материяльною силою и культурою, находиться в небезпеченьстві втратити свою окремішню индивидуальність, злятися в одно з котрим из сих народів. Серед такого небезпеченства найперше всі наші сили мусимо напружити на захованє нашоі національноі индивідуальности и не можемо тратити багато сили й часу на инші борби. Всякий, хто визнає однакі з нами засади що до нашоі народности, хто хоче розвою нашого народу, нашоі мови и літератури на підставі окремішности від польскоі и великорускоі, належить до нас, без взгляду на те, яких політичних, социяльних або релігійних принципів держиться. Ділитися на партиі з причини ріжниці в таких питанях могуть народи, котрих бит народний забезпечений, — ми для дальших цілей не можемо найблизшоі спускати з ока.

Тим однако не кажемо зовсім, щоби загал рускоі народноі партиі у Галичині и в инших питанях не мав стало вироблених засад; суть такі засади, тільки що вони не ставляються так остро, щоби поодиноких людей з иншими засадами аж виключали из народного гурту.

Нашому народови не досить, щоби схоронював свою окремішню индивидуальність, треба єще, щоб він и розвивався. Розвивати ж ся може тільки в згоді з духом часу, з идеями віку, приноровленими до єго національних властивостей. Ми отже не реакціонери ані навіть консерватисти, але люде поступу, прогрессисти. Проте ми не можемо бути н. пр. сторонниками ультрамонтанства, не тільки за-для того, що сим ми станули б в противности до більшоі части нашого народа, належащоі до иншоі церкви, але и тому́, що вважаємо ультрамонтанство невідповідаючим духови часу. Так само в инших питаннях, социяльних, політичних и т. п. ми ліберали и поступовці. Однако правдивим лібералізмом вважаємо лиш такий, котрий и противникам дає повну свободу, не як більшість псевдолібералів німецьких, которі всю свободу віндикують виключно для себе, а кричать: Polizei, коли хто з противників хоче також свободою хіснуватися. Ультрамонтанство, февдалізм и всякі тенденциі противні лібералізмови по нашій гадці повинні поборюватись силою идеі, а не брутальним насильством. Так само різнимось и від тих лібералів, котрі допускають вправді свободу и рівноправність лиць, але не допускають свободи й рівноправности народів: ми противимося як найсильнійше всякому експлоатованю конституцийних свобід на користь як поодиноких партий так и народів, — ми ліберали и федералісти.

Єще одно. Наш народ, не поступивши в своім розвою так далеко як инші народи Европи, не може й цілком рівно йти з ними дорогою поступу. Добрий и конечний єсть поступ, але він повинен відбуватися природно. Як сили фізичні и моральні поодинокого чоловіка розвиваються постепенно, так постепенно розвиваються и цілі народи; и як те, що добре єсть доспілому мужеви, не все може бути добрим и недоліткови, подібно не всё, що́ добре Німцям, Французам и Англійцям, добре и Русинам. Република єсть в засаді найліпшою формою ряду, але вона може мати певне истнованє тільки в високо просвіченім и моральнім народі; була би вона доброю нині н. пр. для Турків?… Розуміється однакож, що и природний розвій народа в нинішнім часі при сприяючих обставинах відбувається без порівнаня скорійше ніж н. пр. перед двома або трёма віками; тож можемо надіятись, що народ наш далеко скорше розвинеться, ніж розвивались инші народи Европи, и що вже незабавом у всяких напрямках буде міг рівним ходом ити з тими, котрі єго нині значно випередили.

Такі суть наші гадки, гадки загалу руских народовців у Галичині. Ми перед всім Русини, члени 15-міліонного народа, але враз ми и поступовці, ліберали, демократи, не меньше як наші брати́ закордонскі. Тільки ж ми стережемся всякого доктринерства, красного в теориі, але в практиці многим много пошкодившого.

Що до брошури „Політика Русинів“, против деяким тезам котороі наші брати Украінці виступають, треба зважити, для кого и в якій ціли вона була написана. Вона не єсть політичним маніфестом партиі, але написана в одній певній ціли. Впрочім може автор єі де в чім и ріжниться в своіх гадках од гадок нами повисше висказаних: значною однак ся ріжниця навірно не єсть (він зовсім далекий н. пр. від ультрамонтанства), и яко одно мишленник наш що до головного питаня народного, єсть він враз и чоловиком нашоі партиі а притім и федералістом и найчеснійшим и найревнійшим нашим патріотом.

Ред. „Правди“.

Як бачите, відповідь редакціі зладжена зовсім á la К. Сушкевич: і сюди й туди, і ні сюди й ні туди. Але все таки „Правда“ хоч призналась, що й вона стоіть за лібералізм, поступ і проти ультрамонтанства. З сього боку „Правда“ 1873 виявилась такою прогрессісткою, що як би хто передрукував повисшу замітку напр. в 1885–1886 рр. тоді коли напр. „Дѣло“ курило тиміами новому станіславівському Владиці і єго програмі і коли навіть россійсько-украйінський корресподент підвів „Вѣстникъ Европы“ своіми похвалами еп. Пелешу, або коли народовський оратор на роковинах Шевченка виголошував: „ми націонали-консерватисти“, то пішов би за революціонера. Але окрім крутіння на всі боки дві точки в замітці редакціі мусіли звернути на себе нашу увагу: 1) спосіб збувати справу програми Качали: мовляв „написана в одній певній ціли“, — так, значить, пиши, а далі й роби, що хочеш, в імені 16-міліонового народу! 2) головна ціль наша — національність, а всі інші борби — пусте, трата сили й часу. А коли національність, по суті речі, не може бути нічим іншим, як тілько формою, то виходило, що всякі думки про те, чим власне заповнити ту форму, трата сил і часу.

Ми послали у Львів свою відповідь, в котрій звертали увагу народовців на небезпечність постанови справи „о певних цілях“, і налягали на те, що для нас по крайній мірі справа про те, чим наповнити нашу національну форму, зовсім не підрядна. Коли се в н-рі 3. Правди за 1874 р. появляється другий откритий лист з Украйіни з новою заміткою редакціі.

Одкритий лист з Украіни до редакциі „Правди“.

У 19-ім нрі Правди (1873) надруковано „Одкритий лист з Украіни до редакциі „Правди“ и відповідь редакциі. Яко Малорусини котрим єсть дороге усе, що доторкається нашого народу, як у Галичині так и на Вкраіні, ми вважаємо нашим обовязком и правом, подати и собі голос що до непорозуміння викликаного брошюрою пана Загірного „Политика Русино̂въ“ и просимо шановну редакцию „Правди“ дати місце нашому слову.

1. Нещасливі историчні пригоди, а найбільш недостача ясноі національноі самовіжі у висчих верствах руского народу, позбавили нас прав належачих нам яко народови историчнёму. Страта тих прав, у своій дальшій консеквенциі, звела наш нарід у найнизчий социяльний стан на власній землі своій и була причиною ёго віковоі недолі. Маючи перед очима нашу минувшість, узнаючи й з приміру инших народів, що тільки на полі народности вільноі у своій діяльности, не скаліченоі чужою силою, можуть розвитись и зреалізуватись найкрасчі поступові засади, як життя розумового так и матеріяльного, на правдиву несфальшовану користь народови, а вбачаючи нашу народність, и за нашого часу, у великім небезпеченстві винародовленя у Галичині як и у нас (з другого боку), ми не можемо не прилучити нашого голосу до слова редакциі „Правди“, що нашою головною цілею єсть хороненє своєі національности и розвій свого народа, окремішнёго як від польского, так и від великоруского, и що тій головній ціли повинні підклонитися усі инші питання нашого розвою и поступу, позаяк усі наші поступові бажання можуть справдитися тільки під умовою досягненя головноі ціли.

