Вікіджерела — вільна бібліотека

Над Чорним морем. (Львів, 1891)

Іван Нечуй-Левицький

Фесенко поколов руки і тільки рот роззявив. Він не йняв віри своім очам.

— А деж Саня? Може вона опізнилась? подумав Фесенко.

Він тернув сірничок, глянув на годинник: вже була половина десятоі години.

— Чи не втопилась оце вона в морі? Може ждала мене, ждала та й шубовснула з скелі в море, подумав Фесенко.

Він надійшов над самісіньку кручу, глянув у низ: нічого не було видно, тільки вода лисніла проти заходу під скелями.

— От буде слава, як Саня втопить ся через мене! Заговорять усі в Одесі. Можна буде напечатати в ґазетах. Самому ніяково слати в редакцію… Дам три карбованці Целабросу, то це ледащо усе напише, марив Фесенко, поглядаючи на море. А може вона поставила цей сніп, щоб сховати в єму до мене лист? Алеж… оті колючки… Гм… гм… Фесенко облапав кукурузу. В середині був заткнутий цілий лист паперу. Фесенко розгорнув єго, тернув сірничка і при сьвітлі прочитав лист: „Вибачайте на цей раз. Я пропаду цієі ночи, бо батько щось постерегає і запер мене в хаті. Через свою приятельку посилаю вам цей букет. Сховайте єго в свій золотообразний портфель, з котрим ви ходите в ґімназію, на памятку про мене. Ваша Н. Н.“.

— Якась містифікація! Хтось мене дурить! подумав Фесенко і перекинув лист на другий бік.

Там була намальована єго фіґура з довгим носом, а проти носа прездорова дуля.