2. Розбудженє самовіжі и рух народности пригніченоі и позбавленоі своіх природніх прав вже, яко протест, самі у собі носять зерно свободи и поступу. Поступові засади у боротьбі за народність зростаються органічно з народнім духом, а не беруться, як подарунок, з рук гегемона. Нічогож нам турбуватися про те, щоб галицька народня партия не звернула з поступового шляху, ані накидати ій кабинетні теориі замісць того, щоб добре оглянутись навкруги самих себе. Оглядаючи діяльність народнёі партиі у Галичині, ми знаходимо, що вона покликалась на симпатиі Украінців до розумового и социяльного руху галицко-руского народу и вона мала на те право — бо симпатиі суть. Алеж ми нігде не знаходимо, щоб народня галицка партия покликалась на симпатиі Украіни до яких небудь ретроградних цілей. Отож нам здаєся, що галицькі народовці можуть и надалі безпечне покладатись на симпатиі украінских патріотів, а коли те буде ім потрібно, покликуватись на них. Той тільки, хто узнає свою народність за матеріял гідний не на більш як на послугу цілям (або й химерам) чужинців, як далеких так и найблизчих — той най не покликуєся.

3. Ми не бачимо у брошюрі п. Загірного досить важного поводу до коллективного протесту, бо вона зовсім, як каже „Правда“, „не єсть маніфестом засад партиі“, але виразом гадок самого автора, хоча й значного члена своєі партиі. Тим меньш можна бачити у словах автора замір приписувати своі гадки украінскій громаді у Россиі. Усякому ясно, що прозиваючи свою партию украінскою п. Загірний розуміє саму народню партию у Галиччині, и ту назву уживає з причини, що народню партию так прозвало противне галицьке сторонництво. Як нам здаєся, брошюра п. Загірного була не більш як виразом виборовоі боротьби и часовоі політичнёі ситуациі. Автор відступає де у чім від загальних поступових засад. Щож! Чи не бачимож ми, що не тільки поодинокі громадскі діячі, але й цілі партиі, силкуючись досягнути головноі ціли и почуваючи себе слабійшими, мусять часом давати своє вотум тому, що відкидають у засаді. Остро ставляти самі чисті принципи може або сильний, або теоретик. Брошюра могла дати нагоду до критики поглядів автора и навіть до горячоі полеміки, але не могла (коли спокійно зважити) бути підхопленою, як претекст до маніфестациі. Таке поступованнє може стати на перепоні усякій поєдинчій инициятиві; з такого поступованя міг би повстати розбрат, колиб з другого боку не знайшлося досить патріотизму и тверезого погляду, — розбрат, против котрого ми не можемо заздалегідь не протестувати усіми нашими силами, узнаючи ёго згубним у будущині, як для головноі ціли, так и для реалізациі тих-же поступових засад, котрі виголошує „Одкритий лист.“

Стоімо далеко від поля боротьби; за діяльність народнёі партиі у Галичині ніхто на нас вини не покладе; ультрамонтанством и конкордатом нам, належачим до восточноі церкви ніхто дорікати не може. Отже налягаючоі потреби колективно відсторонити непорозуміння — не бачимо. Не приписуючи „Одкритому листови“ нічого більш того, що у нёму строго знайти можна, будучи готовими признати у нёму найкрасчі заміри ми також „вважаємо обовязком, щоб відсторонити на далі близчі непорозуміння, виголосити,“ що: яке б ні було поступованнє народнёі галицькоі партиі у боротьбі за народність, хоронимо собі право критики и дружнёго совіту — не більш; гасити симпатиі, рвати духові звязки з патріотичнёю интелігенциєю значноі частини нашого народу, ні з яких побічних причин — не хочемо, не можемо.

4. Не можемо зрозуміти ціли бажання, щоб инші славянскі видання перепечатали „Одкритий лист“. Не позволяємо собі бачити у тім бажанню аппеляцию до опініі чужих, хоча би й побратимчих народів, з поводу нашого „хатнёго“ непорозуміння. Не можна не згадати, що межи славянскими народами суть два, у котрих єсть партиі, що нас негують як окремішню народність, — партиі далеко більше впливові, ніж ті поодинокі поступові особи, котрі, як нам бажалося б вірити, можуть признати наше право. Славянам як и иншим народам, вільно и без того критично відноситись до діяльности наших партий. Ліпше ми готові бачити у тім якусь потребу виголошення засад, котрими поводяться освічені Украінці у Россиі. Алеж бажало ся б бачити таке profession de foi у формі не маючій характера розъєдинення, а просто як вираз свого переконання. Галицькі народовці певно прилучилися б до засад усім відомих, недостачою котрих до сего часу ніхто не дорікав нашому народному напрямкови.

5. Не даючи великоі ваги сёму непорозумінню, не маючому у собі нічого, що повело б нас до справжнёго розъєдинення, ми сподіваємось, що наші народолюбці як у Галичині так и на Вкраіні не відступляться правила слабих „unitis viribus res parvae crescunt“.




Лист сей з лівобережноі Украіни, з 24 підписами, дійшов нас ненадійно, и тим більше нас зрадував. Коли в попереднім листі з правобічноі Украіни симпатиі наших Украінских братів висказуються условно — хоч и вимінки там поставлені зовсім не суть того роду, щоби симпатиі спиняли, и пробивається трохи недорозуміннє, вимагаюче доперва вияснювань, — сей лист є нам повним доказом, що значна часть интелігенциі украінскоі не тільки симпатизує безъусловно з руско-народною партиєю у Галичині, але й розуміє наше положіннє, наші прямовання так добре, як тільки бажати б, щоб усі сини одноі матери Руси-Украіни розуміли. З цілоі душі, з цілого серця пишемося на остатній уступ нинішнёго листу: геть усякі непорозуміння! сполученими силами!

Мусимо враз однако висказати, що не тільки розъєдинення, але й якого не будь більшого непорозуміння не боімося. Як в обох листах з Украіни так и в поглядах и прямованнях руско-народноі партиі у Галичині зовсім нема значноі ріжниці: всі ми хочемо розвивати нашу малоруску народність; всі ми й годимося, що се тільки може статися дорогою прогрессу; всі ми стоімо за свободою як поодиноких лиць так и цілих народностей за демократизмом и федералізмом; а що в дрібнійших питаннях є деякі ріжниці, а навіть що одні сю а другі иншу справу кладуть наперед — се зовсім природно. Таж ні в одній партиі — а тим менше у цілому народі — нема єдности всіх а всіх гадок: бувають гадки ріжні, але котора гадка прийметься більшостю, за тою піде и меншість. Згідність же в питанях підрядноі ваги не належить ставити непотрібно яко conditio sine qua non приналежання до партиі, а навіть важнійші питання ставляться так тільки тогді, коли стануть наглячими и мусять доконче сейчас рішитися.

Покиж що, переводити будемо згідно ті діла, що до котрих ніяка ріжниця гадок між нами не заходить. Обміна гадок однако є у всіх питанях важна, и ми тілько вдячні будемо нашим братам Украінцям, коли ві всіх справах висказувати будуть своі гадки. Ми не залишимо, коли буде треба, и наші гадки висказувати и всякими радами по можности хіснуватися.

Редакция Правди.


Зрівнявши обидва листи, всякий може виробити собі суд про характер обох йіх і навіть вичитати в остатньому листу те, що в ньому говорить ся „между строкъ“. А там найбільш усього видно невдоволенє, на що ми в свому листу стали на всероссійський і всеславянський грунт, а не на виключно украйінський або навіть украйінофільський. Для характеристики обох листів я мушу сказати, що лист наш, котрий редакція „Правди“ похрестила в „правобережний“, (як другий в „лівобережний“), був, коли хочете, теж „лівобережний“, бо під ним підписано було по крайній мірі 25 на 31 любісіньких лівобережців. Далі треба сказати, що під нашим листом підписались майже всі актівніщі з молодшоі (з 60-их років) генераціі діячів украйінськоі справи, котрі хоч що небудь робили для укр. науки, письменства, школи, — тоді як між 24 „лівобережцями“ справді робучих для украйінства людей не було й 3-х, а решта були колишні украйнофіли студентських громад 1862–1863 рр., котрі поробились собі фабрикантами, адвокатами, чиновниками такими як і всі інші „благополучні Россіяне“, та тільки про себе іноді сумували, що ось, мовляв, „пропала наша Украйіна через бісову Москву, — ну, та дасть Бог, буде лихо й на Москву“.[5] З одним з них я перед тим здибавсь і чимало розмовляв. Він докоряв „правобережців“ тим, що вони дуже забагато роблять уступок россійській государственности (державности; порівн. Бакуніна „Государственность и анархія“), забагато покладають надіі на „россійський прогресс“.[6]

А коли я спитав, на віщо ж нам покладати надію і що нам робити? — то дістав відповідь: „на Бісмарка, котрий колись одбере половину Россіі, а поки що нічого не робіть і сидіть мовчки“. — „А почім же й Бісмарк буде знати, „что въ городѣ NN. живетъ Петръ Ивановичъ Бобчинскій, украйнофилъ?“ — спитав я, і, звісно, одповіді не получив. Трохи згодом до тих Бісмарко-вірців заглянув один з „правобережців“, небіжчик Чубінський, — так вони й єму вичитували теж саме. Чубінський все таки довів йіх до того, що треба б усе таки вести пропаганду украйінськоі ідеі серед молодіжі, та тільки Бісмарковірці признались, що самі вони нездібні до того. — „Пришліть, казали, нам кількох студентів украйінофілів, ми йіх будемо содержувати навіть, а вони хай привертають до украйінства тутешну молодіж.“ Багато було у нас сміху з за сього проєкту вислати в NN. якихсь украйінофільських ва́лахів на росплід.

Окрім таких украйінофільських „воздиханців“, або ох-ох-онців[7] підписали лист 24-х кілька зовсім молодих гімназістів. В усякім разі „лист з лівобережноі Украіни“ зробив свій ефект у Львові. Ефект той видно в словах редакційноі замітки Правди: „значна часть інтелігенціі украінськоі симпатизує безусловно з руско-народною партією“. Получивши такий абсолюторіум, львівський народовський штаб махнув рукою на всі оппозиційні голоси, не печатав уже ні січових статей, ні „правобережноі“ відповіді на замітку редакціі „Правди“ до першого листу, ні відповіді на „лівобережний“ лист, в котрій між інчим ставилось питанє про те, що формула поверховно-національна: „в свойій хаті своя правда і сила і воля“ не може задовольняти реальних потреб людности, що для неі завше важно знати, яка правда, а що спеціяльно для Украйінців навіть з національного погляду треба вияснити, якою правдою можемо ми вбільшити свою силу, добитись своєі волі й своєі хати. Не стали слухати львівські народовці й ніяких наших уваг проти йіхньоі організаціі й комерчеського напрямку Тов. імени Шевченка.

Тільки ж в остатнім вони перетягли струну. Навіть „лівобережці“ обурились, коли дізнались про статут і напрямок товариства того й довідались що воно, нічого не зробивши просто для науки й письменства, почало з того, що зробило довгу на 4000 гульденів. Проте обуренє переказував мені один з немногих справді робучих людей з лівобережців, починавший беллетрист справді з талантом і реальним напрямком. Перекинувшись думками, ми побачили, що в нас нема ріжниці, й надумались, щоб мені пойіхати в один з „лівобережних“ центрів, щоб там поговорити про галицькі справи з найголовніщим проводирем „лівобережців.“ А треба сказати, що ті лівобережці ще менш ніж правобережці ознакомлені були з дійсним станом річей в Галичині, ще менше мали постійних, впорядкованих стосунків з Галичиною.

Чудно справді стоіть галицька справа в Россіі в загалі, а ще чуднійше серед украйнофілів, як і серед московських славянофілів!

Серед звичайних россійських громадян усяких напрямків панує повнісінький індіферентізм до Галичини. Не всі навіть знають, що там живуть „Русскіе“, чи „Русини“, „Малороссы“, — а хто й зна, то якось не памята того. Через те чоловік, котрий побивається галицькими справами, перш усього дивує Россіян. От над таким індіферентізмом і відповідним єму незнатєм стоіть, мов побічна латка, обовязок украйінофілів, як і москвофілів, піклуватись про закордонних братів, сімпатізувати йім. І украйнофіли, і москвофіли мають своіх обовязкових фаворитів у Галичині, але з сього зовсім не виходить, щоб вони йіх знали, а ще менше, щоб у всьому сімпатізували йім. Зовсім напроти. Мені самому доводилось чути від гр. Уварова, — правда тілько на половину славянофіла, іронію над Головацьким. Один московський літератор, бувший близьким сотрудником Івана Аксакова, росказував мені анекдоти про явну нехіть сього „апостола панрусизму“ спеціально до братів Галичан, котрих дописі він печатав у свойій газеті і котрим платив за се гроші.

В украйнофілів россійських звичайне подибуєте фрази: Галичина — єдина наша земля, в котрій наша національна справа поставлена явно, вона вивезе й нашу справу і т. і. Тільки ж такі фрази не перешкоджають тому, що напр. я так обрид навіть своім найблизшим приятелям своіми неперестанними розмовами про Галичину, що мене прозвали „Михаилъ Галицкій“. Коли украйнофіл загляне за офіціальну етікетку, по котрій він судить про братів Галичан, та вбачить йіх дійсну суть, то його бере така нехіть, що він не хоче й слухати таких навіть намов: Галичина бепремінно вивезе нашу національну справу, та перш усього вона потребує заходу, навіть і з нашого боку, бо се тепер Авгієва стайня, з котроі перш усього треба й нам помогти вивезти масси багна, що душить усі свіжі парості. — „Нехай йім сто чортів!“ кричить на такі намови й найгорячійший украйнофіл, коли хоч трохи познайомиться з галицькою дійсностю.

В остатні роки відносини трохи змінились, — бо й Галичина пішла наперед: там єсть уже люде, котрі хоч знають, що навкруги йіх багато багна. Та ще недавно один украйнофіл і при тому далеко не „правобережний“ і навіть москвоненавистник, придивившись до галицьких народовців, найбільш у Львові, писав мені: „Господи! коли хочеш карати Россію й Украйіну, карай йіх огнем, мечем, чим хоч — тільки не прилученєм Галичини, бо в нас же й свого смітя стане Дніпро перегородити, а що ж буде тоді як Галичане посунуть до нас цілою хмарою на учителів, на станових і т. п.!? Пропали ми тоді на віки! NN. каже, що Галичина, се телефон, по котрому цівілізація буде переходити з Европи в Азію… Але по сьому телефону йдуть і доноси“…

От так то й у 1873–1874 рр. коли через справу Товариства імени Шевченка „лівобережці“ почали знайомитись з дійсною Галичиною, то обовязковий оптімізм став ламатись і в них. Коли літом 1874 р. я прийіхав у згаданий лівобережний центр, то застав там перш усього безмірно менше знакомства з Галичиною, ніж навіть у Киіві, бо туди й „Правда“ доходила дуже неаккуратно, так що тамтошні дописувателі „Правди“ навіть тільки через мене довідались, чи напечатано в „Правді“ що з йіх творів, чи ні.[8] Про товариство імени Шевченка були там дуже неясні звістки, окрім того що К. Сушкевич писав, що получених перше грошей (6000 рублів — 9000 гульденів) не стало на закупленє самоі тіпографіі, і що на ту справу треба ще щось зо 3000 рублів (котрі й були вислані). Ся недостача порядком дивувала не тільки мене, але навіть і „лівобережців.“ Потім мені довелось бачити тіпографію товариства імени Шевченка й особисто познайомитись з тіпографськими справами, і львівська товариська тіпографія мені видавалась замалою на ті гроші.

При впорядкованю єі безпремінно мусіла бути чи недбалість одних, чи неаккуратність, а може що й гірше других. В усякім разі навіть голова лівобережних украйнофілів був невдоволений Львовянами і починав признавати, що не одна біднота на гроші є причиною малих прогрессів у Галичині, а є глибші причини. Про се розмавляли ми 4–5 днів, або ліпше ночей, і таки зійшлись на практичних пунктах, хоч і розходились в теоріях. Лівобережний філософ державсь догмату, що Россія гниє на всьому тілу і підкріпляв сей догмат навіть тим аргументом, що в Россіі тепер найліпший писатель — Щедрин, сатирик, а сатира б то появляєть ся завше у народів в часи гнилости, перед смертю. (Я сей аргумент чув і перед тим і після того од кількох лівобережців тими ж самими словами). Гнилизна Россіі, по єго думці, труіть і нас. Філософ напримір признавав, що лівобережці нічогісінько не роблять для Украйіни, тоді як правобережці все таки щось та роблять, та поясняв се так: „У Вас ще нема судовоі реформи 1864 р. з адвокатурою, сього апогею россійського прогрессу; як буде судова реформа й на правім боці Дніпра, все стане, все здеморалізується й там“. На запити, що ж нам робить, лівобережний філософ давав відповіді то темні, то зовсім фантастичні, хоч з рештою, коли я його спитав про бісмарковірство, то й він засміявся. Яснійше всього було в нього таке: „треба хоч морально відділитись від Россіі й єі гнилизни, і заложити собі хоч моральну точку опори на нашому національному грунті, в Галичині“.

Я вхопився за сю точку опори й доказав лівобережному філософу, що Галичина така, як вона є, не може нам послужити ні до чого, а сама мусить бути перше зреформована. Філософ був усе таки старий прогрессіст та ще й доброі школи і усяка Сушкевичівщина й Качальщина була й єму смішна і противна, то ми без великого труду погодились з філософом (а з беллетристом ще лекше) і поклали навіть на письмі pacta conventa, як ми йіх назвали, шуткуючи, по нашому полтавському звичаю.

Сі pacta conventa були власне ті самі, котрі уложені були в часи мого пробутку в 1873 р. ві Львові, то б то: „Правда“ мусить давати місце голосам усіх украйінських напрямків, а Тов. ім. Ш-ка мусить бути осередком наукового й письменського руху всеі Украйіни і статут єго мусить бути змінений відповідно тим основам, котрі були уложені в першому редакційному комітеті при мойій присутности ві Львові.[9] Спеціальну вагу положили ми на те, щоб членами товариства могли бути й россійські Украйінці, а коли б сього не могло бути по австрійським законам, то щоб в усякім разі рокові збори членів товариства одбувались в час, коли найлекше могли прибути в Галичину гості з россійськоі Украйіни, щоб вони de facto мали доступ до всіх справ товариства і могли впливати на хід йіх. Ріжниця ваги сих pacta conventa від торішніх у Львові була тільки в тому, що тепер вони мусіли пітти у Львів в імени „лівобережних“, ортодоксальних украйнофілів, та ще покликаючись на авторітет 9.000 рублів, правда, вже висланих наперед[10]. Такі pacta вмовлено було послати у Львів як найскорше.

Тілки ж тижднів через 3–4 прийіхали оба ті лівобережці у Киів і сказали, що pacta ще не послані в Галичину, що може ще що треба буде додати після нових, ширших розмов. Воно було й добре, бо на той же час прийіхав у Киів подивитись на археологічний зйізд і січовик О. Т. Він додав нового матеріялу для характеристики галицьких стосунків. Pacta були на ново переглянуті і ратіфіковані… Тількиж я й доси не знаю, чи були вони одіслані в Галичину, чи ні. Коли я був через рік у Львові, то К. Сушкевич присягавсь мені, що він нічого не получав. До лівобережців же ніяк було й приступитись, бо саме в Августі 1874 р. почались по всій Россіі арести „народників-соціалістів“, а всердна провінціальна жандармерія пошукала в паперах де в кого і з лівобережців, і хоч нічого не знайшла і нічого йім не зробила, та лівобережці так тим налякались, що переказували, щоб до них од нас ніхто не йіздив і не писав.

Так цілісінький рік всі сеі діпломатіі з львівськими народовцями і з поводу йіх звівся на ніщо.

О. Т. був не єдиний австро-руський гість в Киіві в часи археологічного зйіду в августі 1874 р. Залишивши навіть Головацького, було там ще кілька Галичан і Буковинців. Не можна сказати, щоб вони підняли добру славу закордонних братів у Россіі.

З поводу Головацького вийшов incident на самому зйізді. Він читав реферат про Русинів австрійських і йіх відносин до сусідів, реферат переважно географічний (майже те саме, що написано в передніх словах до єго збірки пісень). Між інчим він виставляв, що Русини б то більш охоче зближаються з православними Руминами, ніж з католиками-Поляками. Фраза ся була трохи загострена в звичайному стилю антіпольського православно-руського напрямку. Тим образились другі гості, а найбільше Поляк гр. Дзялинський, делегат познанського „Towarzystwa Przyjaciól Nauk“, і католицький прелат Дудик з Моравіі. Вони заявили передсідателю гр. Уварову і ген.-губернатору кн. Дондукову-Корсакову, що вийідуть з Киіва і оголосять протест, коли йім не буде сатісфакціі проти обиди, що наніс Головацький Полякам як націі, і римсько-католицькій церкві.

Сей скандал був зовсім не на руку спеціально плянам гр. Уварова і тим надіям, котрі він мав на результати зйізду, хоч сі надіі і так уже були вкорочені. Про йіх мені розказував сам гр. Уваров і я думаю, що буде до речі й тут згадати про те. Гр. Уваров хотів, щоб киівський зйізд мав всеславянський характер, щоб туди прибуло як найбільше західних Славян і щоб там уложено було видавати Corpus inscriptionum slavicarum і вибрано для того спільну редакцію, котра б і була мов проба всеславянськоі науковоі корпораці. З такою думкою гр. Уваров обйіхав західну Славянщину, порозумляючись скрізь з науковими авторітетами. Звісно, найтруднійше було намовити до прийізду в Киів Поляків. Але познанське товариство „Przyjaciól Nauk“ і навіть Краківська Академія згодились прислати в Киів своіх делегатів. Остатня вибрала гр. Уварова своім почесним членом, а поряд з тим вибрала дійсними членами двох россійських Поляків: старого Маційовського і другого когось — не памятаю. Оба люде мирні, до політики не належні, а Маційовський навіть польський славянофіл. Тільки ж в Россіі є закон, що росс. підданий не може бути членом заграничного товариства без дозволу уряду. Певно, то го закону не знав і сам гр. Уваров, а через нього всі єго пляни пішли марно. Якась там петербурська канцелярія взяла та й не дозволила Маційовському і другому польському вченому бути членами краківськоі Академіі!

Звісно, краківська Академія образилась і не послала свого делегата в Киів. Не схотів йіхати туди й Русин проф. Шараневич, член краківськоі Академіі, а далі зреклись прийіхати й члени хорватськоі. З боку познанського „Towarzystwa Przyjaciól Nauk“ було ознакою великоі толеранціі, що воно прислало в Киів свого делегата, і конечно, треба було всього нагніту тевтонського на познанських Поляків, щоб попхнути „Towarzystwo Przyjaciól Nauk“ до такого „панславістичного“ заходу.[11] Всі россійські вчені, зібрані в Киіві, зрозуміли змисл прийізду гр. Дзялинського і привитали його як найліпше, так само як генер.-губернатор кн. Дондуков, котрий тоді в загалі держав себе найліберальнійшим джентльменом. Коли се являється incident Golovatzki! Гр. Уваров і кн. Дондуков ледви втихомирили гр. Дзялинського тим, що обіцяли йому зробити авертісмент Головацькому (которий зараз же й вийіхав у Вільну) і що гр. Уваров в остатній промові в кінці зйізду скаже таке, що мусить задовольнити образившихся. Він і сказав буквально: „Всѣ рефераты отличались научнымъ достоинствомъ и спокойствіемъ, кромѣ одного… о чемъ можна только пожалѣть“.

Коли я розказав про гр. Дзялинського в Киіві, то вже прибавлю ще кілька рядків, хоч вони й не вяжуться просто з австроруськими сюжетами моіх споминів. Я сказав, що члени зйізду, Москалі як і Украйінці, дуже раді були прийізду познанського делегата й усяко старались, щоб не образити Поляків, з котрих було ще кілька з Варшави і з нашого краю (як д. Оссовський з Волині, Руліковський з Киівщини і др.). Навіть при такому сюжеті, як украйінські думи, обходжено все, що могло б уразити Поляків.

— „Не треба йіх зачіпати! — казав мені Срезневський, — йім і так важко“. Для всіх не-Россіян з йіх мовами було одведене осібне засідання, де кожний міг читати реферат по свойому. Презідував там Француз Леже, читали по сербському, по чеському, по німецькому (моравський Славянин Дудик!). По польському читав гр. Дзялинський (варшавські професори читали по россійському). То було перше публичне польське слово в Киіві після 1863 р. (окрім косцьолу). В нас (Украйінців і Москалів) було положно рукоплескати Дзялинському, що б і як би він не говорив. Сповнити сей обовязок було для нас трудненько, а надто Украйінцям, котрі ліпше Москалів розуміли слова гр. Дзялинського. Познанський делегат читав про новійші праці по археологіі в Польщі і преспокійно записав до Польщі й нашу правобічну Украйіну та тільки назвав тут праці самих Поляків. Виходила маніфестація Польщі од моря до моря, історичноі Польщі, на котру, звісно, не пристане ні один сурйозний Украйінець. Оглянув я залу в середині реферату гр. Дз. і побачив на виду многих Украйінців вираз: „Ну, окказія“. Та нічого було робити. Аргумент „де наше не пропадало!“ взяв гору і всі ми, як і Москалі не пожалували рук плескати, коли гр. Дз. скінчив.

Плескали впрочім не одні Украйінці й Москалі, члени зйізду; плескала й публіка котроі звичайно було дуже богато, на диво закордонцям, навіть петербуржцям і москвичам. На інтернаціональне засідання прийшло багато Поляків, котрі поплескавши гр. Дзялинському, массою почали виходити з зали і кілька мінут не давали починати слідуючого реферату. Публіка гляділа на сей ісход здивованими очима, а багато з легкою усмішкою! „Що вони, приходили робити кляку гр. Дз-ому“ думалось і говорилось тоді не одним. „Не варто було турбуватись, — і так оплесків би не бракло!“

На скілько наша Украйіна могла б пітти за „свою землю“ для гр. Дзялинського, можна було бачити із того, як він розумів мову украйінську, коли зйізд слухав співи кобзаря Вересая. Мені довелось стояти коло познанського делегата, і всякий раз, як він бачив, що слова Вересая робили сензацію, обертавсь до мене по французькому: „Що таке! Що він сказав? Переложіть мені!“ Я перекладав. Коли се Вересай, котрий не чув про Corpus inscriptionum slavicarum і не був посвячений в секрети археологічноі дипломатіі, виголосив фразу пісні, котра по козацькому зачіпала Польщу. Сензація!

— „Що таке сказав він? переложіть мені!“ промовив судорожно гр. Дзялинський. Я покірно переложив. Сусіди глянули на нас довгими оглядами. Я по троху одсунувсь од познанського гостя, щоб положити кінець мойій ролі драгомана між такими двома синами „polskiej ojczyzny od morza do morza“…

Перед тим, чи незабаром опісля довелось мені розмовляти з гр. Дзялинським на бенкеті, котрий давав членам зйізду тодішній голова Киіва, звісний богатир Демідов кн. СанДонато. Гр. Дз. сам звів розмову на те, як би можна було погодити інтереси Русинів і Поляків і в загалі польську справу в Россіі — Дуже просто, — відповів я, — треба, щоб Поляки ясно поставили свою програму автономіі для правдивоі Польщі, а не історичноі.“ — Що то таке правдива Польща? — В гряницях етнографічних, — провінціі де люд польський. — Якіж сі гряниці? — спитав гр. Дз. Я спокійно сказав примірні гряниці. — Але се дуже мало — замітив граф. Я нічого не відповів. Тут підступив наш Лорд-Мер і покликав нас до роскішного буфету… Потім вже через кілька тижднів по зйізді один знайомий Поляк росказав мені, буцім то гр. Дз. жалівся, що „Украйінці поставили йому умови для згоди з Поляками далеко тяжші, ніж Москалі, що Др-ов на офіціяльному бенкеті у киівського голови забажав розділу навіть Конгрессівки і Галичини, і що Полякам ліпше трактувати з московськими арістократами, ніж з украйінськими хлопоманами“… Я тим більше засміявся на таку звістку, що як раз в той час читав у „Словѣ“ д. Площанського темні наздогади на incident з Головацьким і жалощі на те, що на киівському зйізді коаліція московських вельмож, Поляків та украйінофілів зневажила правдивих руських патріотів і демократів!!

Сей куріоз вяжеться з другим incident-ом — межи мною і д. Площанським, хоч він одбувся збоку від зйізду. Про сей incident пішла чутка в Галичині на ріжні лади, то я мушу росказати його тут точно.

Sic fata tulerunt! Щоб сей incident почавсь, треба було, щоб я перед зйіздом вийіхав з Киіва на Волинь, щоб потім поспішаючись на перший день зйізду, спізнивсь, скачучи цілу ніч кіньми до пойізду в Полонному, щоб чекав там вечірнього пойізду, потім перемінив вагон у Казятині, де сходяться дві дороги з Брестя і з Волочиська.

Змучений другою нічю без сну, впав я в Казятині на ослінчику вагона і почав дрімати, коли чую, що увійшовші після мене два панки щось недовольно проміж себе бурчать, позираючи на мене. Думаю, мабуть сподівались простягтись оба, кожний сам на ослінчику. Прислухаюсь до мови: якась чудненька. Трохи згодом один з моіх vis-á-vis щось промовив по польському до якоісь дами справа од проходу (в Россіі вагони американськоі сістеми з проходом по середині). Почалась досить голосна польська розмова. Я підвівсь. Vis-á-vis пита щось і мене — по німецькому. Я відповів раз і в другий.

— Ви русский (Russe)? — пита мене панок.

— Так; а Ви?

— Я теж русский, — каже, все по німецькому.

— Так що ж говорите до мене по німецькому? — питаю.

— Та я, бачите, не знаю, як сказати, чи я русский, чи Малоросс… я Галичанин.

— Ну, то все рівно: руський, Русин, Малоросс, — говоріть по свойому.

— Ні, не все рівно, — каже. — І у Вас в Россіі, і у нас в Галичині діляться, сваряться з за того, як зватись, як говорити.

— Та нехай сваряться й діляться, кому вгодно, а Ви говоріть по свойому, як у Вас люде звичайно говорять, і звіться, як вони звуться, то може й другі сваритись перестануть.

Слово за слово, дійшло до деталів про сварку, до вартости єі, до частоі переміни прапорів у Галичині.

— А я знаю, звідки у Вас в Россіі такі думки про нас, Галичан, — каже мій vis-á-vis своім язичієм, котре Галичане певноі партіі звуть „твердим русским язиком“. — Се все Драгоманов очернив нас за польські гроші. О, йому багато грошей платять Поляки за єго писання! Сей чоловік багато нам нашкодив… Через нього я не знаю, чи до ворогів ми йідемо, чи до своіх приятелів.

Товариш мого собесідника, молодший і висший, з лиця інтелігентнійший, давно вже показував ознаки неспокою при балаканю свого сусіда, пробував удержати його короткими фразами, а тепер заговорив горяче теж язичієм, та трохи більш подібним до россійщини.

— Та на що Ви піднімаєте тут наші галицькі глупости?! Я Вам казав не раз: залишить йіх тута, то все буде гаразд. Тут нікому до них нема інтересу.

Але сусід не втихомирювавсь і говорив досить безпорядно проти Драгоманова, проти „польських“ (!) часописів, як „Петерб. Вѣдомости“, „Вѣстникъ Европы“, проти закуплених Поляками украйнофілів.

Я спитав, чи й Шевченко і Костомаров закуплені Поляками?

— Шевченко і Костомаров так собі грались, бавились у пусті поезіі. У Вас тут в Россіі то все нічого, іграшка пуста, а у нас шкода, у нас Поляки підпирають такі іграшки, щоб погубити нас, Русинів. А може й Вашим украйнофілам платять, як нашим та Драгоманову.

— Ах, та оставте Ваші глупости, — намовляв сусід. Ми йідемо за ділом сурйозним, дайте спокій галицьким глупостям…

Я догадавсь, що оба вони йідуть в Киів на археологічний зйізд і поспитав йіх. — Так, кажуть.

— Ну, слухайте, кажу. І моя рада Вам: залишіть Ви галицькі формули, а ліпше придивіться в Киіві до обставин, як вони єсть, та тоді й будете судити. А то ось Ви скажете напр. у Киіві, що Др-ву Поляки великі гроші платять, а там же знають, що у Др-ва нема ніяких грошей, ні великих ні малих. Або ще ліпше, скажете, що Костомаров 22 томи праць своіх міг за які небудь гроші написати, або для іграшки, і тут же побачите самого Костомарова, побачите, як його поважають усі, Украйінці і Москалі… Почуєте, що й Шевченка шанують усі і поезіі єго зовсім не пустими іграшками вважають… То Вам же буде гірше.

— Еге, еге, оставте наші галицькі глупости, — твердив усе другий.

Але перший не втихав, все говорив, все жалівсь на украйнофілів і Поляків, що йдуть вкупі проти „настоящихъ русскихъ“.

— Та й що таке страшне в украйнофільстві? питаю. Аджеж у Вас по черзі всі були, коли, хочете, украйнофілами: і Головацький і Дідицький. Та й од Поляків треба, звісно, права своі боронити, але ж не гризтись з ними за те тілько, що вони Поляки… Адже ж і Ваші „настоящіе русскіе“ не раз казали, що вони теж раді помиритись з Поляками, аби на чесному миру.

— Ніколи вони сього не казали, — кричить.

— Ну, ось, кажу, а в „Словѣ“ напр. в початку „угодовоі анкети“ Лавровського?

— Не правда, кричить, ніколи я такого не писав!… То все Драгоманов набрехав вам!…

Ну, думаю, попались ми з д. Площанським ще ліпше, ніж два редактори в „Записках Пікквікського Клубу“. Бачу, що чоловік зовсім несамовитий стає, сам починаю говорити тихше, щоб перервати бесіду.

Д. Пл. не вгамовується, гарячить ся, так що сам чує потребу вийти з вагона на плятформу охолодитись.

Тим часом товариш єго заявля мені, що він хоч і йіде вкупі, але не має нічого спільного з д. Пл-им, і почина мене роспитувать, чи я бував у Галичині, що я так обзнайомлений з галицькими справами і т. д. Потроху круг запитів звужується, і мене вже просто питають, хто я такий. Я подав свою карточку… Tableau!…

Я заспокоів обох подорожніх і питаю, що коли вони йідуть у Киів, то чи не можу я чим служити йім?

— Нас стрітить гр. Уваров, — каже гордо д. Площанський, — і все нам устроіть. — Товариш єго був покладніщий и ми розмовились про зйізд, про реферати. Він, як людина аккуратна, йіхав у Киів за дозволом Шкільноі Ради і віз реферат — палеографічного змісту, дуже інтересний для спеціалістів. — По якому будете читати реферат? питаю. — По латинському, каже. Praktisch und wissenschaftlich! подумав я на панславістичній мові.

В Киіві на двірці не тілько не було ніякого гр. Уварова, але й нікого з членів господарського комітету зйізду, ні бюро для свідомости гостей. Навіть д. Пл. притих і згодивсь пройіхати зі мною в універсітет, щоб там довідатись про те, куда йім удатись. Там теж ніяких вказівок не було, окрім того, що в 11 год. буде отвертий зйізд. Тоді я порадив гостям йіхати до готелів, про котрі читав у газетах, що в них замовлені городською думою нумери для членів зйізду, записав йім імена готелів, оддав свою коляску — і ми розпрощались досить добродушно.

Через кілька годин, при отвореню зйізду в універсітетській залі д. Пл. пройшов поуз мене не поклонившись, тоді як товариш єго стискав мені руку і потім зробив навіть візіт. Коли я оддав візіт, то застав галицького вченого за роботою перекладу свого реферата з латинського на россійське. Інакше, звісно, бути не могло. На засідання зйізду оба Галичане приходили рідко. Реферат читав молодший, по россійському, зовсім чисто, хоть з акцентом; очевидно йому хто небудь виправив єго переклад. Так в половині зйізду чую, що гр. Уваров каже одному вченому, мойому близькому приятелю:

— Як не соромно Др-ву, що він йіздив у Галичину підбивати тамтошніх Русинів, щоб вони не ходили в Киів на арх. конгресс?[12]

Приятель мій і очі виставив. — Та Др-в і не був у Галичині сего року. — Як не був? каже Уваров. Він і прийіхав з Галичини в купі з Площанським. — Приятель, котрому сцена в вагоні була відома, взявсь за боки.

— Прийіхав, каже, і з курйозами, та тільки з Казятина, а не з Галичини.

— З якими куріозами? — Той розказав. Гр. Уваров перше сміявсь, а далі каже:

— Однако, это чортъ знаетъ, что такое, такъ врать! Меня самымъ положительнымъ образомъ увѣряли, что Др-въ былъ въ Галиціи и отговорилъ многихъ Русиновъ ѣхать въ Кіевъ…

Зйізд кінчавсь… Члени вирядились на археологічну екскурсію по Дніпру, що взяло два дні. Вернувшись, довідуємось, що в Киіві случились арести, а в других місцях ще більше… То були арести тих соціялістів, з котрих через 4 роки судилось 193, а наарестовано було 1400 чоловіка. Хоч у Киіві було всього 5–6 арестів, та все таки сум найшов і на членів зйізду. Всі поспішались кінчати. Через два-три дні після перших арестів у „Кіевлянинѣ“, котрий лютувавсь на зйізд через те, що украйінські реферати мали видиму пошану, появивсь лист д. Площанського з плачем на Киів, як на головний центр нігілістично-украйнофільсько-полонофільськоі пропаганди в Галичині, а найбільш на одного „извѣстнаго своею злонамѣренностію кіевскаго корреспондента „С. Петерб. Вѣдомостей“ и „Вѣстника Европы“. Здибую я гр. Уварова.

— Вы, надѣюсь, не будете отвѣчать на письмо Площанскаго, каже.

— А почемуже? питаю.

— Да вѣдь онъ непроходимо глупъ!…

— Не безпокойтесь, не буду! кажу…[13]

Через день-два зйізд скінчивсь… Зайшов я ненароком в одно кафе на Крещатику; читаю газету. Коли входить пр. Леже, пильно дивиться на мене, а далі каже по італьянському:

— А Вас не арештували?

— Як бачите, кажу.

— А мені сказано, що Вас уже замкнуто.

— Хто?

Не сказав.

По дорозі захожу в універсітет, сиджу в лекторіі профессорській. Входить один профессор-натураліст, трохи нагадуючий гоголівського Ноздрева характером. Стає в дверіх, христиться:

— Святъ, святъ, святъ! Драгомановъ, откуда Ви? Изъ подъ аресту?!

— Ну, ось! Хто вам сказав?

— Та мені казали, що арештовано одного профессора філолога, так я й подумав на Вас… казали ще, що він з Галичанами має стосунки.

— Та й я чув подібне — одповідаю, — так я подумав на іншого.

— На кого? — спитало мене кілька голосів од разу.

— На Гогоцького, кажу. (Гогоцький між інчим зносивсь здавна з галицькими „словістами“ і йому прислана була потім депеша з Галичини, буцім то я держав на мітінгу в Галичі промову про те, щоб одділити Украйіну од Россіі до Польщі).

При імени Гогоцького профессорська лекторія оголосилась „реготом несказанним“, мов гомерівський Олімп.

— І я чув про Вас таке ж саме, — сказав мені один юрист, коли незабаром ми виходили поряд з універсітету. — Ви мусите стерегтись… Се один із способів доносу, пускати чутку, що вже арештовано когось…

Д. Пл. вернувсь у Львів, і там у „Словѣ“ почав уже цілком отверту кампанію проти „злонамѣреннаго“ корреспондента „Спетерб. Вѣдом.“ и „В. Е.“, називаючи його по імени й прикладаючи йому новий епітет „Бакунинско-польскій агентъ…“ А поряд з тим звістки про арест пр. Драгоманова появились і в німецьких газетах…

Були в Киіві в часи зйізду і Русини буковинські. Два, здається, були записані й між членами зйізду, але майже не показувались там, хоч прислали чи привезли інтересні церковні речі на арх. виставку при зйізді. Один раз стояв я в залі виставки коло якоісь вітріни з одним профессором Москалем і проф. Волод. Антоновичем, котрий був секретарем зйізду. Підходить до остатнього Буковинчик, щоб щось сказати про буковинські речі; говорить по німецькому! „Не впустіть окказіі, кажу я Москалеві, прислухайтесь, бо такого дива не скоро побачите! Німці сміються, що мовби то в Празі в 1848 р. на конгрессі Славян можна було порозумітись тілько на німецькій мові і звуть ту мову: die panslavische Sprache. А ось тут Ви бачите, що вже німецька мова стає die panrussische, або навіть die pan-kleinrussische Sprache!

— Як то так? пита Москаль. Я пояснив.

— Ну, господа Малороссы, курьезныя вещи у Васъ дѣлаются! каже Москаль.

— Не перечу, — кажу — та возьміть і Ви на себе хоч 25% вини в таких курьозах…

Після зйізду вже довідавсь я, що в Киіві був іще один буковинський Русин, на половину, коли незовсім народовець навіть. Тільки ж він не показавсь на зйізді, по крайній мірі не признавсь нікому ні з членів, ні в бюро. І в городі не показавсь ні до одного Украйінця, а за те був у Рігельмана, предсідателя славянського благотворительного комітету…

Зовсім сумний білянс треба б було вивести для наших австроруських стосунків і на арх. зйізді 1874 р. й за ввесь той рік, як би не пробуток у Киіві О. Т., що мав між своіми наслідками влагодженнє коллекціі россійсько-украйінських книг у Відні. Ще побачившись в 1873 р. у Відні перший раз з О. Т., почув я од нього, що тамтошні книгарі беруть подвійну, чи й навіть більшу ціну за книги россійські і що се спиняє навіть віденьську універсітетську бібліотеку купувати безусловно потрібні россійські наукові видання. Я взявсь доставити через киівського книгаря скільки вгодно книг по звичайним россійським цінам, з тим, щоб за них оплачено було рублями по звичайному ж курсу.

Віденьський універсітет закупив щось на 500 гульд. чи рублів книг по росс. історіі й етнографіі, в тім числі й по украйінській: літописі, збірки, комплєт Соловйова, Костомарова і т. і. Підчас пробутку О. Т. в Киіві був уложений лист книг менше спеціальних по россійській і украйінській літературі, історіі, етнографіі для бібліотеки Січі. Тепер закупка і россійських книг на кошт украйінського кружка перейшла з меншою опозицією, бо закупка велась через ту книгарню, котра мала на продажі й моі праці і видання, в котрих я мав свою долю[14]. Так за 1874–1875 рр. вислано було з Киіва в бібліотеку Січі книг не менше, як на 500–600 рублів. Окрім того мені пощастило справити туди кілька періодичних видань і книг і з Петербурга, при чому поміг один звісний писатель россійський, родом Украйінець, сотрудник петербурських радікальних журналів. Я було сподівавсь припрягти до тогож і ліберальнійших славянофілів, як проф. Ореста Міллера, або Дм. Ілловайського, котрий ще тоді не зовсім відділявся від западників. Багато я росказував йім про потребу впорядкування коллекціі россійських книг по бібліотекам для молодіжі в австрійській Руси і доказував йім, яку шкоду робить навіть для інтересів россійськоі громади „Славянський благотворительний комітет“ тим, що ширить між зах. Славянами, а почастно між Галичанами, саму тільки кружкову московсько-славянофільську та мертву православно-попівську літературу і що треба ширити в Славянщині правдиву, громадську россійську літературу і науку всіх напрямків. Я не ховавсь од моіх собесідників, що маю при тому й ціли украйінські, що мені ходить о демократично-прогрессівний напрямок серед зах. Славян, а спеціально серед австр. Русинів, і що я жду, що россійська література і письменство поможе зросту того напрямку, а через нього навіть теперішні „москвофіли“ серед Русинів стануть прихильнійші і до украйінського поступового народовства, та з другого боку й теперішні украйнофіли залишать своє москвожерство. Можна було сказати, що й тут я хотів довести до общаго кавардака (destruam et aedificabo!). Та через те моі московські й петербурські вчені приятелі (тоді!) були глухі до моіх намов і не дали ні одноі книги для галицьких товариств, котрі я йім рекомендував.

Дальше я роскажу, в якому мізерному стані по части російських книг застав я власне москвофільські товариства в австр. Руси й Відні, коли я оглянув йіх в 1875–1876 рр.

Бібліотека ж Січі вже в 1874–1875 рр. стала найбогатшою в усій Австріі на книги украйінські, а при тому й на россійські не біднійшою або може хиба трохи біднійшою од бібліотеки пражського музею.[15] Січова бібліотека між інчим мала великий вплив на виробку нових прогрессівних елементів у Галичині, тих „молодших народовців“, на котрих власне лежить від кількох років майже вся справді користна народови праця по „провінціям“ в Галичині, від чого між інчим виходить і те, що „провінціальні“ діячі там власне культурнійші, прогрессівнійші і менше затуманені партійно-націоналістичною темнотою, ніж „столичні“, львівські, а при всьому тому національний, русино украйінський бік йіх народовства стоіть висше всякого сумніву.

Женева 30. Юня 1889.




——————

  1. Для генези кружків в тодішній киівській молодіжі приведу кілька слів з листу одного старого приятеля з р. 1871: „Юныхъ силъ не видно, да и одкуда родиться имъ? Неужели отъ такихъ безплодныхъ смоковницъ, какъ Х. У. (проф. іст-філолог. фак.) e tutti quanti? Соціологіи въ Кіевѣ, какъ и вездѣ, много: всѣ лучшія силы тамъ. Но съ какого пункта должна идти машина прогресса — съ соціальнаго или національного — вотъ вопросъ, о которомъ можно бы поспорить съ Вами, Михаилъ Петровичъ. И N. N. передаетъ о Чехахъ тоже самое, что Вы съ тонкою наблюдательностію и въ осязательно-убѣдительныхъ формахъ даете въ своемъ письмѣ. Съ фактами и я согласенъ, но съ толкованіемъ — никакъ“. і т. д.
  2. За 3½ семестра в котрі я викладав в К. універсітеті, поки мене з нього вигнав гр. Толстой — я вспів пройти: огляд історіі, історіографіі і філософіі історіі, переважно клясичних народів, — первісну культуру (людей іскопаємих і диких) і почав історію народів старого Востоку. В петербургських журналах вспів я напечатати: Борьба за духовную власть и свободу совѣсти въ XVI і XVII в., Новокельтское и провансальское движеніе въ Франціи, Народныя нарѣчія и мѣстный элементъ въ образованіи, Евреи и Поляки въ Югозападномъ краѣ; в Киіві я дав рефератъ в Географ. Обществѣ: „Отголосокъ рыцарской поэзіи въ русскихъ нар. пѣсняхъ“, і на Археолог. конгрессі 1874 р. — „Малор. пѣсни и легенды о кровосмѣшеніи“; окрім того я зробив свою долю в I. і II. тт Историческихъ пѣсень Малор. народа (переважно замітки порівнявчі), упорядкував матеріял „Малор. Нар. преданій и расказовъ“ і виробив програму, по котрій були уложені буковинські пісні Купчанка. Газетні статті моі (в СП. Вѣд; „Недѣлѣ“ і „К. Телеграфѣ“) були переважно по історіі укр. літератури і громадського руху в Галичині. Окрім того я виготовляв виданє Повістей Федьковича. Як бачите, на практичну політику в мене навіть не могло бути й часу.
  3. Для права бути дійсним членом статут ставив умову: одноразову сплату 100 гульд., котрі виділ міг розділити на 10-гульденові рати. Сей (виділ з 5 членів) і був поставлений як пан над товариством, в котре зразу могло дістатись тільки 33 члени. Хоч статут і обовязував скликати що-року загальні збори, тілько ж виділ сьго не робив.
  4. Між підписавшими сей лист було чимало й „словарників“, котрі з радістю говорили мені, що вони „в перший раз беруть участь в ділі, котре має прінціпальний характер“.
  5. Такими словами схарактеризував мені сих людей один старий мій гімназіяльний товариш, котрий тілько поступив у інший універсітет, сам украйнофільствував, як другі, а потім і перестав зробившись „адвокатом тай годі“ — навіть без усякого суму за Украйіною, хоч любив балакати при нагоді по украйінському. Коли я єму докоряв се рішуче дезертирство, то він мені одповів: „знаєш братіку, так чеснійше! Як мені бути таким украйнофілом, то ліпше не буду ніяким!“
  6. Років через півтора один мій приятель вже почув од того лівобережця й єго товаришів ще третій докір: „дуже зарані викидаєте свій прапор.“
  7. В Московщині, кажуть, така секта єсть, котроі адепти чекають кінця світа а поки на зборах що неділі зітхають ох-ох-ох! над гріхами мира, що однакож не перешкоджа й йім грішити як і другі цілий тиждень.
  8. Пересилка „Правди“ йшла туди дуже неаккуратно між інчим через те, що тамтошні укр. патріоти боялись дуже часто получати „Правду“ в листах, а також не хотіли просто вписати своі імена між абоненти в одній киівській книгарні, через котру получалась „Правда“, „правобережцями.“
  9. Як видно з сегорічних (1888 р.) розмов на зборах Тов. ім. Шевченка й у прессі галицькій про реформу Товариства, реформісти в ньому прийшли майже до нашого пляну, аж через 15 років після нас. Скілько ж ще років пролетить, аж поки Товариство дійсно зреформується?!
  10. Для характеристики „лівобережних“ патріотів я мушу сказати, що ті гроші були не збірні, а майже всі, коли не цілком усі, дані були одною особою, досить богатою.
  11. Інтересно, що як тільки гр. Дз. вернувсь із Россіі, так зараз пруська поліція обшукала льокаль і папери „Tow. Przyjaciól Nauk“.
  12. На ділі я писав кому міг щоб прийіздили як найбільше та привозили рати, щоб було читано й по нашому. Та з украйнофілів, ніхто не пойіхав окрім О. Т. і то без реферату.
  13. Треба сказати, що під екскурсію на пароході по Дніпру гр. Уваров мав зо мною довгу розмову, щось годин зо дві, про речі украйінські і славянофільські, про моі статті в „В. Евр.“ між інчим і про Галичан. Він виставляв мені на вид, що не поділя всіх поглядів моск. славянофілів, що навіть в 1867 р. навмисне вийіхав із Москви в часи етнографічноі виставки, щоб не бачити, як західні Славяне і Москвичі дурили одні одних, на половину наівно, на половину свідомо; що ще менше хвалить політику обрусенія. (Тут він мені розказав історію з краківською Академією і т. п.). Казав навіть, що більшу половину погляд в моіх, виложених у статтях в „В. Евр.“ він сам поділя. Але, каже, Ви міри не знаєте, особливо критикуючи других… Вам мало розбити, Ви хочете добити людей показати, що вони цілком дурні, навіть тоді, коли и так видно вже, які вони.
  14. В 1871., коли в нас почались перші стосунки з січовиками (див. частина II. стор. 65), один украйінський приятель писав мені:

    „Относительно Галичанъ нѣчто приняли изъ Вашего мнѣнія, со многимъ не согласились. Раздѣлили книги на три разряда: первый разрядъ спеціальнаго свойства, 2-й разрядъ такихъ, которыя хотя и относятся къ краю, но писаны иначе; 3-ій разрядъ — книги реальнаго содержанія (Пушкинъ, Гоголь, Островскій) съ общимъ значеніемъ. Изъ перваго разряда рѣшили послать всѣ, какія собрать можно, тѣмъ больше, что они большею частію намъ дешево стоятъ, иногда же ничего. Изъ второго разряда послать по одному екземпляру, т. к. ихъ приходится покупать на чистыя деньги, — книги 3-го разряда только рекомендовать съ просьбой высылать на покупку ихъ деньги впередъ. Идею Вашу поняли во всей ея дѣльности, но просвѣщать Галичанъ, стоящихъ на докарамзинской ступени развитія, просвѣщать на наши почти отсутствующія средства — не можемъ“.

  15. До того ж заходом О. Т., при грошовій запомозі трьох Украйінців (правобережних) була додана до бібліотеки Січі прекрасна коллекція книг західноевропейських, переважно по наукам моральним і соціальним.


Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1927 року і автор помер більш ніж сто років тому.